16.Географія найбільших релігійних конфесій України.

Релігійне життя має свої територіальні особливості. Так, лише дві конфесії – УГКЦ та УПЦ (МП) мають досить чітко виражені ареали домінуючого впливу. УПЦ (МП) переважає на півдні та сході України та сході Поділля ( в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській, Луганській, Херсонській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях їх частка перевищує 50% від загальної чисельності громад. Значним є її вплив і на Закарпатті (близько 50%). З 1998 року під егідою УПК (МП) почали створювати т.зв. православні братства, які займаються активною громадсько-політичною діяльністю під патронатом деяких єпископів півдня та сходу України. Основний напрям їх діяльності – боротьба проти автокефалії, проти впровадження української мови в церковні обряди і що симптоматично – за відновлення Російської монархії. В літургії УПЦ (МП) використовує російський варіант церковнослов’янської мови, а в проповідях, навчальних закладах, церковній літературі – переважно сучасну російську мову. Назагал дана вітка православ’я дуже нетерпимо ставиться до інших релігійних вірувань. Важливою є також ситуація щодо адміністративно-територіальної організації конфесії. Неправомірним є розташування центру конфесії поза межами держави (незалежна держава – незалежна помісна церква).

Через найбільше поширення саме православних церков то території України слід зупинитись на їх адміністративно-територіальному устрою, що органічно виходить з віровчень та догм кожної з конфесій, історичних особливостей розвитку, традицій даної конфесії та реалій політико-адміністративного поділу держави.

Найповніший адміністративно-територіальний поділ православних церков представлений таким чотирьохступеневим рядом: патріархат (метрополія) – єпархія (єпископство) – деканат (благочиння) – парафія (парохія).

Соціально-політична проблематика діяльності релігійних організацій є територіально-диференційованою, що зумовлює актуальність її аналізу в розрізі окремих районів. Виділення таких релігійно-географічних районів має не лише окреслене прикладне значення, але й може бути формою культурно-ментальної типології районів України. С.В.Павлов на підставі низки особливостей релігійного життя (ступінь релігійності населення, кількість і структура релігійних організацій, її динаміка), виділи в межах України 4 макро-регіони: Західний, Східний, Центральний і Південний.

Об’єктивний аналіз територіальної структури релігійної сфери свідчить про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей. Саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників релігійно-конфесійної диференціації. Проблема об’єктивної поліконфесійності українського народу потребує терпимості, толерантності ставлення. А керуючись принципом свободи совісті і відокремлення функціонування держави та церкви, зауважимо, що громадська та ідеологічна діяльність релігійних формувань завжди повинна бути в полі зору цілісної концепції політиків і державних діячів, зумовлюючи, як вважає М.С. Дністрянський, актуальність розроблення цілісної концепції регулювання конфесійних стосунків. Одним з основних положень такої концепції може бути положення про відповідність мети, принципів і форм діяльності конфесій статусу України, її конституції, державним інтересам, недопустимість різних форм діяльності, спрямованої на порушення етнокультурної цілісності українського народу та поглиблення регіонального відчуження.