Вступ

Мисливство відіграло одну з найважливіших ролей у житті людини. Це підтверджується історією його розвитку. Ще в епоху раннього палеоліту основним джерелом існування первісної людини було полювання на зврів за допомогою дуже примітивних знарядь. Речові докази цього у вигляді крем’яних уламків, нешліфованого оббитого каміння, овальних або кинджало подібних рубил тощо знаходили серед пам’яток ранньої стадії палеоліту в Україні.

Мисливство як галузь народного господарства до цього часу хоч і з давніх - давен було тою чи іншою мірою заняттям багатьох людей. І сьогодні значна частина громадян України захоплюється полюванням, яке для цих людей є засобом спілкування з природою, активним відпочинком, естетичною насолодою.

Незважаючи на певні обмеження і труднощі, притік бажаючих стати мисливцями не припиняється. Серед новачків є люди різного віку і професій, які в більшості не тримали в руках мисливської зброї, не знають правил, прийомів і способів полювання, мало обізнані з етикою поведінки в природних умовах, технікою безпеки, тваринним світом.

Тваринний світ – один з компонентів природних ресурсів держави. Ліси, поля, луки,водойми, сади, городи, болота заселені живими організмами. Різноманітні види ссавців, птахів, плазунів, земноводних, риб, комах заселяють ті чи інші природні ландшафти. Склалося так, що кожний з цих організмів займає екологічну нішу і практично кожен вид перебуває у залежності від іншого виду. Наявність екологічної мозаїки повною мірою забезпечує позитивну роль кожної складової в підвищені загальної біологічної продуктивності екологічної системи. Поширення тваринного світу на земній кулі як географічне, та і екологічне являє собою результат взаємодії між двома групами чинників: по-перше, еволюційних, пов’язаних з поширенням виду в історичному минулому, і по-друге, чинників, що зумовлюють сучасні біологічні потреби виду. В природних екосистемах минулого і сучасного світу не існує таких видів тварин, які б не мали конкурентів. Крім того,дуже часто той чи той вид живе за рахунок іншого. Єдність організмів і середовища їх перебування, як і єдність людини і природи, слід розуміти однаково. Процес негативного впливу людини на природні екосистеми дуже чітко простежується на густонаселених територіях, де швидкими темпами розвивається промисловість і сільське господарство. У довкілі, незалежно від людини, існує в цілому складна система протиріч.

Головна причина загибелі диких тварин – порушення природного середовища їх перебування. Інсектициди якими обробляють посіви, щоб знищити сільськогосподарських шкідників, розширення території культурних пасовищ для домашніх тварин та посівних площ,вирубка лісів у минулому, осушення боліт, нові поселення людей – ось найголовніші причини знищення тваринного світу. Зоологи – практики стверджують, що фактор турбування більшою мірою, ніж полювання, скорочує чисельність багатьох корисних видів тваринного світу. За даними досліджень, понад 106 видів звірів і 139 видів та підвидів птахів уже знищені на планеті, 291 вид звірів і 364 видів птахів під загрозою зникнення. Тільки на території України підлягають охороні 41 вид ссавців і 66 видів птахів, занесених до Червоної книги України. Їх повинен знати кожен цивілізований мисливець.

На стан і чисельність тварин впливають як чинники неживої природи (клімат, грунти, радіація тощо), так і живої (хижаки, хвороби, конкуренти тощо), але антопогенний фактор впливає найбільшим чином. Мисливські види тварин. відстрілюють і розмножують, ізолюють на обмежених територіях і розселяють. Ці заходи визначають природне розселення, структуру і чисельність популяцій представників дикої фауни.

Мета дослідження: проаналізувати дію низки несприятливих і сприятливих чинників на чисельність популяцій диких тварин та визначити можливі способи збільшення їх чисельності.

Особистий внесок автора кваліфікаційної роботи. У дипломній роботі викладено результати досліджень автора роботи, проведених за матеріалами ДП «Летичівське ЛГ». Самостійно опрацьована інформація щодо розповсюдження диких тварин, особливостей їх поведінки, надано загальну характеристику району досліджень, здійснено підбір матеріалу за визначеною тематикою роботи, опрацьовано літературні джерела щодо біологічних та екологічних властивостей тварин ДП «Летичівського ЛГ». За допомогою керівника визначено структуру роботи, послідовність викладення матеріалу експериментальних розділів, узагальнення та формулювання висновків.

Розділ 1. Огляд літератури.

В даній дипломній роботі мої спостереження були спрямовані за дослідженням видів мисливських тварин, які населяють територію ДП «Летичівського ЛГ», а саме таких видів: лось, кабан, козуля європейська, олень плямистий, заєць – русак, бобер, лисиця.

1.1. Біологічні особливості.

Лось. (Alces Gray) Найбільший за розмірами із сучасних видів родини оленячих. Масивна, сильна, граціозна тварина на високих ногах, з розвиненою грудною кліткою і плечима та вели­кою головою. Шию і голову звір переважно тримає невисоко, більш менш горизонтально. Верхня губа велика і масивна, ніби надута. Копита великі, довгі і вузькі, спереду загострені. У самок вони трохи вужчі і гостріші, ніж у самців. Бокові копита відносно великі і низько по­саджені, завдяки чому лосі легке переходять заболочені місця.

А Б

(рис. 1.1. А – фото лося, Б – сліди).

Роги у лосів, залежно від географії їхнього мешкання, дуже мінливі. Форма їх варіює від оленячої до ти­пово лосячої. Ріг дорослого лося-самця складається звичайно з ко­роткого стовбура, що відходить від черепа горизонтально, потім може йти так звана лопата, трохи вигну­та. Від лопати вперед, у боки і на­зад відходять відростки, направ­лені злегка догори, продовжуючи у вигнуту фігуру, що утворює лопата. На другому році життя у самця виростає так звана "шпиця", на третьому році — звичайно (але не завжди) розвиваються роги з двома відростками (вилка). В подальшому роги розвиваються без строгої закономірності, крім загальної — чим вища статева потенція, тим більші і пасивніші роги, лопата і коротші відростки на ній. У старих лосів роги деградують: вони стають дедалі менші і простіші. Щорічно у листо­паді—січні лосі скидають роги. Зго­дом у них знову виростають нові. Забарвлення тулуба, верхньої час­тини ніг, шиї і більшої частини голо­ви одноколірне — бурувато-чорне або майже чорне. Більша частина кінцівок, приблизно від середини голені і передпліччя світло-сіра, інколи біла із сріблястим відтінком. Кінець морди також світло-сірий, навіть білуватий. Істотної різниці у забарвленні літнього і зимового шерстяного покриття майже не має. Новонароджені аж до першого зимового вбрання — темнокоричневі чи рудувато-бурі по всьому тілу. Лосенят з плямистим забарв­ленням не буває.

Маса тіла лося до 500 кг, роз­мах рогів до 150 см, а їхня маса до 20 кг, іноді буває й більшою.

В Україні лосі водяться у цент­ральних, північних, східних і захід­них областях. За останні ЗО років вони зустрічаються у Передкарпатті, де їх не було понад 100 років.

Живляться молодими пагонами, листям і корою майже всіх дерев­них порід та багатьма трав'яними рослинами. З шпилькових лось віддає перевагу сосні, ялині та ялівцю.

Статева зрілість у лося настає в кінці другого року життя. Гін у серпні. У травні—червні лосихи після 36—37-тижневої вагітності на­роджують одного—двох лосенят. Через місяць лосенята вже добре бігають, у двомісячному віці їдять листя й молоді пагони, хоча ще ссуть материнське молоко, а у віці 3,5—4 місяці повністю переходять на рослинний корм. Живуть в умо­вах мисливських господарств до 16—20 років.

Лось — цінний мисливський вид і добувати його можна лише за ліцензією.

Кабан. (Sus scrofa) - (дика свиня). Масивна тварина на невисоких, відносно тонких ногах. Тулуб порівняно ко­роткий, передня частина дуже ма­сивна, шия товста, коротка, майже нерухома. Голова велика, клино­подібно видовжена вперед. Вуха довгі і широкі, очі маленькі, рило витягнуте і закінчується так званим "п'ятачком". Хвіст тонкий і короткий з пучком щетини на кінці. Тіло каба­на покрите твердою щетиною, під якою взимку буває багато густого тоненького волосся — пуху. Основ­на частина кожної щетинки чорна або чорно-бура, кінцева світліша і розділена на 2—3 частини. Найдов­ша щетина в передній частині тіла і на спині.

А Б

( рис. 1.2. А – фото кабана, Б – сліди).

В Україні живе два підвиди дикої свині. У північних, центральних і східних областях — європейський, а в Карпатах, південних і південно-західних областях — румунський підвид. Останній трохи масив­ніший, маса окремих особин самців досягає 250 і більше кілог­рамів. Самки у обох підвидів менші. Самці мають верхні та нижні ікла — бажаний трофей мисливців. Колір шерсті різних підвидів відрізняється. Для румунського — характерне світло-буре або чорно-буре забарвлення з сіруватим відтінком. Європейський підвид має темніші тони.

Гін у кабанів проходить з почат­ку листопада до кінця грудня, інко­ли закінчується у першій—другій декаді січня. Терміни початку і закінчення гону часто можуть знач­но змінюватися, залежно від кліма­тичних умов року. Масовий опорос самок випадає на кінець березня— квітень. Самки народжують від двох до дванадцяти, а найчастіше 5—6 поросят. Новонароджені поросята мають добре розвинене ембріо­нальне шерстяне покриття. На боках у них чітко виділяються корич­неві смуги, які зникають у 3-місячно-му віці. Перший раз кабани линяють через рік після народження.

Перед опоросом самки відділя­ються від стада і підшукують місце, влаштовують лігва, в яких народжу­ють поросят. У перші дні життя по­росят самка їх не покидає взагалі або рідко на нетривалий час. На 8—10 день поросята починають ви­ходити з гнізда, але, як правило, знову повертаються до нього. У віці 3—4 тижнів самка з поросятами ос­таточно залишає гніздо і в цей час до неї приєднується минулорічний молодняк. Трапляються часті ви­падки опоросів самок у пізніший період. Пізнонароджені поросята, як правило, взимку гинуть. Кабани — всеїдні тварини, їхня їжа дуже різноманітна: підземні та наземні частини різних рослин, плоди фруктових дерев, горішки бука, жолуді дуба, горіхи ліщини, різні городні та баштанні культури тощо. Поїдають дрібних ссавців, яйця птахів, пташенят, дощових черв'яків, плазунів, земноводних, комах та їхні личинки, загиблих тварин.

Завдяки екологічній пластич­ності, багатоплідності і всеїдності кабан — дуже цінний і перспек­тивний мисливський вид. При правильній орієнтації на кабана мисливське господарство може дуже швидко стати рентабельним. Полювання дозволяється за ліцен-зіями, що видають користувачі мисливських угідь.

Козуля європейська. (Capreolus capreolus).Ці не­величкі стрункі оленьки поши­рені майже по всій території Ук­раїни. В Криму ареал обмеже­ний тільки лісовою частиною гір півострова.

У літньому вбранні козулі буру­вато-руді, в зимовому — сірувато-бурі. Голова сірувата або бура і трохи темніша від тулуба. Молоді особини — руді із світлими пляма­ми, розташованими в три основні ряди по тулубу. Плями першого верхнього ряду світліші від плям інших двох.

Маса європейської козулі стано­вить 15—22, в Карпатах до ЗО кг. У мисливських господарствах козуля живе 6—8, рідко до 15 років. Гін у козуль розпочинається переважно у серпні, а в окремі роки й раніше. У період гону самці дуже збуджені і нерідко втрачають обережність.

Масове отелення самок відбу­вається у травні. Козулі народжу­ють одне, часто двоє козенят. Но­вонароджені козенята до 6—7 днів лежать, ховаючись у траві, у 6—8-денному віці починають ходити за матір'ю, а через 15—18 днів біга­ють за нею не відстаючи. Линяють козулі один раз на рік — навесні.

Розвиток рогів у самців розпочи­нається восени першого року жит­тя, коли з'являються невеликі, так звані "дудки", їх формування закін­чується до квітня наступного року. В грудні самці скидають ці перші ро­ги, а вже в січні у них з'являються нові, що до кінця квітня виростають, а в червні — повністю очищені від шкіри. На другому році життя роги мають по 2—3 відростки кожний, а на третьому — повністю сформовані і кожний з них має по три відростки. У дорослих самців роги відроста­ють до кінця березня—початку травня і вже в травні—червні повністю очищені від шкіри. У лис­топаді козли скидають роги. Зу­стрічаються роги потворної фор­ми: покручені, несиметричні, є особини з одним рогом тощо.

У раціоні козуль, залежно від по­ри року, переважають трави або гілковий корм. Дуже часто козулі виходять на поля, де живляться озиминою. Полюбляють плоди фруктових дерев, горішки бука і жолуді дуба, гриби, ягоди, листя чорниці, брусниці та ожини. Дуже охоче поїдають пагони і кору звале­них дерев осики та верби, а в Кар­патах — ялиці та ялини.

А Б

(рис. 1.3. А - фото козулі, Б – сліди).

Влітку козулі пасуться увечорі, вночі і вранці, а взимку можуть хар­чуватися о будь-якій порі доби. Там, де їх часто тривожать взимку, козулі вдень відпочивають, заховавшись у лісових хащах, а корми­тися виходять під вечір. Живуть ко­зулі з весни до осені на відносно невеликих за розмірами тери­торіях, що не перевищують радіуса 0,5—2 км. Взимку часто збирають­ся у великі стада і за недостачі кормів можуть переходити з одного місця на інше. У випадку великих снігових заносів козулі можуть за­лишатися на невеликій ділянці пло­щею 3—5 га, де мешкають кілька місяців. У суворі багатосніжні зими багато козуль гине від нестачі кормів та переохолодження.

Козуля — цінний і перспектив­ний мисливський вид. Вдалою підгодівлею козуль та контролем за хижаками у мисливському госпо­дарстві можна добитися високої її чисельності. Полювання дозво­ляється за ліцензіями, що видають користувачі мисливських угідь.

Олень плямистий. (Cervus nippon) Олень мен­ших, ніж благородний, розмірів, з характерними плямами на боках тулуба. Літом плямистість вираже­на чітко, а взимку трохи слабше або тьмяно. Шия довга, поставле­на майже вертикально, вуха від­носно короткі, а хвіст довший. Тварина красива, граціозна, міцно збудована. Індивідуальна мін­ливість забарвлення шерсті до­сить значна. Це стосується як за­барвлення у цілому, так і кількості, розміщення і кольору плям. В ос­новному плямисті олені руді. В зи­мовому вбранні вони сіро-бурі. В першому літньому наряді молоді особини дуже подібні до дорос­лих, проте в них більше білих плям майже по всьому тілу.

Роги красиві, пропорційні, по­рівняно легкі і невеликі. Відростків у повного рога чотири: надочний, середній і два кінцевих. Корони не має, але в окремих особин можна спостерігати третій кінцевий від­росток. Колір рогів темно-корич­невий, кінці відростків у добре розвинених рогів гладкі, жовтува­то-білі. Довжина рогів дорослих оленів коливається у межах 60— 80 см.

В Україну олень плямистий був завезений з Уссурійського краю, спочатку в Асканію-Нову та урочи­ще Буркути Херсонської області. Нині широко розповсюджений по всій території України, за винятком Карпат.

А Б

(рис. 1.4. А - фото оленя, Б – сліди).

Живляться плямисті олені, як і благородні, трав'янистою, дерев­ною і чагарниковою рослинністю, охоче поїдають плоди, горіхи, жо­луді тощо. Гін у жовтні. Самка виношує плід близько 8 місяців і в кінці травня—на початку червня народ­жує одне, рідко двоє оленят. Жи­вуть олені переважно 12—15 років. На відміну від благородних, пля­мисті олені нерідко бувають актив­ними і вдень.

Є великі господарства, в яких напіввільно живуть і розмножуються плямисті олені, молоді незатверділі роги (панти) котрих заготовляють для виготовлення пантокрину — цінного лікарського препарату.

Плямистий олень — цінний мис­ливський вид, полювання на якого дозволяється за ліцензіями, що ви­дають користувачі мисливських угідь.

Заєць – русак. (Lepus europaeus) Заєць-русак належить до родини зайцевих (або зайців) – Leporidae, отряду зайцеподібних – LAGOMORPHA, класу ссавців – Mammalia, підтипу позвоночні – Vertebrata, типу хордові – Chordata

Родина містить близько 30 видів, поширених у всьому світі, окрім Австралії. Найбільш характерна особливість Зайцеподібні - дві пари різців у верхній щелепі, розташовані одна за одною так, що безпосередньо позаду великих передніх знаходиться друга пара дрібних і коротких. У нижній щелепі - всього одна пара різців. Всі Зайцеподібні мають те чи інше ставлення до лісу або штучним насадженням. Відрізняються довгими вухами, коротким піднятим хвостом, недорозвиненими ключицями, довгими задніми ногами, завдяки чому рухаються стрибками.

На території України поширений один вид – заєць-русак або європейський заєць (Lepus europaeus), інколи зустрічається заєць-біляк (Lepus timidus). На півночі акліматизований дикий кріль. Заєць-біляк (Lepus timidus L.)особливо характерний для лісової зони.

А Б

(рис. 1.5. А - фото зайця, Б – сліди).

Бобер. (Castor).

Найбільший гризун нашої фауни. Має міцне тіло, широку округлу голову, ко­роткі вуха, розміщені на одній пло­щині з ніздрями, широкий плеску­ватий хвіст та плавальні перетинки між усіма пальцями. Веде напівводний спосіб життя. В Україні зберігся в центральних областях, на Поліссі та поступово поширюється в дея­ких інших областях.

Живуть бобри в довгих норах, які роблять у берегах річок. Там, де береги заболочені, вони буду­ють собі хатки з хмизу і гілок на купинах, вербових корчах або гус­тих кореневих сплетіннях. Вхід у боброву хатку завжди під водою. У травні—на початку червня самиця народжує 3—4 сліпих малят, вкри­тих густою бурою шерстю. Через декілька годин ма­лята прозрівають, а через день—два вже вільно плава­ють. Статева зрі­лість у бобрів на­стає в трирічному віці, а живуть вони до 30—35 років.

Живляться бобри тільки рослинною їжею, використовуючи відповідно до пори року як трав'яні, так і де­ревні рослини. Восени охоче їдять кору і пагони деревних порід, які також заготовляють у підводних сховищах на зиму.

А Б

(рис. 1.6. А – фото бобра, Б – сліди).

Лисиця звичайна. (Vulpes vulpes) Відносно не­великий звір на коротких, добре розвинених ногах і дуже довгим (майже рівним довжині тіла без го­лови) пухнастим хвостом. Забарв­лення хутра дуже різноманітне, мінливе не тільки залежно від місцевості, де мешкає лисиця, а й індивідуальне. У північних лісових областях зимове хутро лисиць гус­тіше і значно червоніше, ніж у південних степо­вих, де воно рідше і блідіше. Зустрічаються особини з ано­мальним забарв­ленням, так звані сиводушки, що мають загальне затемнення хут­ра і майже чорне черево, та чорнобурі або чорні.

Лисиці риють нори, в яких виво­дять молодняк. Нора лисиці похило йде вниз на 1—1,5 м, а потім тяг­неться під землею на 5—6 м. З нори є кілька виходів. У кінці березня— квітні, після 52—56-денної вагітності лисиця народжує від 3—6 до 12 сліпих і немічних лисенят, які з півмісячного віку швидко починають розвиватися і вже в червні разом з матір'ю беруть участь у полюванні, особливо на мишоподібних гризу­нів. У норах лисиці живуть переваж­но під час виведення і догляду за молодняком, потім здебільшого — на поверхні землі, відпочиваючи вдень у затишних місцях. У холодні, туманні, дощові чи хмарні дні, а та­кож в густонаселених місцевостях лисиці вдень можуть також відпочи­вати в норах.

Живиться лисиця різноманітною тваринною і рослинною їжею, не гребуючи падаллю. Вона поїдає не­великих ссавців, починаючи від зайців і до дрібних землерийок, особливо багато знищує мишо­подібних гризунів та птахів. Влітку живиться жабами, комахами, різни­ми ягодами. Полює на водоплавну дичину. Під час полювань вночі на озерах і ставках вишукує і поїдає підранків диких качок.

А Б

(рис 1.7. А – фото лисиці, Б – сліди).

Лисиця — дуже обережний звір. Маючи прекрасно розвинені нюх і слух, легко знаходить здобич, особливо підранків зайців, а також їхній молодняк. Далеко чує ледь влови­мий писк мишей чи звук інших тва­рин, підкрадається нишком до здо­бичі і впольовує її.

Цей хижак має дуже важливе господарське значення. Знищую­чи мишоподібних гризунів-шкідників і різних шкідливих комах, лисиця корисна в сільському і лісовому господарствах. У той же час вона може бути й шкідливою у мисливських господарствах з інтенсивним дичерозведенням, бо знищує значну частину поголі­в'я зайців, водоплавних та кури­них птахів, навіть молодняк ко­зуль та оленів (зрідка малих по­росят кабана). Велике значення має лисиця як промисловий звір: поряд із зайцем — це основний хутровий звір України. Спортивне полювання на лисицю здійс­нюється за відстрільними картка­ми, що видають користувачі мис­ливських угідь. Полювання на ли­сиць захоплююче, емоційне, особливо з норними собаками.