71. Розкрийте зміст програмних вимог основних течій дисидентського руху.

Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції.

Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

72. Розкрийте зміст і особливості боротьби радянського уряду з дисиденством.

У 60-ті роки минулого століття забуте пару століть тому слово «дисиденти» знову увійшло у вжиток. Так стали називати людей, які виступали з відкритою і публічною критикою радянського уряду.

Після смерті Й. Сталіна в історії СРСР настав період, відомий як хрущовська відлига. У суспільному житті дійсно «потепліло»: з’явилися молодіжні творчі об’єднання, письменники і поети стали стосуватися в своїх творах заборонених тим, художники стали більш вільними у своєму творчому пошуку. Льодовий страх перед репресіями вже не сковував людей, і все частіше з середовища інтелігенції лунали голоси, які критикують політику «партії й уряду». Цих незгодних влада не бажала чути, але вони все голосніше заявляли про себе – листами, статтями, книгами, акціями протесту. Так в СРСР почало зароджуватися дисидентський рух.

Умовно його можна розділити на три напрямки: національно-визвольний, правозахисне і релігійне. Перше було характерно для національних республік (Прибалтика, Україна, Грузія, Вірменія і т.п.). Його представники виступали проти утисків національних мов, за вільне їх використання нарівні з російською, а в подальшому – за розширення прав союзних республік або їх вихід зі складу Союзу. Правозахисний напрямок було поширене в різних республіках, найбільш характерно воно для Росії. Його представники боролися за свободу слова і проти утиску прав людини. Ті, хто представляв дисидентський рух в області релігії, намагалися захистити права віруючих, боролися проти закриття церков.

Форми боротьби

Незважаючи на те, що під терміном «дисиденти» об’єднують представників самих різнорідних течій, у них є і одна спільна риса. Ті, хто представляв дисидентський рух в СРСР, обирали мирні форми протесту. Це могли бути звернення до органів влади та міжнародні організації про порушення прав людини, мітинги з приводу яких політичних подій (наприклад, проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини в 1968 р.). Але найбільш популярною формою протесту був так званий самвидав – видання листівок, статей, нелегальної періодики, книг, що критикують владу і розповідають про становище в країні. До них можна віднести загальносоюзне видання «Хроніка поточних подій» (1968-1983 рр..), «Український вісник» (видавався українськими дисидентами в 1970-1972 рр..). Що ж до книг або статей, то їх кількість важко навіть підрахувати.

Дисидентський рух часто не мало чітких організаційних форм. Це могли бути підпільні групи, гуртки, об’єднання, але часто дисиденти просто контактували між собою, не утворюючи ніяких організацій. Дисидентський рух в Україні був репрезентований такими діячами, як В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Дзюба, в Росії – Олександром Солженіциним, Андрієм Сахаровим, Володимиром Буковським, серед кримських татар був відомий Мустафа Джемілєв.

В кінці 60 – х дисиденти починають прагнути до легалізації своєї діяльності. Першою громадською організацією, відкрито заявивши про себе, вважають Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР, створену в травні 1968 р. Вона складалася з 15 осіб. У 1975 р. СРСР підписав і опублікував Заключний акт Гельсінкських угод, одним із пунктів яких було і дотримання прав людини. Ця подія підстьобнуло дисидентів до створення нового типу громадських організацій – груп сприяння виконанню Гельсінських угод. Перша така група була створена в травні 1976 р. в Москві, слідом за нею виникли аналогічні організації в Україні, Вірменії, Литві, Грузії. Члени груп займалися оприлюдненням інформації про порушення прав людини в Радянському Союзі, повідомляли про випадки порушення Гельсінських угод в радянські органи влади та міжнародні організації.

Боротьба влади з дисидентами

На протести дисидентів влада відповідала різними формами репресій. Найбільш м’якими були звільнення з роботи і неформальна заборона на професію, через що вчорашнім інтелігентам часто доводилося працювати вантажниками або кочегарами. Так, наприклад, надходили з тими, хто підписував різні листи з протестами в 60-і роки. За більш активні дії – акції протесту, створення підпільних організацій – засуджували до різних термінів ув’язнення і заслання. Отримало розвиток такий напрямок репресій як каральна медицина, коли дисидентів визнавали психічно хворими і відправляли на примусове лікування. По відношенню до членів Гельсінських груп застосовували і фабрикацію кримінальних справ, щоб дискредитувати їх в очах міжнародної громадськості.

До середини 80-х років дисидентський рух було практично розгромлено. Більшість найбільш активних його членів опинилися в таборах або посиланні, багато хто просто відійшли від активної діяльності. І все ж існування дисидентів не було даремним. Їх твори стали для радянських громадян альтернативним джерелом інформації, багато в чому підготували крах тоталітарного режиму. В епоху перебудови їх суспільний досвід згодився у створенні нових, цілком легальних організацій, дав можливість організувати боротьбу за вихід республік зі складу Союзу і утворення незалежних держав.