14.Головні тенденції зміни етнічного складу населення України в XX ст.

1) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її населення;

2) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилась кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.). Так, частка євреїв зменшилась з 6.5% в 1930 р. до 0.9% в 1989 р., а поляків - відповідно з 5.5% до 0.4%;

3) збільшилась частка представників східно-слов’янських народів (росіян, білорусів) з 15.1% в 1930 р. до 24.6% в 1989 р.). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян (від 8.0% в 1930 р. до 22.1% у 1989 р.) і зменшення частки поляків;

4) в умовах радянського тоталітарного режиму внаслідок форсування політики інтернаціоналізації господарського та суспільного життя в Україні в другій половині XX століття значно розширилось представництво національних меншин. За переписом 1989 року частка кожної меншини в Україні не перевищувала одного відсотка від її населення. З них тільки частка 10-ти меншин (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени) в загальній кількості населення коливалася від 0.9 до 0.1%. Частка кожної із всіх інших становила менше 0.1%;

5) в перспективі докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.

Етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних змін лише серед національних меншин. Значно скоротились найбільш представницькі в минулому в Україні - єврейська, польська і татарська меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час зменшилась кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, німці і ін.).

15.Географія Східної діаспори і Західної діаспори.

Еміграція з українських земель має давню історію. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів відбувалася із західних районів України наприкінці XIX - на початку XX століття. Спрямована вона була значною мірою в Канаду та США.

Наступні хвилі еміграції були зумовлені здебільшого політичними мотивами. Одна з них відбулася після знищення більшовицьким режимом УНР, а друга — після встановлення радянської влади у Західній Україні, Другої світової війни та знищення Української повстанської армії (кінець1940-х - початок 1950-х років.). Окрім того, мільйони українців були депортовані з кінця 1920-х до середини 1950-х років у Сибір і на північ Росії.

Ряд науковців вважають, що четвертою хвилею еміграції, яка здійснювалась також із політичних мотивів, є виселення так званих дисидентів (людей, які відкрито виступали проти комуністичного режиму в 1960-1970-ті рр.).

Із середини 1950-х до 1980-х рр. значно більших обсягів набрала міграція в межах СРСР, яка відбувалася з економічних мотивів. Тисячі молодих людей їхали на освоєння цілинних земель у Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З національних мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 1980-1990-і роки. У середині зросла еміграція з України в Росію та західні країни.

У результаті еміграційних процесів, а також переділів кордонів сформувалася українська діаспора. Діаспорою на­зивають населення, що живе за межами території національ­ної держави. Українську діаспору умовно поділяють на за­хідну та східну. Східною діаспорою називають українське населення в колишніх республіках СРСР, яке, за оціночними даними, становить близько 7 млн осіб. З них майже 4,3 мли проживає в Росії (найбільше на Кубані, Далекому Сході, в Сибіру, Москві). Близько 900 тис. становить українське на­селення в Казахстані, 600 тис. — у Молдові (мал. 62).

Західну діаспору (понад 4 млн осіб) утворюють україн­ці, що живуть поза межами колишньою СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн осіб), Канаді (1 млн осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції, Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи можливість навчатися нею в недільних школах, які частково фінансуються урядами. У країнах, де проживає східноукра­їнська діаспора, не існує повноцінних україномовних шкіл, а також практично відсутнє сприяння органів державної влади у відкритті недільних шкіл.