60. Зробіть підсумки ліберального руху в дорадянській Росії.

Лібералізм – 1). ідеологія та політика ліберальної партій, що орієнтується на створенні механізмів ринкового госп. і вільної конкуренції за умов мінімально регулюючої ролі держави, помірного соц.реформізму, що забезпечують міжнародну безпеку і розвиток інтеграц. процесів; 2). це інтелект. і моральна установка на таку ор-ію сусп.життя, яка побудована на визнанні політ. інститутів і екон. прав індивіда в межах дії з-ів, що розуміються як узагальн. природних потреб норм. цивіліз. людей.

Ідеї лібералізму стали набирати ваги  в Р. саме в часи К. ІІ. Але ще при її попередниках видавалися закони і вживалися заходи, які можна також назвати ліберальними. Вони підтверджували права підданих російських монархів, а інколи і розширювали їх, сприяли їхній свободі. В цьому плані в першу чергу слід згадати відомий маніфест Петра ІІІ від 18 лютого 1762 р. „Про вольності дворянські”. Сюди слід віднести також указ імператриці Ганни від 17 березня 1731 р., який, в основному ліквідував різницю між вотчинами і помістями (спадковими і службовими маєтками) і таким чином розширив права дворянства на казенні (державні) землі.

Жалувана грамота дворянству 1785 р. – цим актом був закладений наріжний камінь для утвердження ліберального принципу приватної власності, а значить, і для початку ліберальної ери в Росії.

На період царювання К.ІІ  припадає зародження ліберальних ідей, здійснення перших кроків на шляху до створення громадянського суспільства. Ці кроки справедливо пов’язані з імператрицею К. ІІ. Саме вона заклала основи під створення вільного стану людини,  людини середнього класу – дворянства.

Ліберальна думка активізувалася в 1830-ті рр. Петро Чаадаєв опублікував 8 «Філософістських листів», у яких підняв пит. про культурну окремішність Р.і. Об`єктами критика Чаадаєва були православ`я, кріпосництво і самодержавство. Розпочалося протистояння між західниками (Чаадаєв, Герцен, Белінський) і словянофілами (Хом`яков, Аксаков).

До поч. 1860-х рр. частина інтелект. еліти перейнялася переконанням, що для подолання відсталості країни недостатньо реформувати самодержавство, а необхідні глибокі політичні перетворення. Було безліч течій. Ліберальний консерватизм (К.Д.Кавелін, Б.Чичерін) прагнув до синтезу ліберальних свобод з ідеалами консерватизму.

Група, яка дотримувалася соціалістичних ідей, які були викладені в романі Миколи Чернишевського під назвою «Що робити?» (1863)р.

Після початку контрреформ О.ІІІ головним осередком ліберальної опозиції, яка боролася за введення конституції, стали земства. Послаблення терористичного опору також супроводжувалося зростанням регіональних соціалістичних організацій (надалі стали опорою для есерів) і ліберального народництва. Хоча ліберальне народництво не було частиною ліберального руху, воно розвивалося під впливом ліберальних ідей. Його ідеологи Микола Михайловський та Яків Абрамов стверджували, що головне завдання с-ва полягає у створенні умов для розвитку особистості, вважаючи її вищим мірилом суспільного прогресу.

Поч. ХХ ст. ознаменувався посиленням лібералізму. Різко посилились радикальні течії, включаючи марксизм і анархізм. Під тиском прибічників оновлення устрою серед уряду імператор М.ІІ заснував вищий представницький орган влади – Держ.Думу і проголосив ряд громадянських прав: недоторканість особи, свободу слова, свободу зборів. Виникли перші легальні партії – кадети, октябристи.

Одним із лідерів ліберального руху того преіоду був Петро Струве. Він вважав, що державність і нація рівною мірою беруть початок від народної єдності (політичної та духовної). Розчарування Струве в завоюваннях революції 1905 р. виразилося в його роботі «Інтелігенція і революція» (1909р.). У ній Струве стверджував, що роль інтелігенції складається не тільки в агітації серед народу, а й у вихованні з народу відповідальних виборців.

Ряд філософів, юристів, істориків, економістів і соціологів (Кареєв, Гессен, Новгородцев, Мілюков, М.Ковалевський, Кістяковський) продовжували працювати над синтезом ідей лібералізму і соціалізму.

У 1916 р. на фоні глибокої кризи влади, внаслідок І-ї світ. війни посилився страйковий рух. Гостра нестача продовольства у Петрограді призвела до масових виступів.

2.03(15.03.) 1917 р. М.ІІ взрікся престолу.

Після Лютневої революції влада перейшла до рук Тимчас.уряду, який мав підготувати грунт для переходу до нової форми правління. Не дивлячись на багаторічну ідеологічну підготовку, рос. ліберали не мали програми. Зокрема, Тимчас. уряд вважав, що він не має права проводити структурні реформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію і дати правову основу діям виконавчої влади. Виникло двовладдя. Якщо в Тимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то в радах переважали соціалісти й марксисти (есери, меншовики і більшовики). Через нерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію.

Війна, яку Тимчасовий уряд продовжив, ставала все більш непопулярною . Результатом став переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., в процесі якого II Всеросійський з'їзд Рад передав владу новому уряду (Раднаркому), що складається переважно з більшовиків.

25 листопада 1917 відбулися вибори в Установчі Збори. На цих виборах перемогли есери, набравши 48,1% голосів. Більшовики зайняли друге місце з 24%. Кадети набрали всього 4,7% голосів, і не зіграли істотної ролі в роботі Установчих Зборів.

Згодом, російський ліберальний рух перестав існувати в організованій формі. Деякі представники партії кадетів примкнули до Білого руху, але після перемоги більшовиків у громадянській вони були змушені емігрувати з країни.