74. Розкрийте зміст основних джерел дисидентського руху в срср.

Дисиденти - опозиційно налаштовані громадяни країни, котрі стали на шлях політичного і громадянського протесту. Від опозиції в звичайному розумінні цього слова відрізняються відсутністю фактичної можливості легально висловлювати свою позицію.

Слово «дисидент» (від лат. dissidens, dissi-dentis — незгодний) — термін, який увійшов до сучасного політичного лексикону з історії релігії. В епоху Середньовіччя дисидентом в Західній Європі називали усякого віроотступника, єретика. Після Реформації дисидент — це людина, яка не підтримувала тогочасне віровчення, і тому в залежності від зміни влади та її релігійної орієнтації дисидентами ставали то католики, то протестанти.

Витоки радянського руху дисидентів були закладені ще в 1921 р., Коли була заборонена фракційна діяльність всередині комуністичної партії. Послідовна ліквідація всіх інших політичних партій і опонували офіційної партійної лінії течій всередині самої ВКП (б) до початку 1930-х років привела до повної неможливості публічно заперечити політику керівництва країни, не зазнавши репресій.

Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались:

1.        Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а в УРСР — Українською Гельсінською Групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р.

2.        Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3.        Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми.

Дисидентство значною мірою виросло з дес-талінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено М. Хрущовим. Але обмежене викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликало розчарування і лише посилило опозиційний настрій, особливо серед інтелігенції, що в подальшому призвело до виникнення і розростання дисидентського руху.

Аналізуючи причини виникнення дисидентського руху в Україні в середині 50-х років XX ст., я дійшла висновку, що їх можна структурувати за трьома групами, а саме: соціально-економічні, суспільно-політичні, національно-культурні.

Я склала відповідну таблицю, де припустилася помилок, які ви повинні виправити.

Причини виникнення дисидентського руху

Соціально-економічні — соціально-економічна напруженість, зумовлена організованим Москвою напливом в Україну росіян, що загострювало конкуренцію за вигідну роботу.

Суспільно-політичні — бездержавний статус України; панування радянської партійної бюрократії; утиски національно-культурного та духовного життя України.

Національино-культурні — руйнація національно-культурний пам'яток історії та культури українського народу; переслідування за висловлювання власних думок; русифікація усіх сфер життя в Україні; нехтування загальнолюдськими цінностями, ігнорування прав і свобод людини; підпорядкування інтересів особи інтересам тоталітарної дер

75. Дайте загальну характеристику дисидентському рухові в Росії кінця 50-поч 80-х рр. XX ст. Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. вУгорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намаганняБрежнєва покласти їй край.

Формою вияву руху опору були петиції і протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидавна література.