31.Основні підходи та принципи суспільно-географічного районування України.

Напрямки суспільно-географічного районування можна поділити: - за окремими сторонами об'єкту районування; - за інтегральною спрямованістю районування.

Врамках першого підходу виокремлюють:

1. Природничо-суспільногеографічне районування. В рамках даного напряму розглядаються територіальні відмінності природних основ територіального поділу праці та розміщення продуктивних сил в контексті окремої галузі, групи галузей (міжгалузевого комплексу) чи господарства в цілому. Дається вартісна оцінка природних ресурсів (за компонентами та інтегральна), ведеться їх облік. Визначається роль природних багатств території в процесі розвитку того чи іншого економічного (суспільногеографічного) району, проводиться типологія економічних райнів за ступенем зв'язку економіки та місцевих природних ресурсів.

2. Техніко-економічний напрямок. Вивчення географічного поширення і локалізації основних та другорядних енерговиробничих циклів, які лежать в основі райноутворення. При цьому має зміст дослідження не лише великих, але й первинних (елементарних) техніко-економічних комплексів. Даний напрямок характеризується значним ступенем використання математичних методів та технологічних знань щодо процесів виробництва тієї чи іншої продукції. Наразі техніко-економічний напрямок доцільно застосовувати лише в комплексі з іншими напрямками районування через ускладнення розуміння процесу районоутворення та зростання різноманіття відповідних чинників.

3. Демографо-економічне районування. Торкається проблеми врахування географії населення при економічному районуванні. При мікрорайонуванні роль характеристики населення зростає. по-перше, підвищується районоутворююче значення галузей невиробничої сфери, які пов'язані з розміщенням населення. По-друге, відбувається посилення районоутворюючої ролі середніх та малих міст. Географія населення повинна враховуватись при розміщенні працеємних галузей, а також високотехнологічних виробництв, які орієнтуються на кваліфіковану робочу силу. В процесі демогеографічного районування відбувається пізнання законів розвитку демографічної основи розміщення виробництва.

4. Політико-економічне районування. Дослідження співвідношень адміністративно-територіального устрою та економічного районування; подолання суб'єктивізму у виділенні АТО, пошук методики визначення економічної та суспільної ефективності АТУ. Аналіз впливу заходів регіональної політики на процес районоутворення.

В рамках другого підходу говорять про:

1. Характеріологічний напрямок. Заснований ще основоположником радянської школи районології Баранським. В основі - складання порівняльно-описових характеристик районів на основі єдиної методики. Визначення ключових параметрів, за допомогою яких можна описати будь-який район, виділений за прийнятою методологією.

2. Картографічний напрямок. Відомі представники - Баранський, Преображенський, Саліщев. Картографування районів, елемнтів їх просторово-територіальної структури (ядро, напівпериферія, периферія, межі, перектриття меж, господарських агломерацій, вузлів, центрів, кущів, пунктів, збутових зон, спеціалізованих територій) та наступного виведення основних закономірностей просторового розвитку районів, міжрайонної взаємодії тощо.

3. Кібернетичний напрямок. В його межах райни розглядаються як керовані системи із природних та антропогенних (суспільних) із набором вхідних параметрів та очікуваним результатом функціонування, задля чого на район здійснюється управлінський вплив засобами регіонального розвитку та регіональної політики.