Типологізація партійних систем

В основі типологізації партійних систем лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем:

• 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;

• 2) такі, що відіграють провідну роль у формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають другорядну роль у політичний системі (через суто декоративність політичних партій або їх недостатню розвиненність);

• 3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій;

• 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні;

• 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;

• 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;

• 7) націоналістичні та полікультурні;

• 8) релігійні та світські;

• 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;

• 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

27. Основні типи виборчих систем. Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

• система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

• альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

• система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

• система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

• система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

• система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують й інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

28. Мажоритарна виборча система та її різновиди. Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

29. Пропорційні виборча система та її різновиди. Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis — той, що має правильне співвідношення частин з цілим) — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. Розрізняють різновиди цієї системи: система списків і система єдиного перехідного голосу. В багатьох країнах з пропорційною виборчою системою використовують прохідний бар'єр, або виборчий поріг. Він визначає найменшу частку голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи:

а) з жорсткими списками;

б) з преференціями;

в) з напівжорсткими списками;

г) система панаширування.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна).

Система преференцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди).

Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати преференції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Система голосування з індивідуальною передачею голосу — виборці відзначають цифрами проти прізвищ кандидатів, в якому порядку за них голосують, ранжуючи таким чином свої особисті переваги.

Система панаширування — виборець має право висловитися стосовно певної кількості кандидатів незалежно від їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних партій. Дана система дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подобається, також віддати перевагу кандидатам з інших партій. Такий різновид пропорційної системи використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати переваги — віддавати найбажанішим кандидатам одразу декілька голосів, таким чином ранжуючи кандидатів за ступенем переваги.

30. Поняття, функції і типологія груп інтересів Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей, їхні об´єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній сфері суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об´єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об´єднаннями. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї. Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток», «спілка», «товариство», «рада», «об´єднання» тощо. Поняття «групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили».

Одну з перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:

— дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують людей, що протестують проти конкретної політики;

— групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім'ю та релігійні інституції;

— інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політичних партіях і законодавчих органах влади;

— асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).

Політологи також виокремлюють спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяють на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування — на стійкі та тимчасові.

Долучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи є базовими суб'єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб'єкти — асоціації, спілки, об'єднання, які:

— по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп;

— по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі згодом можуть отримати домінуюче значення в їхній діяльності.

Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури; то водночас є групами тиску.

Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо).

З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремлюють:

— захисні групи, що створюються задля захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо);

— функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об'єднують громадсько активних людей, котрі прагнуть вирішити проблеми, не обов'язково щодо їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля тощо).

Основними напрямами їх діяльності є:

— вплив під час виборчих кампаній;

— вплив на законодавчий процес;

— вплив на кадрові питання;

— вплив на прийняття й виконання управлінських рішень;

— вплив на суд і судові рішення.

Найчастіше використовують такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:

— особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;

— забезпечення собі безпосереднього представництва у правлячій еліті;

— контакти між елітами, використання персональних знайомств і зв'язків з людьми при владі;

— вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.