2. Соціально-економічна географія

1.Формування сучасної території України. Етнічні землі та державна територія України: проблема невідповідності.

Рік 1991 у житті українського народу — знаменний: Україна стала вільною державою. Першим кроком до волі було проголошення 1 б липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Слово суверенітет означає, що держава є політично незалежною і має право самостійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи. У Декларації від 16 липня 1990року були визначені провідні напрямки політичної діяльності Української держави, але тоді реальних суверенних прав вона не отримала. Лише після підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Акту про незалежність України, прийнятого 24 серпня 1991 року, світ визнав появу нової незалежної держави. У січні 1992 року Україну офіційно визнали незалежною понад З0 країн, а на початок березня — понад 100. Вони почали налагоджувати з Україною дипломатичні стосунки. Наша держава стала повноправним членом світового співтовариства. Актом від 24 серпня 1991 року було затверджено офіційну назву нашої держави — Україна. 28 червня 1996 року Конституцією України затверджені державні символи — прапор, герб та гімн.

Найдавнішими державними утвореннями, які виникли на землях України, були Скіфська держава (VII—III ст. до н. е.) і Боспорське царство (VI ст. до н. е. — IV ст.). А першою слов'янською державою — племінне об'єднання антів (IV—VI ст.), які жили на землях від Полісся до Чорного моря. Український історик Михайло Грушевський вважав його праукраїнською державою. У найдавніших літописах згадуються східнослов'янські племена: поляни, сіверяни, древляни, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, які заселяли в VII—VIII ст. великі території. Вони стали основою формування української нації. У IX—X ст. їхні землі були об'єднані навколо Києва як політичного та економічного ядра. Княжа держава Київська Русь простягалася від Чорного моря до Балтійського, від Східних Карпат до верхньої течії Волги. Вона проіснувала до XII ст., а потім розпалася на окремі князівства, більшість з яких були розбиті татарами в XIII ст. І лише Галицьке і Волинське князівства, об'єднавшись наприкінці XII ст. в Галицько-Волинську державу, зуміли зберегти незалежність і проіснували до 1340 р. Із середини XIV ст. і аж до початку XX ст. формування території нашої країни відбувалося в складі інших держав: спочатку Литви і Польщі, а згодом — Росії. У XVI ст. в степовій частині нижнього Дніпра сформувалось українське запорізьке козацтво, яке створило своєрідну християнську демократичну республіку — Військо Запорозьке. Як Гетьманська держава вона поширилася на значну територію в ході національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти в середині XVII ст.. Проте вже в 1686 р. територію України було поділено по Дніпру між Росією і Польщею. Наприкінці XVIII ст. вся Правобережна Україна і Волинь відійшли до Росії, а Галичина і Буковина — до Австрії. Упродовж XIX ст. територія, заселена українцями, збільшилася майже на третину і досягла узбереж Чорного та Азовського морів і річки Кубані. На цій території в 1917—1918 рр. виникли три держави: Українська Народна Республіка (УНР) зі столицею Києвом, Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) зі столицею Харковом та Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) з центром у Львові. На початку 1919р. УНР і ЗУНР проголосили об'єднання (злуку) своїх земель. Проте у вихорі воєнних лихоліть українській державі не судилося утвердитись як незалежній. Після падіння УНР українську територію було поділено між чотирма країнами: УРСР (центральна і східна частини), Польщею (західна частина), Румунією (Буковина), Чехо-Словаччиною (Закарпаття). З 1922 по 1991 р. УРСР входила до складу СРСР і мала лише формальні ознаки державності. У процесі формування її кордонів з республіками Радянського Союзу до них відійшли українські території — північ Чернігівщини, схід, Слобожанщини і Кубанщина — до Росії, Берестейщина і Пінщина — до Білорусі. У 1934 р. столицю УРСР було перенесено з Харкова до Києва. У 1939р. до складу УРСР увійшла частина західноукраїнських земель — Волинь і Галичина, у 1940 р. — Північна Буковина і частина Бессарабії. Та повністю сформувалася державна територія України після Другої світової війни. У 1945 р. остаточно було встановлено кордон з Польщею (частина земель при цьому опинилася за межами України) і приєднано Закарпаття. У 1954 р. Україні зі складу Росії було передано Крим. Після цього державна територія України не змінювалася. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України. Відтоді наша країна є суверенною і незалежною.

Етнічна територія України є мозаїкою історико-географічних земель (регіонів), які виникли в різний час і були покликані виконувати неоднакові функції: політико-адміністративного чи територіально-адміністративного устрою та управління, економічного районування, просторово окреслених етнічних і етнографічних регіонів, пізнавально-краєзнавчі, виховні тощо. Часто ці землі характеризуються різними розмірами, індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою.

Запоріжжя.Запоріжжя (Запорізький низ, Вольності Війська запорізького, Вольності запорізьких низових козаків) — територія південної і південно-східної частини України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області.

Новоросія. Із територією Таврії в основному збігалася площа створеного в 1764р. Новоросійського краю (Новоросії). На сході і заході Новоросійський край частково виходив за сучасні межі України. Назва «Новоросійський край», «Новоросія» походять від назви центру тогочасного краю — Новоросійська (Катеринослава, Січеслава, теперішнього Дніпропетровська).Після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) Запоріжжя було включене до складу Новоросії, населення якої зросло до 210 тис. чоловік (українці становили, за оцінкою, близько 150 тис.). Більшість запорожців утекла із завойованої царськими військами Січі (за офіційними даними, близько 10 тис. чол., за оцінками — близько 40 тис. чол.).

Виникли нові міста—Херсон (1775 р.), Катеринослав (1783 р.) Маріуполь, Нікополь та ін. Центром зв'язку з районами Новоросії став на півночі Кременчук, який набув на той час значного розвитку.

У Новоросії на запорізьких землях стимулювалося поселення іноземних колоністів, яким виділяли великі масиви кращих земель. Запорізьких козаків переселяли в інші райони, далі від батьківщини (спочатку в міжріччя нижньої течії Південного Бугу і Дністра, згодом — на Кубань). Наприкінці другої половини XIX ст. Новоросія стала важливим центром металургії і видобутку залізних руд. Великі цілинні масиви південноукраїнських степів стали використовуватися для вирощування зернових культур, насамперед озимої пшениці, яка через чорноморські порти йшла на експорт.

У радянські роки назви «Новоросійський край» і «Новоросія» перестали вживатися.

Слобідська Україна. Слобідська Україна (історична назва сучасної крайньої східної території України, що займає Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Бєлгородської обл.), яка, як відомо, переважно заселялася українцями і була розташована як у сучасних межах України, так і в сучасних межах Росії. Втім, ця територія, висунута на крайньому сході, місцями глибоко заходить в російський етнос, тісно взаємопов'язана з ним, була і є ареною дуже тісних українсько-російських економічних і національно-етнічних залежностей.

Кубань. Переважно це територія Краснодарського краю, куди на початку 90-х років XVIII ст. царський уряд насильно переселив запорізьких козаків, виділивши їм близько 30 тис. км². З політичних міркувань (близько Задунайська Січ, центральна частина України) в 1792 р. цих козаків (20 тис. чол., а також членів їх родин) було переселено далі від батьківщини — на Кубань —для продовження військової служби на так званій Чорноморській кордонній лінії.

Лівобережна Україна (Гетьманщина). Назва східної частини України (крім крайньої східної), яка згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. перебувала в складі царської Росії. Займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської і Черкаської областей (з м. Києвом), а також північну частину західної Дніпропетровщини. Спочатку (зразу ж після включення до Росії) користувалася певною автономією. Тут було створено 10 полків (Київський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Лубенський, Полтавський, Миргородський, Гадяцький, Стародубський). У 1764 р. остаточно скасоване гетьманське управління. З 1796 р. Лівобережна Україна одержала назву Малоросійська губернія, з якої в 1802 р. сформували Полтавську і Чернігівську губернії. В 1783 р. козацькі полки перетворено в полки російської регулярної армії; в тому ж році остаточно закріпачено селян.

Правобережна Україна.Назва сучасної центральної і західної частини України, яка згідно із Андрусівським перемир'ям 1667 р. перейшла від Росії до Польщі і перебу­вала в її складі до другого її поділу. До Правобе­режжя входили сучасні території Волинської, Рівненської, Житомирської, Вінницької, Хмель­ницької і Кіровоградської, а також частково Київ­ської (без Києва і його З0—40-верстної зони), Чер­каської і Тернопільської областей (переважно між Збручем на заході та Дніпром на сході). У 1793 р. ця територія відійшла до Росії і перебувала в її складі до 1917 р. Після Першої світової війни більшість колишнього Правобережжя залишилася в складі Радянського Союзу (крім сучасних Волинської і Рівненської, а також частково північних районів Тернопільської областей, які були включені до складу Польщі).

Галичина.До її складу входить більшість західноукраїнських земель: територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини з Кременцем, Почаєвом та іншими поселеннями, які до Першої світової війни входили до царської Росії), Чернівецька область (крім колишнього Хотинського повіту, який був складовою частиною Північної Бессарабії); до Галичини належали також південно-східні землі сучасної Польщі. Вся ця територія (крім Буковини) була об'єднана в провінцію «Королівство Галичини і Лодомерії».

Назва «Галичина» походить від столиці Галицько-Волинського князівства — старого Галича (від грецького слова «гальс» - сіль). Галичина поділялася на Східну, переважно заселену українцями, і Західну, заселену поляками.

Історико-географічна земля Поділля. Називають ще Подільська земля, «Русь доліш­ня» (з XIV ст.) на відміну від «Русі горішньої» — Карпат. Займає територію трьох сучасних областей — Тернопільської, Хмельницької, Вінниць­кої. Розташована в басейні лівих приток Дністра, а також Південного Бугу. Вперше згадується в дже­релах у середині XIV ст. (раніше ця територія була відома під назвою «Пониззя»). В XIV ст. Поділля (крім Західного) відійшло до Литви. В 1430— 1434 рр. Поділля було включене до Польщі, після поділів якої більшість її території (крім сучасної Тернопільської області) стала складовою части­ною Росії (західна частина відійшла до Австрі ). До Першої світової війни кордон між Росією і Австро-Угорщиною проходив уздовж р. Збруч. У Східному Поділлі були створені Подільське і Брацлавське намісництва, які наприкінці XVIII ст. об'єднано в Подільську губернію.

Історико-географічна земля Буковина. У межах України до складу Буковини входить територія сучасної Чернівецької області. Поділя­ється на Північну Буковину (крім Хотинського повіту, який входив до складу Бессарабії) і Південну Буковину, розташовану в межах Сучавського по­віту Румунії. Вся ця територія входила до складу Галицько-Волинського князівства (XII—перша половина XIV ст.). Південну Буковину заселяли волохи і слов'яни, Північну Буковину — слов'яни. У середині XIVст. ця територія увійшла до Мол­давського князівства, в XVI ст.— до Туреччини, в 1774 р.— до Австрії (Хотинський повіт у 1812 р. був анексований Росією). У листопаді 1918 р. вся Бу­ковина стала провінцією Румунії.

Історико-географічні землі Волинь і Полісся. Включають північно-західну частину України, яка займає Західне і Центральне Полісся, а також Волинську височину, тобто площі басейнів пра­вих приток Прип'яті та Західного Бугу (сучасні Волинська, Рівненська, Житомирська області і крайня північна частина Тернопільщини).

Назва походить від назви давнього (вперше згадується 1018 р.) червенського міста Волинь (Велинь), що розташоване поблизу Володимира-Волинського (на території Польщі). Відомими цент­рами Волинської землі були Володимир (Володи-мир-Волинський), Белз, Холм, Луцьк, Буськ, Броди, Червень, Кременець, Іскоростень (Корос­тень) , Вручій (Овруч), Житомир та ін. У другій по­ловині XIV ст. західна частина Волині і західна час­тина Полісся відійшли до Польщі; після Люблін­ської унії (1696 р.) Польща поступово захопила всю Волинь.

Історико-географічна земля Закарпаття. Її називають ще Підкарпатська Україна. Назви Закарпаття, Закарпатська область (Закарпатської Русі) вживалися в XIX — на початку XX ст. За да­ними перепису населення 1930 р., тут жило 616 тис. чол., у тому числі 439 тис. (71,3%) укра­їнців, 13% євреїв, 1,8% німців, понад 1% румунів. Угорців налічувалося тут 42 тис. чол.

Історико-географічні землі Холмщина і Підляшшя.

У східній частині сучасної Польщі на лівобереж­жі Західного Бугу розташована Холмщина (За­бужжя), що з давніх часів була заселена україн­цями. Центром цього району є м. Холм, заснова­не у XIIIст. князем Данилом Галицьким. Тут бу­ла столиця Галицько-Волинського князівства. До 1340 р. Холмщина була складовою частиною цього князівства. В наступні століття вона переходила до різних країн (Литви, Польщі, Австрії, Росії). Після Брестської церковної унії (1596 р.) значна частина українського населення Холмщини та при­леглих районів Люблінщини і Волині вже в XVIIст. перейшла на греко-католицьку віру (в Схід­ній Галичині населення перейшло на греко-като­лицьку віру в основному в XVIIIст.). У XVIIст. на Люблінщині зосереджувалася велика кількість ук­раїнських громад грецького обряду (в поселеннях Парчів,

Історико-географічна земля Перемишльщина.

Вживається також Перемиська земля, Пе­ремишльська земля, Перемищина. В довоєнні роки ця територія з містами Перемишль, Ярослав, Ряшів та ін. належала до Львівського воєводства. Перемишльщину з давніх часів заселяли українці.

До Перемишльщини належать значні території, зосереджені на захід від р. Сян (крайня західна частина Бойківщини і прилеглі до р. Сян передгір-ські та рівнинні райони). Передгірська частина Перемишльщини (Надсяння, Передгір'я), яка була заселена переважно українським і змішаним українсько-польським населенням, продовжувалася на заході до р. Попрад.

Острів, Руська Воля, Люблін, Милаїв, Пу­гачів, Дратів, Красне, Маслюхи, Лучна, Острог та ін.).

Історико-географічна земля Брестщина. До її складу входить південно-західна територія сучасної Білорусії, яка в основному збігається з Бре­стською обл. (32,3 тис. км²). Розташована між Західним Бугом, правою притокою Дніпра р. При­п'яттю, Ясельдою і Нарвою. Головним центром Берестейщини є м. Брест (250 тис. чол.). За даними перепису 1989 р., в області жило 1449,0 тис. чол., утому числі 1199,5 тис. білорусів, 145,9 тис. росіян, 60,6 тис. українців, 31,7 тис. поляків. Область має промислово-аграрний напрям господарства. Вхо­дила до складу Турово-Пинського (1087—1157) і Волинського князівств, Литви (з 1320 р.), Брестсько-Литовського воєводства (1569—1795), Росії, Польщі.

Історико-географічна земля Буджак.

Назва походить від турецького слова «кут». Історико-географічна область XVI—XIXст., край­ня південно-західна територія України. Розташо­вана на півдні міжріччя Дунаю і Дністра. Пів­нічна частина розміщена в Молдові і межує з Бесарабією, південна — в Одеській області і має вихід до Чорного моря. В XVII—XVIIIст. тут кочувала Буджацька (Бєлгородська, Добруджська) орда. 1812 р. відійшла (разом з Бессарабією) від Туреччини до Росії.