60Наради, збори, перемовини як форми колективного обговорення

Мистецтво перемовин

Перемовини - обговорення певного питання з метою з'ясування позицій сторін або підписання угоди. Вони проводяться на різних рівнях, з різною кількістю учасників, можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. Перемовини призначені для того, щоб на основі взаємного обміну думками (у формі різних пропозицій відносно рішення обговорюваної проблеми) укласти угоду, що відповідає інтересам обох сторін і досягти результатів, які задовольняють усіх її учасників.

Перемовини виконують такі функції: інформаційно-комунікативну; досягнення домовленостей; регулювання, контроль, координація дій.

Дослідники розрізняють два підходи до перемовин:

А)     конфронтаційний, який має суб'єкт-об'єктний характер,- це протистояння сторін, їхня впевненість у тому, що треба здобути перемогу будь-якою ціною, а відмова від неї - це поразка;

Б)     партнерський, який має суб'єкт-суб'єктний характер,- це спільний аналіз проблеми, в результаті якого учасники шукають найкращі, найбільш взаємовигідні варіанти розв'язання проблеми.

Класифікація перемовин:

•           За кількістю учасників: двосторонні, багатосторонні;

•           За повторюваністю: разові, постійні;

•           Залежно від цілей: перемовини, що спрямовані на встановлення взаємин; на нормалізацію несприятливих стосунків; на зміну характеру контактів і надання їм нового, більш високого рівня; на одержання додаткових результатів;

•           За змістом: політичні, економічні, особисті;

•                За характером: офіційні (їх завдання - підписання відповідних документів, що мають юридичну силу), неофіційні (без підписання відповідних юридичних документів).

Основною метою перемовин є прийняття (після спільного обговорення проблеми) рішення, яке може бути: конструктивним, що пов'язане з реальними змінами до кращого; деструктивним (руйнівним); пропагандистським (пов'язане з обіцянками на словах без відповідних зобов'язань); заспокійливим (що заспокоює суспільну думку).

Перед тим, як сісти за стіл перемовин, слід виробити чітку стратегію, усвідомити можливі труднощі й максимально підготуватися до них.

Стратегія передбачає:

•         Уважне вивчення особистісних характеристик і особливостей майбутнього співрозмовника, його ділових інтересів, способів ведення перемовин;

•         Створення сприятливої атмосфери для перемовного процесу, обміркування висловлювань та доказів, ефективних прийомів впливу на співрозмовника;

•   Продумування «шляхів відступу» і нейтралізації зауважень;

•   Підготовку ефектного завершення перемовин.

Розрізняють кілька стратегій ведення перемовин. Перша стратегія ведення перемовин полягає у протистоянні крайніх позицій сторін. Опоненти вперто відстоюють свої погляди, розв'язання проблеми затягується, псуються стосунки між учасниками перемовин. Друга стратегія перемовин передбачає розв'язання проблем, з урахуванням їхнього змісту, інтересів обох сторін та отримання такого результату, який був би обґрунтований і не залежав би від волі жодної зі сторін. Третя стратегія - розуміння сторонами необхідності пошуку прийнятного для обох сторін рішення. Кінцевий результат не лише обґрунтовується певними нормами, критеріями незалежно від волі сторін, а й відповідає інтересам учасників перемовин.

Перемовини мають три стадії:

1.   Підготовка до перемовин (аналіз ситуації) передбачає з'ясування мети, проблеми, оцінювання ситуації, формування загального підходу, визначення позицій під час перемовин та можливих варіантів розв'язання проблеми, їх аргументація, вироблення правильного й коректного ставлення до співрозмовника: установлення контакту з партнером; створення приємної атмосфери спілкування; пробудження інтересу до ваших пропозицій; з'ясування побажань іншої сторони; забезпечення переходу до діалогу.

2.         Проведення перемовин. Фахівці з проблем усного ділового спілкування рекомендують дотримуватися таких принципів щодо ведення перемовин⁵²:

Розмежування суті проблеми і стосунків учасників перемовин. Якщо виникають непорозуміння, треба уважно, спокійно вислухати партнера, а потім можна уточнити чи спростувати його аргументи, при цьому варто пожартувати, змінити інтонацію, використати певні жести і навіть вибачитися.

Визначення інтересів сторін. Надзвичайно важливо чітко визначити свої інтереси, переконливо аргументувати та відстоювати їх. Водночас треба враховувати й поважати інтереси іншої сторони, з розумінням ставитися до пропозицій опонентів.

Розгляд взаємовигідних варіантів. Під час обговорення проблем доцільно розглядати кілька варіантів вирішення 'її. Для їх пошуку можна використати метод «розумової атаки», щоб виокремити більше ідей для розв'язання проблеми. Можна також проблему переділити на частини і приймати рішення поетапно. Якщо обом сторонам важко дійти згоди, можна звернутися за порадою до третьої особи, тобто до посередника. Посереднику не обов'язково заглиблюватися в позицію кожної сторони, його завдання - знайти найкращий варіант можливого вирішення проблеми і допомогти сторонам дійти згоди. Посередник готує текст угоди, пропонує його сторонам і з урахуванням їхніх зауважень доводить роботу до логічного завершення.

Застосування об єктивних критеріїв. Перш ніж дійти згоди, опоненти мають обговорити умови справедливої домовленості. Щоб досягти успіху, треба ретельно готувати кожне рішення, бути відкритим для доказів, не піддаватися тискові.

На результативність перемовин впливає психологічна атмосфера, тому бажано дотримуватися таких правил:

1)    Не говорити голосно (бо партнер подумає, що ви йому нав'язуєте свою думку) або тихо (партнер не буде впевненим у тому, що добре вас почув), швидко (партнеру хочеться розібратися в почутому і сформулювати свою думку) або повільно (партнерові може видатися, що ви просто гаєте час);

2)       Серед учасників перемовин знайти «ключову постать», від якої залежатиме розв'язання питання, до думки якої прислухаються;

3)         Бажано за наявності «гострих кутів» під час обговорення не вживати слова та вирази, що передають твердість вашого підходу, наприклад: безумовно, тільки так, остаточно тощо. Їх краще замінити на такі: мені здається, я думаю, може, це буде кращий варіант.

3.  Завершення перемовин.

Якщо хід перемовин був позитивним, то на завершальній стадії резюмують, стисло повторюють основні положення, які розглядалися під час обговорення, характеризують ті позитивні моменти, з яких досягнута згода сторін. Це дозволить упевнитися в тому, що всі учасники перемовин чітко розуміють суть основних домовленостей майбутньої угоди.

Ґрунтуючись на позитивних результатах перемовин, доцільно обговорити перспективу нових зустрічей.

За негативного результату перемовин варто зберегти суб'єктивний контакт з партнером. У цьому разі акцентується увага не на предметі перемовин, а на особистих аспектах, що забезпечать ділові контакти в майбутньому, тобто слід відмовитися від підсумовування тих розділів, де не було досягнуто позитивних результатів. Бажано знайти цікаву для обох сторін тему, яка зможе розрядити ситуацію і допоможе створити дружню, невимушену атмосферу прощання.

Перед підписанням угоди ще раз уважно перечитують її, щоб уникнути непорозумінь.

2. Збори як форма прийняття колективного рішення

Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори - зустріч, зібрання членів якої-небудь організації, що проводяться з метою спільного обміну думками з певного питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються члени будь-якого колективу, яких єднає якийсь інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандидата в депутати та ін.).

За складом учасників збори поділяються на: відкриті - зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб; закриті - зібрання членів якого-небудь колективу чи організації без сторонніх осіб. Виділяють окремо ще урочисті збори - зібрання з нагоди відзначення певних урочистостей чи історичних дат.

Збори готуються заздалегідь, і що ретельніше, то кращим буде їх результат.

Збори складаються з таких етапів:

1.     Підготовка зборів: зазвичай займається робоча група, члени якої зацікавлені в результаті.

2.    Висвітлення проблеми та її обґрунтування. Керує зборами голова або президія, яку обирають учасники. Доповідає авторитетна особа, яка добре володіє предметом обговорення і вміє кваліфіковано його викласти.

Пам'ятаючи про регламент, доцільно розподілити час для виступу з доповіддю. Фахівці рекомендують близько 10-12% загального часу, відведеного для доповіді, присвятити вступові, 4-5% - висновкам, а решту - основній частині.

3.    Обговорення проблеми. Після основного виступу з доповіддю за темою, винесеною на розгляд, починається 'її обговорення. Ефективнішими будуть ті виступи, до яких учасники зборів готувалися заздалегідь. Виступ краще присвятити одній темі і дібрати вагомі аргументи на захист своєї позиції та підготувати відповідні пропозиції. Обговорення припиняється тоді, коли на запитання: чи є ще пропозиції з обговорюваної проблеми? - відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизують, готують проект рішення, який пропонують на розгляд учасниками зборів, доповнюють іншими пропозиціями.

4.         Ухвалення рішення. Рішення складається з двох частин: констатування (виклад ситуації) та ухвалення (оцінка проблеми, завдання, що треба зробити, кому і коли, а також визначення особи, на яку покладається контроль за виконанням рішення).

Збори будуть ефективними, а ця форма колективного обговорення проблем популярною, якщо через деякий час учасникам буде доведено інформацію про виконання прийнятого рішення.

3. Нарада

Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя, форма управлінської діяльності, змістом якої є спільна робота певної кількості учасників, дієва форма залучення членів трудового колективу до розв'язання завдань.

Оптимальна кількість учасників наради - 10-12 осіб. Нарада матиме позитивний результат лише тоді, коли її учасники за рівнем професійних знань і практичного досвіду відповідатимуть рівню винесеної на обговорення проблеми, крім того, сама проблема має бути значущою для всіх присутніх. Нараду проводить голова, який повинен мати не тільки організаторський хист, а й уміти стежити за перебігом дискусії, обмірковувати й добирати слушні запитання, систематизовувати різні погляди, вчасно робити висновки.

Класифікація ділових нарад

1.  За метою й завданням:

•     Навчальна (передати учасникам певні знання і у такий спосіб підвищувати їх фаховий рівень);

•              Роз'яснювальна (керівник намагається переконати учасників наради у доцільності, правильності та своєчасності його стратегії та дій);

•                 Проблемна (розроблення шляхів і методів розв'язання проблем, проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців);

•           Координаційна (координація роботи підрозділів);

•        Диспетчерська (оперативна)нарада (отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і прийняття рішення, проводять у точно визначений час і день, що дає змогу учасникам підготуватися, відносно нетривала - 20-30 хв.; 'її доцільно розпочинати коротким звітом (інформацією) про стан справ, виконання рішень попередньої наради, вказати на труднощі, що виникли, підсумком за минулий період;

•           Інструктивна (інформаційна) нарада (передавання учасникам вказівок і розпоряджень, роз'яснення їх і деталізація відносно конкретних умов роботи, встановлення методів і строків виконання вказівок, визначення завдань) доцільна, якщо запропонована увазі присутніх інформація багатоаспектна, передбачає неоднозначні способи дій, вирізняється неординарністю.

2.  За способом проведення :

•           Диктаторська нарада (право голосу має тільки керівник; він викладає свої погляди, видає наказ або вказівку; кількість учасників нерегламентована; збереження ієрархії працівників, однозначність у постановці завдань, швидке виконання рішень);

•             Автократична нарада (перебіг її передбачає запитання керівника і відповіді учасників наради; на вимогу або за дозволом керівника допускаються виступи; кількість учасників обмежена).

•               Сегрегативна нарада передбачає порядок, за якого керівник сам визначає тих, хто має виступити, тобто тих, кого він бажає вислухати;

•                   Дискусійні нарада - демократичний спосіб розв'язання проблем, що виносять на нараду. Такі наради організовують у разі потреби координації дій співробітників або підрозділів, їх може проводити як керівник, так і обраний учасниками голова. Кількість учасників обмежена, але не більше 15 осіб. Кожен учасник дискусійної наради має можливість вільно викласти свою думку, що сприяє підвищенню відповідальності за виконання прийнятих рішень, дає змогу відкрито обговорювати будь-які погляди, сприяє згуртованості членів колективу;

•            Довільна нарада має місце тоді, коли обмінюються думками працівники, професійні обов'язки яких тісно взаємопов'язані. Вона відбувається без порядку денного, без голови, на ній не приймають ніяких рішень. Прикладом такої наради є обговорення керівником, його заступниками, помічниками, провідними спеціалістами загального стану справ або важливої проблеми.

3.  За ступенем підготовленості:

1. Запланована (щотижневі наради проводять за встановленою періодичністю, у точно визначений час, зі сталим складом учасників, з постійним порядком денним);

2. Позапланова проводиться у разі виникнення непередбачуваних, надзвичайних ситуацій (наприклад, за умови надходження нормативного документа, що змінює порядок роботи).

4. За технікою проведення :

•          Нарада, проведена методом «мозкової атаки», має такі особливості:

•         Її присвячують тільки одній проблемі, як правило, важливій.

•         Учасники наради (не більше 10-12 осіб) уточнюють формулювання проблеми, після чого її фіксують на дошці або плакаті. Запрошують осіб, зацікавлених у вирішенні проблеми, працівників, що вирізняються високим інтелектом, само­стійністю і незалежністю суджень, знанням предмету наради.

•         Кожен учасник наради висловлюється тільки з вказаної проблеми, основою кожного виступу є конструктивна пропозиція. Під час формулювання пропозицій автор уникає покликань, пояснень, доведень, аргументацій (подаються тільки на вимогу голови), критика внесених пропозицій заборонена.

•         Усі пропозиції систематизують за такими критеріями: вартісність, оригінальність та ін. Потім у скороченому вигляді їх фіксують на дошці у вигляді пунктів проекту рішення.

•         Пункти, з яких досягнуто загальної згоди, фіксують у протоколі засідання, який підписують усі учасники.

•         Пункти, з яких згоди не досягнуто, фіксують для їх подальшого доопрацювання і обговорення.

Описаний метод не можна визнати універсальним. Проте користуватися ним доцільно в ситуаціях, коли рішення не може бути прийнято на основі думки більшості, коли потрібні компроміс і погодження інтересів. Крім того, під час обговорення є можливість об'єктивно оцінити здібності кожного учасника і зробити висновок про доцільність його подальшої участі у подібних нарадах.

•            «нарада без наради» проводиться у три етапи:

1.      Керівник формулює у письмовому вигляді проблему, яка вимагає прийняття колективного рішення.

2.    Добираються необхідна інформація і вихідні матеріали для розв'язання проблеми, а також складається список осіб, які можуть взяти участь у пошуку оптимальних рішень; їм надсилають бланки з письмовим формулюванням проблеми.

3.   Кожен з учасників повинен виробити свою точку зору і письмово викласти її на тому ж бланку. Один з учасників обговорення, призначений керівником, збирає заповнені бланки, знайомиться з їх змістом, спілкується з кожним учасником, уточнюючи пропозиції та приймає остаточне рішення щодо вирішення проблеми. У розв'язанні складних питань бере участь керівник.

В організації ділової наради можна виділити три етапи: підготовка наради; перебіг наради; підсумовування наради.

Організація ділової наради

 

1. Підготовка наради:

1.1.  Планування.

1.2.  Підготовка доповіді і проекту рішення.

1.3.   Підготовка документів і приміщення.

1.4.     Підготовка учасників

2. Проведення наради:

2.1.  Відкриття наради

2.2.  Виголошення доповіді

2.3.  Відповіді на запитання

2.4. Обговорення доповіді

3. Підбиття підсумків наради:

3.1.  Прийняття рішення

3.2.  Підписання протоколу

3.3.    Контроль виконання прийнятих рішень.

До наради                         |____________________ |___________________ |

1-й етап - підготовка наради

1.1. Планування

Заплановані наради проводять за графіком, який складають на місяць (квартал), визначають такі пункти:

•           Порядок денний;

•           Хто проводить нараду (керівник, заступник керівника);

•           Дата і час проведення; місце проведення;

•           Склад присутніх;

•           Тривалість наради.

Мету наради слід формулювати чітко й однозначно, що дозволить забезпечити її дієве проведення; дасть змогу зосередити увагу присутніх на найважливіших моментах; відокремити другорядні питання; правильно визначити склад учасників; підвищити ефективність рішень, що приймаються; організувати контроль за виконанням ухвалених рішень.

Готуючись до наради, насамперед слід потурбуватися про визначення порядку денного, пам'ятаючи таке: формулювання питань повинно бути чітким і зрозумілим для усіх учасників наради; має містити оптимальну кількість питань (один-два пункти); їхня послідовність повинна бути логічно і психологічно виправданою. Першим до порядку денного вносять питання, з якого не передбачається гостра полеміка, потім обговорюють спірні проблеми, дискусія з яких може бути гострою і тривалою. Зазначений порядок дає змогу розпочати обговорення дискусійних проблем у спокійній обстановці, уникнути упередженості, послабити увагу емоційних чинників.

Дату і час проведення наради визначають згідно з планом або за вказівкою керівника. У разі потреби їх погоджують із зацікавленими підрозділами і працівниками. Тривалість наради не повинна перевищувати 1,5 години, а диспетчерської (оперативної) - 30-35 хвилин.

Визначаючи час і дату її проведення, керівник повинен враховувати такі чинники: кількість та складність питань порядку денного; терміновість обговорюваних питань; стан поінформованості та підготовленості учасників.

Нараду доцільно проводити у другій половині дня, не рекомендується проводити більше ніж одну нараду в день, тим паче з постійним складом учасників.

Склад учасників наради встановлюють з урахуванням її мети і порядку денного, ступеня ділової зацікавленості потенційних учасників, їхньої компетентності, бажання і здатності брати активну участь в обговоренні, вносити свої пропозиції.

1.2. Підготовка доповіді і проекту рішення

Цей етап передбачає визначення доповідача; підготовку доповіді; її обговорення і коригування.

Підготовка доповіді - відповідальний етап організації наради. Погана доповідь може дискредитувати проблему, похитнути авторитет керівника, знизити ефективність наради.

Визначаючи доповідача, враховують такі чинники: значення обговорюваної проблеми; іноді доцільно, щоб з доповіддю виступав керівник, підкреслюючи тим самим важливість питання; необхідність під час наради вести полеміку з вузькопрофесійних питань, до якої керівник може бути не готовий; бажання керівника активізувати підлеглих, підвищити ступінь їхньої участі у проведенні тих або інших заходів.

Керівник обговорює з доповідачем мету, яку він ставить перед нарадою, основні ідеї доповіді, її структуру, передбачувані рішення. Залежно від важливості виступу, складності проблеми, особистої компетентності керівника (доповідача) і аудиторії під час підготовки до виступу складають короткий або розгорнутий план, тези або повний текст доповіді. Фактичні дані доповіді повинні бути достовірними.

Автор доповіді повинен чітко уявляти склад і підготовку аудиторії, щоб не повторювати відомі учасникам наради положення, оперувати доступними і необхідними фактами.

Доцільно ознайомите учасників наради з доповіддю заздалегідь. Це дасть змогу глибше вивчити її зміст, уникнути багатьох запитань безпосередньо на нараді, скоротити її тривалість. У деяких випадках такий порядок дає змогу відмовитися від читання доповіді і розпочати нараду безпосередньо з її обговорення.

У ряді випадків одночасно з доповіддю готують проект рішення. Якщо доповідь є результатом індивідуальної творчості керівника (доповідача), то до вироблення проекту рішення наради слід залучати фахівців, керівників, тих працівників, які його виконуватимуть.

Проект рішення має бути конкретним, містити чіткі й однозначні формулювання із зазначенням виконавців, строків виконання, передбачуваних результатів, форм контролю.

У деяких випадках рішення наради фіксують у протоколі, іноді оформлюють у вигляді окремого документа, який підлягає реєстрації.

1.3. Підготовка документів і приміщення

Підготовка документів для учасників наради має таку мету: скоротити час на виголошення доповіді; переконатися в тому, що всі ознайомлені з положеннями і фактами, які обговорюватимуться на нараді; зосередити увагу учасників на тих питаннях, які доповідач вважає основними.

Документи, які перед початком наради роздають учасникам, містять основні тези, висновки, пропозиції, а також описи, витяги з директивних і нормативних документів, статистичний матеріал, схеми тощо.

Запропоновані учасникам документи систематизують, скріплюють або кладуть у теку, неприпустимо вимагати повернення їх після наради.

Приміщення обирають з врахуванням чисельності учасників, щоб кожен міг добре бачити і слухати доповідача. Воно може бути обладнане екраном, демонстраційною дошкою, засобами для демонстрування слайдів. Для учасників необхідно створити комфортні умови (зручні крісла або стільці, письмові приладдя, мінеральна вода та ін.).

Якщо нараду проводять у кабінеті керівника, то на час її проведення телефон перемикають на секретаря, припиняють приймати відвідувачів і співробітників.

Приміщення повинно бути світлим, з доброю вентиляцією і звукоізоляцією, забезпечувати вільний огляд ілюстративного матеріалу.

1.4. Підготовка учасників до наради

Вона передбачає: визначення працівниками своєї ролі у вирішенні завдань, поставлених перед нарадою; з'ясування працівниками своєї позиції з питань, які передбачається обговорити; докладне ознайомлення з документами; чітке формулювання запитань до голови й учасників; підготовку матеріалів (даних, аргументів, фактів) до полеміки.

2-й етап - проведення наради

2.1. Відкриття наради

Відкриваючи нараду, керівник виголошує вступне слово, повідомляє про склад присутніх, у разі потреби називає прізвище, ім'я, по батькові та посади всіх або деяких учасників. Серед учасників наради не повинно бути невідомих осіб.

Потім оголошують порядок денний наради та повідомляють регламент.

Рекомендований регламент проведення традиційних нарад є таким: вступне слово - 5-7 хв., доповідь - 25-30 хв., відповіді доповідача на запитання - 5-7 хв., виступи у дебатах - 3-5 хв., викладення проекту рішення - 3-5 хв., обговорення і прийняття рішення - 8-10 х в.

Доцільно вказати мету і завдання наради, коротко схарактеризувати проблеми, поставлені перед її учасниками (актуальність, важливість, труднощі, що виникають при їх вирішенні), підкреслити їх практичне значення.

До того ж слід враховувати такі рекомендації голові наради:

•  Необхідно нагадати присутнім мету засідання, порядок денний, встановити регламент.

•   Рекомендується з'ясувати, чи немає у учасників запитань, зауважень, пропозицій щодо порядку денного, регламенту і складу присутніх.

•     Керівник повинен сприяти тому, щоб слово отримав кожен охочий, не повинен допускати дублювань у виступах (необхідно ввічливо вказати, що доповідач повторюється, що ці положення вже звучали).

•     Особливу увагу голова має приділяти висловлюванням опонентів.

•       Найважливіше завдання голови - організувати і підтримати полеміку, зацікавлений, відвертий і доброзичливий обмін думками між учасниками наради. Цього він загострює одні проблеми, просить висловити думку з інших, не допускає нетактовних виступів і реплік, з повагою ставиться до кожної думки.

• обов'язок голови - підтримувати у залі атмосферу зацікавленості, доброзичливості.

2.2. Виголошення доповіді

Після вступного слова виголошують доповідь або повідомлення. Такий порядок традиційний, проте не завжди він виправданий, у деяких випадках доповідь може замінити коротка інформація, представлена учасникам у письмовому вигляді, тези доповіді або її текст.

Велике значення для успіху виступу має культура мовлення того, хто виступає, зокрема правильність і чіткість вимови, логічність, виразність, емоційність.

2.3. Відповіді на запитання

Після закінчення доповіді (повідомлення, інформації) доповідач відповідає на поставлені запитання з метою поглибити і доповнити матеріал на прохання учасників, переконати їх у достовірності інформації, проте запитання не повинні виходити за межі обговорюваної теми.

Іноді під час відповідей на запитання виникає полеміка.

Обговорення доповіді

Забезпечує виявлення думок учасників наради; визначення сильних і слабких сторін доповіді; формулювання різних поглядів на проблему; розроблення нових ідей, підходів і методів.

Саме під час обговорення, діалогу з учасниками керівник отримує нову інформацію, з'ясовує інтереси учасників наради.

Якщо нарада має суто інформаційний, ознайомлювальний характер, керівник може обмежити кількість учасників дискусії.

3-й етап - підсумовування наради

Проект рішення готують до початку наради, проте учасників з ним не ознайомлюють, під час наради вносять зміни і доповнення, а потім пропонують його для обговорення і прийняття. Голова наради готує рішення на основі узагальнення думок учасників, внесених пропозицій.

М'який знак вживається для позначея м'якості приголосних. М'який знак ставиться лише після букв, що позначають зубні (д, т, з, с, ц, л, н), якщо ці приголосні вимовляються м'яко: кінець, поршень, коли-небудь, ткацький, близько, просьба, бадьорий, тіньовий, спрацьований. Зокрема м'який знак пишеться: - у суфіксах -ськ-, -цьк-, -зьк-: поліський, волинський, військо, людськість, по-товариському, по-українському, зайчисько, Луцьк, Донецьк, донецький, криворізький; у суфіксах -еньк-, -оньк-, -іньк-: рученьки, гарненький, голівонька, свіжісінький. - Після р м'який знак пишеться тільки перед о: трьох, чотирьом, забрьоханий; а також у слові Горький (хоч вимовляється [горкий]). - Після інших букв та після р в інших випадках м'який знак не ставиться: голуб, кров, верф, ніч, подорож, тепер, обличчя — облич, десятиріччя — десятиріч, буря — бур, зоря — зір, тюрма, Харків. - М'який знак не ставиться перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосними: цвях, кузня, дзвякнути, кінський (хоч кінь), прип 'ятський (хоч Прип 'ять), бершадський (хоч Бершадь), уманський, Уманщина (хоч Умань), промінчик (хоч промінь), безбатченко (хоч батько), Федченко (хоч Федько), Зінченко (хоч Зінько), менший, тонший. Перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосни­ми м'який знак вживається лише в таких випадках:     - для позначення м'якого л': їдальня, сільський, пальці, біль­ший, Гальченко, Михальчук; - у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м'який знак є в початковій формі: скринька — в скриньці, Кузьма — Кузьмі; кицька — кицьці, кицьчин; нянька — нянь­ці, няньчин; Зінька — Зіньці, Зіньчин; Ориська — Орисьці, Орисьчин (але: казка — у казці, землянка — в землянці, Матилинці, маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми — візьмімо, візьміть; - у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м'який знак є у формі без -ся: об­говорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань — станься, піднось — підносься, підводь — підводься (але: підніс — піднісся, ріс — розрісся); як виняток, у словах тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати. В іншомовних словах м'який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж'єн, Х'юстон, бар'єр). В українських власних назвах м'який знак перед я не ста­виться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дя-ченко, Касяненко, Третяк. Слов'янські власні назви прикметникового походження оформляються як українські прикметники і суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- пишуться з м'яким знаком (перед цими суфіксами м'який знак вживається тільки після л): Смирненський, Ра-ковський, Конеський, Црнянський, Запеський, Яблонський, Ко-менський, Тайовський, Варт-Цішинський, Красицький, Полоць­кий, Завадзький, Джальський, Пшибильський. 63Префікс з перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с сказати, спалахнути, ствердити, сфотографувати, схил Перед усіма іншими приголосними пишеться з- (іноді із-): збавити, звести, зжитися, ззирнутися, зсадити, зціпити, зчепити, зшиток, ізнов 1.1 Префікс з-(с-) виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного зекономити, з'єднувати, зігнорувати, з'їзд, зорієнтуватися, зумовити, згаслий, змазати, знадливий, скоротити, склад 1.2 У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, як правило, пишеться префікс зі-: зібгати, зігнути, зідрати, зізнатися, зімкнути, зіпсуватися 1.3 Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить сполучення губного та йотованого звукосполучення зів'ялий, зім'яти, зіп'ястися 1.4 У деяких словах префікс зі- чергується з зо- зігрівати й зогрівати, зімлівати й зомлівати, зіпрівати й зопрівати, зітліти й зотліти 2 У всіх префіксах — без-, від- (од-), між-, над-, об-, під-, перед-, понад-, пред-, роз-, через- — кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється безкраїй, безкорисливий, відкриття, відстань, міжконтинентальний, міжпланетний, надпотужний, обпалити, обтрусити, підтримка, передплата, передчасний, представник, розтягнути, розчин, розхитати, черезплічник 3 Слід розрізняти префікси пре- і при-. Префікс пре- вживається переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки прегарний, презавзятий, прекрасний, премудрий, прекрасно, препогано 4 Префікс при- вживається переважно в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах прибігти, прибудувати, прикрутити, приборкати, пришвидшити; прибуття, притулок, прибраний, привабливо 5 Префікс пре- виступає в словах презирливий, презирство й у словах старослов'янського походження: преосвященний, преподобний, престол, а префікс при- вживається в іменниках та прикметниках, утворених від поєднання іменників із прийменниками: пригірок, приярок; прибережний, прикордонний 6 Префікс прі- вживається тільки в словах прізвисько, прізвище, прірва 64Чергування голосних і приголосних Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих су­часній мові (наприклад чергування за глухістю – зціди­ти [с'ц'ідити]; за дзвінкістю – як же [jаґже]; за м’які­стю – дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мов­ленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокре­ма перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо. Чергування, які не можна пояснити фонетичними зако­номірностями, що виявляються в сучасній мові, називають­сяісторичними. Причини, які викликали появу цих чер­гувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать: 1. Чергування приголосних Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі: а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що від­буваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага -уважний - зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя -Галченко, сміх - смішний - усмішка, бідо­лаха - бідолашний. б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при сло­возміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга -папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донь­ка - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі. 2. Чергування голосних До найбільш поширених чергувань голосних можна від­нести такі: а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід -східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл -попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тількиукраїнській мові, в жодній з інших сло­в’янських мов не відбувається. б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбу­вається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживаєть­ся тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка. Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j](графіч­но є) виступає закономірно. • Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умо­ви, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голос­ними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Напри­клад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шос­тий ([и] <- [ы]); крайок, копійок. 65 У випадках словотворення та словозміни в українській мові часто виникає збіг кількох приголосних звуків, що утруднює їх вимову. У процесі мовлення відбувається спрощення, тобто один із приголосних випадає. У переважній більшості слів спрощення приголосних засвідчується орфографією. У сучасній українській мові спрощення спостерігається в таких групах приголосних: [ждн - жн]: тиждень - тижня, тижневий; Іздн - зн]: виїздити - виїзний; [стн - сн]: честь - чесний, користь - корисний, якість - якісний; [стл - сл]: щастя - щасливий, стелити - слати; [скн - сн]: тріск - тріснути, блиск - блиснути; [зкн - зн]: бризкати - бризнути. [лни] -[ни]: сонце (давньорус. сьлньце); [рди]-[ри]: серце (давньорус. сьрдьце); [сткл] - [скл]: скло (давньорус. стькло). В окремих словах спрощення відбувається лише в усному мовленні, а на письмі воно не передається: шістнадцять [иґісна'ц':ат'], шістсот [ш'іс:о'т], баластний, контрастний, компостний, аванпостний, форпостний. Аналогічно не вимовляється приголосний [т] у прикметниках, утворених за допомоги суфікса -ськ-, -ств- від іменників іншомовного походження: студент - студентський, інтелігент - інтелігентський, турист - туристський, агент - агентство. У словах кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, випускний, хворостняк спрощення не відбувається у вимові й не передається на письмі. 66Подвоєння та подовження приголосних В «Українському правописі» розмежовуються поняття подвоєння і подовження приголосних. (Докладніше див.: Український правопис. – 4-те вид., випр. й доп. – К.: Наук, думка, 1993. – С. 21-23.) Подвоєння приголосних утворюється: 1. При збігу однакових приголосних на межі морфем (префікса і кореня, кореня і суфікса, основи дієслова і пост­фікса, частин складноскорочених слів): роззнайомитися, оббігти; сон - сонний, туман - туманний; пасся, пере­нісся; міськком, юннат. 2. У прикметниках на -?енн(ий), -?анн(ий) (-?янн(ий)) зі значенням можливості або неможливості дії: здійсненний, прощенний, нездоланний, невпізнанний, незрівнянний. 3. У словах бовван, Ганна, лляний, овва, ссати і похідних від них. Подовження приголосних д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч після голосного перед [я, ю, є, і] відбувається: 1.    В усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): зілля, зіллям, у зіллі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі. Але: сторіч, знань, знарядь. Якщо в родовому відмінку множини закінчення -ів, то подовження зберігається: відчуття – відчуттів, відкрит­тя – відкриттів. 2. Перед [я, ю, є, і] в усіх відмінках деяких іменників 1-ї відміни (чол. і жін. роду): суддя, судді, суддею, суддю, суддів; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею; стаття, статті, статтею (але – статей). 3. Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду (III відміна), основа яких у називному відмінку закінчується одним м’яким або шиплячим приголосним: зав’язь – за­в’яззю, повінь – повінню, відстань – відстанню, ніч – ніччю, Січ – Січчю, суміш – сумішшю, подорож – подорожжю. Якщо в називному відмінку однини основа закінчуєть­ся на два приголосних, губний або р, то подовження не відбувається: радість – радістю, кров – кров’ю, матір – матір’ю. 4. У прислівниках типу зрання, навмання, попідтинню. 5. У формах теперішнього часу дієслова лити: ллю, ллєш, ллють. 67Складні іменники пишуть разом або через дефіс. Разом пишуть: а) іменники, утворені за допомогою сполучної голосної двох чи кількох основ (одна з яких — дієслівного походження) •*- самохід, звуковловлювач, садовод, газомір, паровоз, пароплав, вертоліт, буряковод, сталевар, рукопис, мовознавець, водомір; б) іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника за допомогою сполучної голосної — чорнозем, білосніжний, молодогвардієць, чорнороб, суходіл, Краснодон, кривоніжка; в)іменники, утворені за допомогою голосної від дв"ох іменникових основ, синтаксично і семантичне рівноправних — залізобетон, газопровідник, трудодень, шлакоблок, лісостеп, верболіз (але людино-день); г) іменники, утворені поєднанням дієслова у другій особі однини наказового способу з іменником — горицвіт, зірвиголова, держиморда, перекотиполе; Тягнирядно, Підопригора, Вернигора; д) іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою — двокрапка, тритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя; е) іменники з першою частиною пів-, а другою їх частиною є загальна назва — півжиття, півстола, півколо, півмісяць, піввідра, півозера, півхустки; є) іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є елементи -граф, -графія, -лог, -логія, -ман, -метр — фотограф, філолог, лексикограф, діалектологія, геометрія, фотографія, філологія, наркоман, геометр; ж) іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ — ав-томотогурток, веломотоспорт. Через дефіс пишуть: а) іменники, що означають близькі за змістом поняття — бать-ко-мати, хліб-сіль; 6) іменники, що означають державні посади, військові звання — прем'єр-міністр, генерал-лейтенант; в) іменники, що означають складні одиниці вимірювання — кіловат-година, грам-атом, тонна-кілометр; г) іменники на позначення казкових персонажів — Зайчик-Побі-гайчик, Лисичка-Сестричка, Вовчик-Братик; д) іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом — жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран; е) іменники (складні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію — член-кореспондент, інженер-еконо-міст, лікар-педіатр; є) іменники (складні географічні назви) — Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону, Переяслав-Хмельницький, Кам'янець-Подільсь-кий; ж) слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб-(штабс-) — віце-адмірал, екс-чемпіон, обер-лейтенант, штаб-квартира; з) складні прізвища — Гулак-Артемовський, Римський-Корса-ков, Мамін-Сибіряк, Нечуй-Левицький, Салтиков-Щедрін; й) іменники з першою частиною пів- перед власною назвою — пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви; і) словосполучення, що означають назви рослин — мати-мачу-ха, люби-мене, іван-чай. 68Прикметники, які утворилися складанням двох і трьох основ, називають складними. Наприклад: яснозорий, життєрадісний, темно-зелений, лексико-граматичний, сіро-буро-малиновий, напів-грубововняний та ін. Елементи складних прикметників з'єднуються сурядним або підрядним способом. При сурядному способі зв'язку основи, в яких утворюються складні прикметники, сполучаються як рівноправні: хіміко-біологіч-ний, робітничо-селянський. При підрядному способі зв'язку одна основа синтаксично залежить від. іншої: великопанельний, малопоживний, густонаселений, свіжоскошений, малосольний. У складних прикметниках при обох способах поєднання основ (сурядному і підрядному) використовують сполучні голосні о, е, є. Якщо першою частиною складного прикметника є числівник, прислівник чи прийменникове сполучення, то складові елементи з'єднуються без сполучних голосних, наприклад: повсякчасний, двоповерховий, багатообіцяючий, вічнозелений. Разом пишуть: 1. Прикметники, утворені сполученням основ прикметника й іменника — сизокрилий, рудоволосий, зовнішньополітичний. 2. Прикметники, утворені сполученням основ іменника й прикметника — паровозоремонтний, трактороскладальний, вагонопро-катний. 3. Прикметники, утворені сполученням основ прислівника й прикметника — вічнозелений, малописьменний. 4. Прикметники, утворені сполученням основ числівника й іменника — п'ятипроцентний, шестиповерховий, семитонний, стокілометровий. 5. Прикметники, утворені сполученням основ іменника і дієслова — водолікувальний, грязелікувальний, сталеплавильний, нафтопереробний, овочесушильний, овочезбиральний. 6. Складні прикметники, що означають терміни, утворені з двох і більше неоднорідних прикметників — складнопідрядний, поперечношліфувальний, новогрецький, геологорозвідувальний, староцерковнослов'янський та ін. Через дефіс пишуть: 1. Складні прикметники, утворені: а) від сполучення складних іменників, які пишуть через дефіс — нью-йоркський, бурят-мон-гольський, північно-східний; б) сполученн ям імен та прізвищ — лев-толстовський, ромен-ролланівський, вальтер-скоттівський. 2. Складні прикметники, утворені від двох або трьох прикметникових основ — робітничо-селянський, українсько-англійський, мовно-літературний, опукло-ввігнутий, блідо-рожевий, синьо-біло-червоний. 3. Складні прикметники, що означають: а) якість з додатковим відтінком — кисло-солодкий, добродушно-хитрий, крикливо-яскравий, гіркувато-солоний; б) відтінки й поєднання кольорів — чорно-білий, яскраво-ліловий, блідо-рожевий, жовтувато-чорний, фіолетово-сірий, смарагдово-зелений, біло-блакитний (але жовтогарячий — один колір). 4. Складні прикметники, що входять до складу географічних та адміністративних назв — Східно-Сибірське плоскогір'я, Південно-Африканський Союз, Східно-Китайське море. 5. Складні прикметники, утворені сполученням прикметника та іменника, але з перестановкою елементів — літературно-художній (художня література), науково-медичний (медична наука). 6. Складні прикметники, перша основа яких утворена від слів іншомовного походження — діалектико-матеріалістичний, хімі-ко-технологічний, медико-хірургічний. 69Правопис й, і, ї Написання й, /, ї в словах іншомовного походження підлягає фонетичному принципу української орфографії і регулюється такими правилами. І. Буква и пишеться: 1. У загальних назвах іншомовного походження після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р перед літерами, що позначають приголосні звуки: динамо, директор, титан, фізика, система, цистерна, жирафа, трикотаж (правило дев'ятки). ' 2. У власних назвах: а) у географічних назвах, що закінчуються на -ика, -ида: Америка, Африка, Арктика, Антарктида, Флорида; б) у географічних назвах після шиплячих приголосних: Алжир, Вашингтон, Чикаго, Чилі; в) у географічних назвах зі звукосполученням -ри: Париж, Рига, Рим, Мадрид, Великобританія, Крит; г) в окремих словах, узвичаєних з й: Єгипет, Єрусалим, Палестина, Сизрань, Сицилія, Сирія, Братислава, Бразилія, Аргентина, Скандинавія, Тибет. II. Буква і пишеться: 1. На початку слова як у загальних, так і у власних назвах: інститут, ідея, інтернаціональний, Індія, Іспанія, Ібрагім. Розділ Ш 2. У середині слів після букв, що позначають приголосні звуки, перед літерами на позначення голосних та перед є, й: геніальний, діалектика, матеріал, фіалка, аудієнція, радіус, радій, пенсіонер. 3. Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: таксі, журі, поні, пенальті, мерсі. 4. Після приголосних в особових іменах і в географічних назвах перед наступним приголосним і в кінці слова: Капрі, Лісабон, Сочі, Шіллер.- 5. Після букв, що не входять до правила дев'ятки, перед наступним приголосним: бізнес, вібрація, академія, хімія, література, ніша. НІ. Буква ї пишеться після букв, що позначають голосні звуки: мозаїка наївний, атеїст. Правопис е, є 1. Після літер, що позначають тверді приголосні, пишеться е: декан, легенда, телефон. 2. На початку слова здебільшого пишеться е: етап, ескадрон, але в деяких словах пишеться є: Єгипет, Європа, Єва. 3. Після а, о, у в середині слів пишеться е: поет, силует, фаетон (але траєкторія). 4. Після апострофа, м'якого знака е, і, й пишеться є: п 'єдестал, портьєра, гігієна, феєрія (але: діез, деескалація). 5. В іншомовних префіксах де-, ре- завжди пишеться е: денаціоналізація, реконструкція. 70 М'який знак і апостроф в іншомовних словах В іншомовних словах м'який знак і апостроф вживаються в основному так само, як і в українських: асфальт, шагрень, пномпенський (хоч Пномпень); об'єкт, прем'єра, кур'єр. Але тут є й свої відмінності. 1. В іншомовних словах м'яким знаком позначається м'якість зубних приголосних також перед й, я [йа], ю [йу], е [йе], ї [йі]:батальйон [-л'йон], каньйон [-н'йон], монтаньяр [-н'йар], Ньютон [н'йу-], портьєра [-т'йе-], рельєф [-л'йеф]. Проте в українських іменах відповідно до вимови м'який знак перед я не пишеться: Тетяна [-т'а-], Уляна [-л'а-], Наталя,Омелян, Касян [-с'а-], Севастян [-т'ан]. 1. Летіть, мої пісні, на крилах марсельєзи [-л'йези]. (В.Сосюра.) 2. Мільйони [-л'йони] свічок на каштанах звучать, наче дзвони ясної весни. (Л.Горлач.) 3. Тихо спустивши портьєри [-т'йери], день переходить в останню фазу. (Б.Олійник.) 4. А вгорі золотим медальйоном [-л'йоном] теплий місяць над морем пливе. (В.Сосюра.) 5. Тихо пливе блакитними річками льон [-л'он]. (М.Коцюбинський.) 6. Жінкам було наказано варити обід, і Уляна [ул'ана] з Юлею порядкували біля казана. (Григорій Тютюнник.) 7. Браконьєр [-н'йер] хитрий, а ми ще хитріші. (Є.Гуцало.) В іншомовних словах апостроф перед я, ю, є, ї ставиться не тільки після губних та р, а й після шиплячих та задньоротових, якщо після них чується звук [й]: комп'ютер [-пйу-], Дансм'юр |-мйур], бар'єр [-рйер], Руж'є [-жйе], Х'юстон [хйу-], Г'ята [гйа-]. Як виняток після зубних апостроф ставиться в таких словах: ад'ютант, ін'єкція, кон'юнктивіт, кон'юнктура. 1. Ад'ютант [виняток] приніс карту і розстелив її на столику. (Ю.Бедзик.) 2. Записав газетяр інтерв'ю [-вйу] — про дні бойові, про героїв плацдарму. (І.Нехода.) 3. Я знаю, що бійця нащадки спом'януть і нашу віру й кров знесуть на п'єдестали [пйє-]. (А. Малишко.) 3. Апостроф в іншомовних словах не ставиться перед я, ю, якщо ці букви позначають пом'якшення попереднього приголосного: бюро [б'у-], бязь [б'а-], пюре [п'у-], кювет [к'у-], рюкзак [р'у-], манікюр [-к'у-). 1. Два бюсти [б'у-] — рядом: Гус великий, пророк землі — Сковорода. (А.Малишко.) 2. Музики розставили свої пюпітри [п'у-], порозкладали ноти. (І.Нечуй-Левицький.) 3. В бюро [б'у-] перепусток сива жінка перевірила їхні документи. (В.Кучер.) 4. Ніби на гравюрі [-в'у-] Хокусаї, ліс грабовий золотом цвіте. (М.Рильський.) 5. Кохати — нові землі відкривати, нюанси [н'у-] свіжі і відтінки нові. (І.Драч.) 71Подвоєння приголосних у словах іншомовного походження[ред. код] Вітаю! Прошу звернути вашу увагу на те, що у загальних назвах іншомовного походження букви, що позначають приголосні звуки, не подвоюються: програма, тераса, траса, маса, шосе, алея, дисидент тощо В тому числі слова, які раніше мали подвоєння: бароко, лібрето, бравісимо, інтермецо, піанісимо, піца, фортисимо... Але залишилося декілька винятків: аннал білль (законопроект, але не українське слово біль) бонна брутто булла ванна вілла дурра мадонна мірра мотто мулла нетто панна пенні примадонна!

72Правила переносу слів в українській мові.

Готуючи проекту рішення, треба обговорити всі принципові положення, які входять до нього, чітко зазначити, хто, коли і що робитиме, за якими критеріями оцінюватиметься результат, хто і як буде контролювати виконання рішення. До складання проекту рішення варто залучати найактивніших учасників наради, зокрема тих, чиї пропозиції увійшли до цього проекту.