Розділ 1.2. Характерні ознаки Одеської школи живопису

Довгий період мистецтво України було неподільно пов’язане з російським. Та все ж, українським митцям була притаманна особлива художньо-естетична модель світобачення. Беззаперечною є відміннсть культурних спрямувань, які принесли в загальний український простір різні мистецькі центри: Львів, Київ, Харків, Ужгород, Чернівці, Одеса. Відмінності між Сходом, Заходом і Півднем полягали, перш за все, у соціально-політичних процесах, які відбувались на цих територіях. В той час, коли помірна лібералізація «відлиги» стала для Сходу поштовхом для реформацій, то для художників Західної України, які мали тісний зв’язок з загальноєвропейською культурою, таких поступок було недостатньо [скляренко ст., с. 67 – 69].

Певні особливості були характерні і південноукраїнській школі живпису. Важливу роль у житті Одеси відігравала стратегічна роль міста як морського торгівельнго порту. Окрім особливостей природньо-кліматичних умов, це сприяло притоку інформації з закордону і підвищенням інтересу до світових культурних тенденцій. В Одесі, яка була одним з культурних центрів країни, активно розвивались власні мистецькі традиції, формуванню яких сприяло Одеська спілка образотворчих мистецтв, заснована в 1865 році. Вихованцями рисувальної школи були відомі живописці К. К. Костанді, Н.Д. Кузнєцов, П. А. Нілус та ін. В 1890 році вони засновують «Товариство південноросійських художників», які в своїй творчості опирались на традиції реалістичного мистецтва. Значних розвитку досягає пленерний живопис, прихильником якого був К. К. Костанді. Особлива поетика природи південної України часто надихала одеських художників на написання пейзажів, в яких оспівувалась краса околиць рідного міста, моря, парків [власов, с. 9-10].

Основи одеської художньої традиції , сформульовані майстрами Товариства південноросійських художників, які передавались численним учням , були істотно доповнені членами авангардистських груп початку ХХ століття. І хоча ідеологічний прес на декілька десятків років призупинив рух вперед , дух авангарду і прагнення до свободи творчості збереглися [ОМСМ, с. 1].

Важливо відмітити, що в 1960-ті роки саме Одеса була єдиним містом в УСРС, де дійсно існувало андеграундне середовще «неофіційної культури» (наприклад, за декілька років до відомої «бульдозерної виставки в Москві, була проведена виставка творів В. Хруща ⁴ та С. Сичова ⁵ у сквері Пале-Рояль, що вже за кілька годин була ліквідована міліцією та представниками обкому комсомолу) [скляр, с. 72]. Хоча, як зазначано в монографії «Історія українських шістдесятників», реакція художньої спільноти на неформальне мистецтво була суперчливою. Офіційно визнані художники М. Шелюто⁶, В. Стрельніков ⁷, О.Ацманчук ⁸, В. Власов виражали схвалання щодо творчих експериментів молодих художників, але загальнаоприйнята думка про лояльність Спілки художників є перебільшеною [аванг, с. 64]. Таким чином, протистояння мистецьких течій відбувалось і на регіональному рівні.

В період «відлиги» значний інтерес художників привертали творчість М. Бойчука ⁹ та французький живопис ХІХ – початку ХХ ст.. З самого початку формування місцевої школи, в живописній манері творів проявлялись особливе чуття колориту і форми. Маючи легітимізовані можливості в пошуках нової художньої мови, митці звертались до досвіду раннього модернізму, помірковано вдаючись до символізму, сезанізму, стриманого експресіонізму та цитувань класики [скляренко ст, с. 71 ].

Доцільну характеристику періоду «відлиги» дає О. Котова¹⁰: «Культурну ситуацію кінця 1950–1980-х у мистецтві Одеси однозначно трактувати неможливо. Серед представників «соцреалізму» були надзвичайно талановиті митці: О. Ацманчук, народний художник СРСР М. Божий, народний художник України В.Токарєв, заслужені художники України В. Власов, Г. Крижевський, К. Філатов, О. Попов і О. Фрейдін. В їх творчості нерідко виникали різні варіанти рішення проблеми дистанціювання від тоталітарної естетики соцреалізму: зокрема, через відмову від політики на користь сфери суто художніх питань, переосмислення особистої картини світу завдяки «чистому мистецтву».» [котова, с. 139]. В післявоєнний час одеські художники у своїх творах віддавали перевагу монументалізації художніх образів, широкому узагальненню форм, декоративності та локальності кольорів [власов, с.12]. Характерним є і особливий ліризм світосприйняття, єдність форми, колориту і фактури образотворчої мови.