10.Рівень урбанізації в регіонах України: причині і тенденції.

З розвитком суспільства, особливо промисловості та сфери послуг, зростає кількість міст і частка міського населення, поширюється міський спосіб життя, який характеризується вищим ступенем благоустрою. Цей процес називають урба­нізацією. Рівень урбанізації прийнято оцінювати передусім за часткою міських жителів у загальній кількості населення.

За підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67,2 % населення в Україні проживало в містах. Тобто рівень урбанізації порівняно з 1940 роком (34 %) зріс майже вдвічі. Збільшення чисельності міського населення су­проводжувалося як зростанням його кількості в містах, які вже існували, так і виникненням нових міст, перетворенням у міські сільських населених пунктів, входженням приле­глих сіл до міст, що швидко зростають. Загальна чисельність міст в Україні на сьогодні становить 459 (у 1940 році їх було 255), а селищ міського типу — 886 (мал. 69).

На початок 2009 року в містах проживало 68,4 % гро­мадян України. Зростання рівня урбанізації відбувається пе­реважно за рахунок міграції жителів із сільської місцевості до міст, а також вищого, ніж у селах, природного приросту. Останнє пов’язане з тим, що із сіл до міст мігрує населення переважно дітородного віку.

Рівень урбанізації в нашій країні має значні територі­альні відмінності. Найвищий він у Донецькій, Луганській та Дніпропетровській областях, де становить відповідно 90 %, 86 % та 83 % усього населення області (мал. 70). На дві об­ласті східного регіону припадає близько 25 % міських жите­лів країни (89 міст та 240 селищ міського типу). Високий рі­вень концентрації промисловості й населення спричинився до створення в цьому регіоні кількох агломерацій (скупчень міст і сільських поселень навколо одного, основного, рідше двох великих міст): Донецько-Макіївської, Горлівсько-Єнакіївської тощо.

Характерними рисами сучасного процесу урбанізації є зосередження більшості міського населення у великих містах. Зараз їх 49, серед них — міста-міпьйонери: Київ (2,6 мли осіб), Харків (1,5 млн осіб), Дніпропетровськ (1,1 млн осіб). Одеса (1,1 млн осіб) і найближчі до них за чисельністю жителів Донецьк (близько 990 тис. жителів.) Запоріжжя (понад 790 тис. жителів), Львів (понад 735 тис. жителів), Кривий Ріг (близько 710 тис. жителів), Миколаїв (близько 510 тис. жителів). Навколо них сформувалися агломерації переважно з малих і середніх міст.

Ще однією рисою, що проявилася в урбанізаційних процесах з 1990-х років, є скорочення темпів приросту міського населення, особливо в малих містах та селищах міського типу. Це значною мірою зумовлено зменшенням притоку до них населення із сільської місцевості.

Для деяких великих міст України все більш характерним стає явище субурбанізації (процес збільшення й розвитку приміської зони великих міст). Субурбанізація зазвичай характеризується вищими темпами зростання населення передмість і міст-супутників порівняно з містами— центрами агломерацій.

11.Сільське розселення: зміст поняття "село", територіальний розподіл сільського населення по Україні. Соціальні проблеми сільського населення

Сільське розселення в Україні. Максимального значення чисельність сільського населення досягла ще в 1926 р.(30,3 млн. осіб). З того часу вона невпинно зменшувалася. Після Другої світової війни передусім за рахунок відтоку сільськихжителів у міста, а з початку 1980-х років і в результаті процесів депопуляції .

Основними формами сучасного сільського розселення в Україні е сільські поселення, до яких належать сільські населені пункти (села), хутори, окремі службові поселення (залізничні роз’їзди, лісництва тощо). Таких поселень в Україні на 1 січня 2015року налічують понад 30,9 тисяч.

Сільські поселення класифікують за людністю та функціями, які вони виконують. Найчисленнішою в Україні на сьогодні е група малих сіл людністю до 500 осіб (50,6 % від загальної кількості). У половині з них проживає менше, ніж 100 жителів. Дуже великих сіл, у яких проживає понад 5 тис. мешканців, в Україні є 94.

Територіальні відмінності в сільському розселенні пов’язані з різноманітністю природних умов і ресурсів (рельєфу, водних і лісових ресурсів), особливостями історичного розвитку. Передусім вони зумовлюють відмінності в розмірах сільських населених пунктів, відстанях між ними. На Поліссі, де на значних площах близько до поверхні підступають фунтові води, сільські поселення переважно невеликі, розташовані на підвищених вододільних ділянках поверхні.

У лісостеповій, а ще більше у степовій зонах, зосереджені великі села, що розміщені переважно в долинах річок і на понижених ділянках рельєфу. В Українських Карпатах села витягнуті вузькими смугами іноді до 10 понад руслами річок. У Кримських горах села розташовані на крутих гірських схилах.

Середня людність сільського населеного пункту в Україні становить 560 осіб. Цей показник є найбільшим у Карпатському та Південному регіонах, а також у Черкаській області. Найменші села в Україні — у її північно-східних, східних і поліських регіонах. Це пов’язано з тим, що в них ще частково залишилась хутірська форма сільською розселення.

У більшості сільських поселень насе­лення переважно зайняте в сільському господарстві. Трапля­ються також несільськогосподарські поселення: лісопромис­лові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, агропромислові. Населення багатьох сіл зайняте в господарстві великих міст, навколо яких вони розташовані.

Кількість сільського населення в Україні, як і кількість сіл, продовжує зменшуватись, що зумовлено складною демографічною ситуацією. Вона виникла значною мірою в ре­зультаті політики комуністичного керівництва, яка полягала в недооцінці праці селянина, загнаного в колгоспи.

І сьогодні сільській місцевості приділяється недостат­ньо уваги. Умови проживання мешканців, можливості праце­влаштування тут є значно гіршими, ніж у містах. Тому молодь у пошуках кращого життя виїжджає із сіл. У сільській місце­вості все більшою стає частка людей похилого віку і все мен­шою — молодих, які утворюють сім’ї та народжують дітей. У результаті демографічна ситуація в селах є значно гіршою, ніж у містах. Так, за підсумками 2008 року, для міського на­селення коефіцієнт природного приросту становив -3,9, а для сільського - 8,3 на 1000 осіб. У Чернігівській області цей показник становив -22,8 на 1000 осіб. Покращення умов жит­тя у селі не може відбутися без цілеспрямованої державної підтримки.