1. Стародавній Єгипет

Тут пропагується ідея божественності державної влади (фараони – сини бога Ра). Суспільство представляється у вигляді піраміди, верхівкою якої є боги та фараони, а підніжжя – народ; між ними – жерці, знать, чиновники. Цікавими є повчання, що стосуються і володарів країни, і простих людей: не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких та ін.

2. Стародавня Палестина

У XIII-X ст. до н. е. на території Палестини виникло Ізраїльсько-іудейське царство, провідна верства якого зробила вагомий вклад у світову політичну думку. Стародавні пророки започаткували ідею про договірне походження держави: Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею. Засади нового суспільного ладу сформовані у Заповідях Божих (Кодексі Мойсея). У Біблії є перші відомості про політичні партії та угруповання (книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв), висловлені ідеї, які стосуються прав і свобод людини та громадянина.

Політичні ідеї Стародавнього Китаю Давньокитайські мислителі перші в історії політичної думки почали відходити від міфічного світорозуміння щодо раціональних політичних доктрин на земній людській основі. Погляди Конфуція (551-479 рр. до н. е.) викладено у книзі «Луньюй» ("Бесіди і судження"), складеній його учнями. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім´я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім´ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є "сином неба", його влада має божественне походження. Та сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Конфуцій закликав правителів, чиновників та підданих побудувати власні взаємовідносини на засадах доброчесності. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності. Кожному треба дати відповідне йому "ім´я", тобто так позначити місце та ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник – чиновником, підданий – підданим та ін.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, "старших" і "молодших", інший давньокитайський мислитель – Мо Цзи (479-400 рр. до н. е.), як засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей та обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі котрої лежить ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття "воля неба", яка виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові та приносить усім користь. Мо Цзи також висунув ідею договірного походження держави та управління. Ідея єдиної справедливості та єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства та жорстоких покарань. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою дістало назву "легізм". Найвідомішим теоретиком легізму був Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) – правитель області Шан. Він виступив із обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв та ритуалів, традиційної етики, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції та ритуалі, а на підставі єдиних, чітко визначених законів – "фа" (звідси китайська назва школи – "фацзя"), які спираються на суворі покарання.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов´язані із їхнім розумінням відносин між державною владою та населенням як антагоністичних за природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків та переконань та певністю, що тільки за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Заданий ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих та сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

Ідейним натхненником даосизму був Лаоцзи. В основі напряму панувало переконання, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковані законам вічності. Головний метод державного управління – "мудрість простоти" – створення правителем умов задля природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою. Дао означає "шлях" осягнення законів природи, її закономірностей. Вчення закликає людей жити по природних законах, відповідно до Дао, універсальним принципом. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, проте є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність. Політичний та історичний процес – це причина впливу Дао.

7. Політичне вчення Платона. Платон (427-347 рр. до н. е.) – учень Сократа. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".

Заслуги Платона наступні:

1) розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку;

2) обґрунтував концепцію ідеальної держави (найкраща форма держави – аристократія). Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією із людською душею. А трьом началам людської душі (розумному, вольовому та чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників;

3) пропонував модель державного устрою, у якій регламентація життя громадян набирає всезагального тотального характеру (основа такого ладу – це детальні та суворі закони, законослухняність громадян).

8. Політичні погляди Аристотеля. Арістотель (384-322 рр. до н. е.) – його політичні погляди втілено у працях "Політика" і "Афінська політія".

Заслуги Арістотеля наступні:

1. визначив людину як "політичну істоту", чия сутність проявляється, насамперед, у державному житті;

2. вперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову;

3. визначив правильні та неправильні форми правління (Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія, політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Найкраща формою правління – політія, де влада належить більшості і здійснюється на спільне благо);

4. найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, де править середня верства населення;

5. саме політику пов'язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, котрі вважав вступом до політики.

6. кінцева мета - загальне благо

7. ввів поняття “політика”

9. Політичні погляди Августина та Фоми Аквінського. Аврелія Августина (354-430 рр.), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої погляди він виклав головним чином у праці "Про град Божий". Спираючись на біблійні положення, Августин усю історію людства й всі соціальні, державні та правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини. Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов´язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов´язки, зокрема повагу до Бога і до людини.

Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, несправедливу аристократію – клікою. Вважає прийнятними всі форми правління в тому випадку, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Політичні вчення Середньовіччя наділені наступними особливостями: розвиток політичної думки зусиллями релігійних діячів; обґрунтування теологічної теорії політичної влади; з'ясування ролі релігії держави в політиці.

Найвідомішим представником ідей християнської доктрини був Фома Аквінський (1226 - 1274). У своїх вченнях він пристосував філософські й політичні погляди Арістотеля до потреб церковної ідеології, запозичивши в нього погляд на людину як на істоту політичну, інтереси якої повинні бути підпорядковані державним. Водночас держава існує лише для того, щоб піклуватися про загальне благо.

Проте Аквінський рішуче заперечував соціальну рівність і вважав вічними станові відмінності. Більшість членів суспільства повинна працювати фізично, лише меншість здатна займатися розумовою працею й управляти. За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування та підкорення, за якого воля осіб із верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства.

Серед форм державного правління Фома Аквінський вирізняє монархію, аристократію, тиранію, різновидом якої є демократія. Найкращою формою державного правління у Аквінського є монархія. Влада доброго та справедливого монарха має бути відображенням влади бога у світі. Він проголошує необхідність безумовного підкорення світської влади владі духовній, оскільки вищою метою і сенсом існування суспільства є досягнення небесного блаженства, привести до якого може тільки церква. Усі ці постулати лягли в основу вчення під назвою "Томізм", яке стало фундаментом доктрини католицької церкви.