50. Социальное познание и его специфика. Закономерности развития общества и их отличие от законов природы.

слід пам'ятати, що пізнання закономірностей суспільства має конкретну специфіку в порівнянні з пізнанням явищ природи.У суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею, тут неможливо повне повторення подій. На результати пізнання впливають дії політичних партій, всіляких економічних, політичних та військових блоків і союзів. Соціальні експерименти мають колосальні наслідки для доль людей, людських співтовариств і держав, а за певних умов - і для всього людства.Однією з особливостей соціального розвитку є його багатоваріантність. На перебіг соціальних процесів впливають різні природні, а особливо, соціальні фактори, свідома діяльність людей.Дуже коротко специфіка соціального пізнання може бути визначена так:1. У соціальному пізнанні неприпустима абсолютизація природного або соціального, зведення соціального до природного і навпаки. У той же час завжди належить пам'ятати, що суспільство – така ж об’єктивна реальність, як і природа, тож не можна їх протиставляти.2. Соціальне пізнання, маючи справу не з речами, а з відносинами, нерозривно зв'язане з цінностями, установками, інтересами і потребами людей.3. Соціальний розвиток має альтернативи, різні варіанти свого розгортання. Одночасно існує безліч світоглядних підходів до їх аналізу.4. У соціальному пізнанні велику роль відіграють методи і прийоми дослідження соціальних процесів і явищ. Характерною їхньою особливістю є високий рівень абстракції.Основна мета соціального пізнання - виявлення закономірностей суспільного розвитку і на їхній основі - прогнозування шляхів подальшого розвитку суспільства. Суспільні закони, що діють в соціальному житті, власне як і в природі, являють собою повторюваний зв'язок явищ і процесів об'єктивної реальності.Відмінність законів суспільства від законів природи полягає в тому, що соціальні закони не мають жорсткої спрямованості. Вони, визначаючи основну лінію розвитку суспільства (соціальних процесів), виявляються як тенденції. Суспільні закони є переконливою ілюстрацією того, як необхідність виявляє себе через масу випадків.

51. Общественное производство, его виды, их особенности и взаимосвязь.Суспільне виробництво - це свідома, цілеспрямована діяльність суспільства по виробництву речей, ідей, відносин між людьми з метою функціонування і подальшого розвитку індивідуального і суспільного буття. Воно містить у собі два види людської діяльності: матеріальне виробництво, у процесі якого людина самозатверджується практично, і духовне виробництво, що є теоретичним буттям людини.Пріоритетне положення в структурі суспільного виробництва займає матеріальне виробництво. Матеріально-практична діяльність людей являє собою цілеспрямований, соціально-організований процес, за допомогою якого люди, застосовуючи знаряддя праці, перетворюють предмети природи з метою задоволення своїх потреб.Основу матеріального виробництва становить конкретний спосіб виробництва. Він характеризує специфіку перетворення людиною речовини природи в суспільний продукт.Спосіб виробництва є єдністю двох соціальних феноменів - продуктивних сил і виробничих відносин. Визначальною стороною цієї єдності виступають продуктивні сили. Продуктивні сили виражають ставлення людей до предметів і сил природи. Їхніми елементами є люди (з їх знаннями, досвідом і виробничими навичками), засоби виробництва (знаряддя, предмети праці й інфраструктура виробництва) і наука (яка сприяє скороченню потреб в сировині, робочій силі, часі).Виробничі відносини - це відносини між людьми в процесі виробництва. Їх структурними елементами виступають відносини: а) технологічні (виробничо-технічні); б) економічні (суспільно-виробничі), засновані на ставленні до власності на засоби виробництва; в) відносини обміну і розподілу (товарні, товарно-гро Головними при характеристиці економічних і товарно-грошових відносин виступають відносини власності.Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у взаємодії один з одним. Основна функція продуктивних сил полягає в тому, що вони створюють предмети, які задовольняють різноманітні людські потреби. Їхнє зростання вимагає й постійного зростання матеріального виробництва, рухає продуктивні сили, приводить до їх кількісного і якісного зросту.

52. Понятия «общественный базис» и «общественная надстройка» и их взаимосвязь. По работе К.Маркса «К критике политической экономики. Предисловие»Матеріалісти, зокрема Л.Фейєрбах, вважають, що природа, матерія є базисом духу, тому вона повинна бути базисом філософії. Стосовно до соціології, матеріалізм вважає, що суспільне буття визначає свідомість. Для нього базис – це сукупність суспільних відносин, що складають економічну структуру суспільства. А точніше, сукупність виробничих відносин становлять економічний базис, виробничі сили - техніко-технологічний базис суспільства.Базис з необхідністю породжує відповідну йому надбудову. Надбудова – це сукупність політичних, правових, моральних, художніх, релігійних і інших ідей, державних і суспільних установ, організацій і відповідних відносин. Між базисом і надбудовою існує тісний взаємозв'язок. Функціонування базису завжди зв'язано з надбудовою.Різні елементи надбудови неоднаково зв'язані з базисом. Ближче до нього знаходяться політичні і правові ідеї й установи. Такі елементи надбудови, як філософія, мистецтво і релігія, знаходяться в опосередкованому зв'язку з ним.Зміни в економічному базисі спричиняють певні зміни й у змісті надбудови, але остаточно сформуватися новий тип надбудови може лише тоді, коли буде ліквідований старий базис, коли нові виробничі відносини стануть пануючими.Надбудова не є копією перемін в економічних відносинах, у ній можуть зберігатися надбудовні елементи з минулих епох чи з'являтися погляди, соціальні інститути, що значно випереджають свій час, що остаточно затвердяться лише в майбутньому.Не всі структурні елементи суспільства змінюються зі зміною базису. У суспільстві є ряд соціальних феноменів, що змінюються дуже повільно. До них відносяться наука, культура, мова, побут, сім'я, форми спільності людей (рід, плем'я, народність, нація). Базис і надбудова впливають на ці соціальні явища. Вони, у свою чергу, впливають на базисні і надбудовні елементи.Спосіб виробництва, базис і надбудова і ряд інших соціальних феноменів, а також тих суспільних явищ, що повільно змінюються, дозволяють представити суспільство як реальну цілісність, що поєднує свої структурні підрозділи певними зв'язками і відносинами, як систему, що розвивається на власній основі.Базис з необхідністю породжує відповідну йому надбудову. Надбудова – це сукупність політичних, правових, моральних, художніх, релігійних і інших ідей, державних і суспільних установ, організацій і відповідних відносин. Між базисом і надбудовою існує тісний взаємозв'язок. Функціонування базису завжди зв'язано з надбудовою. Базис породжує надбудову. Надбудова, будучи відносно самостійною, активно впливає на базис, зміцнює, удосконалює і захищає його. Вона може виконувати активну роль у створенні нового базису, нового способу виробництва. Цим пояснюється те, чому різні політичні сили намагаються забрати владу над системою інститутів надбудови, а не тільки затвердити конкретну форму економічних відносин.Різні елементи надбудови неоднаково зв'язані з базисом. Ближче до нього знаходяться політичні і правові ідеї й установи. Такі елементи надбудови, як філософія, мистецтво і релігія, знаходяться в опосередкованому зв'язку з ним.

53. Политическая система общества, ее возникновение, структура и роль.Політична система суспільства - це сукупність державних і громадських організацій, за допомогою яких здійснюється влада в суспільстві, а також політичних і правових відносин і відповідних їм норм. До структури політичної системи суспільства входять: держава, політичні партії і політичні молодіжні організації, що тісно з ними зв’язані, підприємницькі союзи, певним чином - громадські організації (при вирішенні ними політичних проблем), профспілки, релігійні організації (церква). Головним інститутом (установою) політичної системи суспільства виступає держава в єдності трьох форм влади - законодавчої, виконавчої і судової. Щодо походження держави існує кілька версій. За однією з них, держава є результатом “суспільного договору”, за іншою - вона є божественною установою. Згідно з третьою версією, держава виникає тоді, коли з'являється приватна власність, що поділяє суспільство на суспільні сили з протилежними соціальними інтересами. Щоб розбіжність соціальних інтересів не зруйнувала суспільство, знадобилася держава - матеріальна сила, що за допомогою своїх елементів (армії, поліції, судочинства і т.д.) оберігає і захищає певний тип розподілу власності. Але найбільш достовірною є концепція, відповідно до якої держава є продуктом певного етапу розвитку суспільства, коли воно заплуталося в соціальних протиріччях, для рятування від яких знадобилася сила, що стоїть над суспільством. Такою силою і виявилася держава. Володіючи спеціальним апаратом, вона перетворилася на орган керування суспільством, охорони його економічного і соціального життя.Важливу роль у житті суспільства відіграють політичні партії. Будучи активною частиною тієї або іншої соціальної групи і керуючись певною ідеологією, вони ведуть боротьбу або за завоювання політичної влади, або за удосконалювання існуючого ладу в інтересах конкретних прошарків суспільства.Сила партії залежить від її масовості, тому політичні партії намагаються завжди мати свій резерв, насамперед за рахунок молодіжного руху.Союзи підприємців поєднують у своєму колі ті соціальні групи, що панують в економіці, тих, кому належить більша частина суспільного багатства. Вони, як правило, є нечисленними, “елітними”. Володіючи величезними матеріальними ресурсами, ці групи підтримують певні партії, впливають на політичне життя соціуму.Профспілки – це організації, що покликані сприяти соціально-економічному розвиткові суспільства, захищати інтереси трудящих. Політична система постійно змінюється, розвивається. Це сприяє становленню нових соціальних інститутів, що забезпечують соціальну стабільність і певний прогрес у розвитку різноманітних форм соціального життя.

54. Проблема человека в истории философии: его происхождение, назначение и место в мире.Філософи античності розглядали людину як образ Космосу, як “малий світ”, мікрокосм. Соціальне і природне часто ототожнювалося ними. Платон розумів людину як комбінацію душі і тіла, вважав, що душа належить до світу ідей. Аристотель наполягав на єдності душі і тіла. У середньовічній філософії народжується уявлення про людину як створену по образу і подобі Божій, істоту, що володіє волею у виборі добра і зла, про людину як особистість.Філософія епохи Відродження (Ренесансу) аналізує людину як автономну істоту, як живу цілісність. Єдність душі і тіла - це перевага людини перед іншими творіннями. Ідеал людини зв'язаний із затвердженням її самобутньої індивідуальності й одночасно універсальності. Філософія Нового часу акцентує увагу на духовній сутності людини. Людина – істота розумна і моральна, здатна до безмежного творчого розвитку, пізнання таємниць. Гегель розвиває ідею історичності людини. Для нього людина – носій загальнозначущого духу, суб'єкт пізнавальної й історичної діяльності, що створює світ культури. Марксизм зв'язує розуміння сутності людини із суспільно-історичними умовами її розвитку. Суспільне буття визначає свідомість людини. Суспільство детермінує властивості особистості.“Філософія життя” (Ніцше, Бергсон) на перший план висуває волю, інтуїцію. Свідомості часто протиставляється несвідоме.Фрейд підносить несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури, усього людського він бачить у несвідомому.Феноменологія (Гуссерль) прагне перебороти замкнутість особистості, вважає, що переживання споконвічно спрямовані на зовнішній світ.Сплеск у вивченні проблеми людини припадає на початок ХХ століття (праці М.Шелера, Х.Плеснера, А.Гелена). Під впливом їхніх ідей філософська антропологія стає спеціальною дисципліною.

Екзистенціалісти (Сартр, Камю) намагаються “врятувати людину”, ізолюючи її від життя, від тих реальних зв'язків, що існують у людини зі світом природи і суспільства. Страх, туга і розпач відштовхує її від буття, людина замикається в самій собі, у своїй самітності.В українській і російській філософській традиції антропологічні мотиви завжди були ведучими, визначали специфіку і характер усього духовного життя (Г.С.Сковорода, В.С.Соловйов, Ф.М.Достоєвський, Л.М.Толстой, М.О.Бердяєв і ін.). Сучасні українські філософи (В.І.Шинкарук, М.В.Попович, В.Г.Табачковський) зберігають і розвивають антропологічний напрямок, досліджуючи

55. Смысл жизни как функция человеческого бытия. Сенс життя являє собою осмислення людиною свого призначення, “самовиправдання” своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрої і лінію поведінки людини. Сенс життя не заданий людині споконвічно. Людина змінюється разом з суспільними відносинами, з особистим життям, формами життєдіяльності. Разом з цими змінами відбувається зміна і сенсу життя. До того ж, людина існує в багатьох формах буття, тому зміст її життя є багатовимірним. В історії духовних шукань людства можна виділити три головних підходи до рішення проблеми сенсу життя.Згідно з першою точкою зору, сенс життя перебуває за межами життя - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у Богу. З цього погляду, єдине, що робить усвідомленим життя і додає йому абсолютного значення, - діюча співучасть у житті, що направляється надприродними силами.Друга точка зору полягає в тому, що сенс життя вважається споконвічно властивий життю в його глибинних основах, іншими словами, цінність і сенс життя - у самому житті. Відповідно до даного підходу, людина здатна перевлаштувати світ на засадах добра і справедливості. Ця прогресивна мета і надає смислу людському існуванню.Згідно з третьою точкою зору, сенс життя задається самою людиною, завдяки її зусиллям по самореалізації. Відповідно до даного підходу, життя саме по собі не має раз і назавжди заданого смислу. Людина завдяки своїй діяльності, свідомо або несвідомо, навмисно або стихійно надає йому смисл і тим самим вибирає і творить свою людську сутність. Студентові необхідно знати, що кожен індивід може проектувати свій спосіб буття і його стиль, але при цьому він завжди виходить з деяких допущень про дійсність певних цінностей, що кореняться в самому житті, виходить з певного розуміння сенсу життя і цілей життєдіяльності. Крім цього, питання про вибір людиною сенсу життя детерміновано соціальними умовами, тим або іншим рівнем культури, релігійними догмами, так само як макро- і мікросередовищем, у якому здійснюється людська життєдіяльність.

56. Проблема жизни и смерти в духовном опыте человечества. Л.Фейербах «Вопрос о безсмертки с точки зрения антропологи» «Из Эрлангенских лекцій по логике и метафизике».Человек - единственное существо, которое осознает свою смертность и может делать ее предметом размышления. В связи с этим встает вопрос о смысле и цели жизни. Размышления над этим вопросом для многих людей оказываются исходным пунктом в выработке того, что принято называть “основной” линией жизни, подчиняющей себе поведение и поступки человека на разных уровнях - будь то общество в целом или трудовой коллектив, или семья, или близкие друзья. Осознавая, что не вечен, человек начинает вырабатывать собственное отношение к жизни и смерти. И вполне понятно, что эта тема важнейшая для каждого человека занимает в важнейшее место во всей культуре человечества. Поисками ответа на этот вопрос занималась и занимается мифология и различные, и религиозные учения, и искусство, и различные направления философии. Осознание человеком неизбежности своей смерти, скорбь по умирающему содержит в себе трагические мотивы. Если человек сознает, что его жизнь была прожита не бесцельно, что он оставил после себя добрые дела нужные и полезные, то он не чувствует себя в одиночестве, покинутым, забытым и проблема личной смерти не выдвигается на передний план. В настоящее время многие ученые ставят вопрос о том, чтобы биология, наука о жизни, была бы дополнена новыми представлениями о биологии смерти. Здесь возникает множество нравственно-гуманистических дилемм, воззрений. С особой остротой обсуждается, например, “право на смерть” в дискуссиях, где сталкиваются две противоположные позиции, признающие, с одной стороны, неограниченность свободы личности в решении этих вопросов, а с другой - ее полную подчиненность общественным и государственным интересам. В современных дискуссиях о праве на смерть имеют в виду не самоубийство, как действие активного субъекта, а умирающего человека, выступающего в качестве пассивного объекта, которому искусственно замедляют наступление смерти. Современные философы, юристы, врачи, теологи стремятся разрешить два фундаментальных вопроса: может ли эвтаназия вообще иметь моральное обоснование и если да, то при каких условиях она должна быть узаконена? В этом случае возникает множество проблем связанных с индивидуальной свободой личности с одной стороны, и возможностями злоупотреблений, с другой. Таким образом, сегодня философские размышления о жизни оказываются необходимыми для решения конкретных проблем, возникающих в связи с развитием биологии, медицины и здравоохранения. Научный гуманизм также имеет для человека морально-нравственную опору перед лицом смерти, включая и то, что относится к культуре умирания. Реальный философский гуманизм дает идеал, определяющий смысл человеческой жизни в ее индивидуальных и общечеловеческих параметрах. Лишь в бессмертии разума и гуманности человека - бессмертие человека. Вопрос о смысле человеческой жизни имеет и другую сторону, относящуюся к реальной природно-биологической бесконечности человечества и бессмертию его разума, а также к возможности других форм жизни разума других внеземных цивилизаций в бесконечной вселенной.