17. Поняття та функції політичної еліти.

Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики.

Політичну еліту характеризує:

близькість цінностей (ціннісна шкала);

причетність до влади (незалежно від способу входження у владу);

наявність політичного ресурсного потенціалу;

спосіб легітимізації влади (він обумовлює механізми виробки та прийняття політичних рішень, їх трансляції на рівень масової свідомості).

Як чітка система поглядів теорія еліти розроблена на початку XX століття Вільфредо Парето, Гаетано Москою, Робертом Міхельсом. Окремі напрямки теорії опрацювали Хосе Ортега-і-Гассет, Арнольд Тойнбі, Йозеф Шумпетер, Карл Маннгейм, Чарльз Райт Міллс, Гарольд Ласуелл та ін.

Функції еліти

• стратегічна

• організаційна

• соціального моніторингу

• інтегративна

Політичні еліти поділяються багатьома способами.

1. За способом формування: відкрита (вибори), закрита.

2. Авторитарна, тоталітарна, демократична, ліберальна

3. За видами політичної діяльності: державна, муніципальна, еліта громадських організацій.

4. Правляча еліта, опозиційна еліта, та контреліти. Розрізняють три способи виділення політичної еліти:

• позиційний, який полягає у визначенні ступеня політичного впливу тієї чи іншої особи на основі позиції, яку вона займає в системі влади;

• репутаційний, оснований на рейтингу політика серед інших людей у владі;

• за дієвістю - визначається виходячи з участі у прийнятті стратегічно важливих рішень.

18. Сучасні концепції політичних еліт. Класичні концепції еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших учених, які заклали підвалини так званої макіавеллістської школи (у працях Н. Макіавеллі найвиразніше сформульовано теорію еліт і політичного лідерства), нині зазнають критики за надмірне піднесення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, цинічне ставлення до боротьби за владу. У сучасній політичній науці поширені ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції еліт. Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Провідні положення цих теорій такі: 1. Еліта — найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями й показниками в найважливіших для всієї держави сферах діяльності. Згідно з Фрейдом, це наділена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили. 2. Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою. 3. Формування еліти — це наслідок природного добору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії на зміну аристократії прийшли приватні підприємці, які, своєю чергою, поступаються місцем менеджерам та інтелектуалам. Ціннісні теорії еліти найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, вона керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах. Теорії елітарної демократії ґрунтуються на розумінні демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок не розглядається тільки як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує прояви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску громадян, емоційної неврівноваженості та радикалізму.

Концепції плюралізму (або численності) еліти часто називають функціональними теоріями еліт. Ці теорії ґрунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихильників цієї концепції, існує багато еліт, і жодна з них не спроможна домінувати в усіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних — утворює свою власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різноманітних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, груп тиску) можна тримати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масами відносні, умовні й нечіткі. Головний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.

19. Типологія політичних еліт. Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава держави, голова парламенту, прем´єр-міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, прем´єр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні 100—200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає рішення. Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Об´єднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами. Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються. За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування — на закриту й відкриту Еліти закритого типу відтворюються на власній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили у СВОЇХ ЦІЛЯХ, гнучко пристосовуються до політичних змін. Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федеративних державах, де організація влади в суб´єктах федерації, як правило, повторює організацію влади в державі в цілому. За таких умов політична еліта суб´єктів федерації має таку ж структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних державах до регіональних політичних еліт належать керівний склад органів державного управління вищих адміністративно-територіальних одиниць, депутати органів місцевого самоврядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в автономних утвореннях. має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму.

Оригінальну типологію політичних еліт запропонував В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів» та еліту «лисів». До першої належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які виступають проти радикальних суспільних змін. До другої — люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на переконання. В умовах політичної стабільності переважають керівники-«леви». Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві дотримується за умови пропорційного притоку до еліти представників обох типів еліт.

20. Шляхи формування політичної еліти. Якісний стан політичної еліти значноюмірою залежить від особливостей її формування і відтворення. Всі дослідники еліт так чи інакше заторкували це питання. Так, Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного класу — аристократичну й демократичну і три способи його оновлення — наслідування, вибори й кооптацію. Перша тенденція пов´язана з наслідуванням і виявляється у прагненні еліти стати спадковою якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Друга тенденція пов´язана з виборами й кооптацією і полягає в оновленні складу еліти за рахунок найздатніших до управління та найактивніших представників нижчих верств суспільства.

В. Парето доводив, що рівновага в суспільстві вимагає, щоб до правлячої еліти постійно кооптувались особи з елітарними якостями, але неелітарного походження з одночасним виведенням із неї осіб з неелітарними якостями. Проте цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок. Цим вона погіршує свій якісний склад і сприяє кількісному зростанню контреліти. Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і диференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину еліти, порівняно з населенням у цілому. Елітарні сім´ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення. Однак закон циркуляції еліт не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою. Цей процес В. Парето називає «масовою циркуляцією еліти, або просто революцією». У процесі революції багатьох представників старої еліти знищують, ув´язнюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в революційному русі. В. Парето доходить висновку, що головним результатом революційних змін стає поява нової еліти з деяким домішком старої. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об´єктом панування та експлуатації. Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав олігархізацію великих організацій, передусім політичних партій. Керівництво такими організаціями не може здійснюватись всіма їхніми членами через некомпетентність, пасивність і байдужість останніх. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику організації власним інтересам. Так у великих організаціях і в суспільстві в цілому вирізняється керівна меншість, яка і є елітою. У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору. Антрепренерська система (від франц. entrepreneur — підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори. Система гільдій (від нім. Gilde — корпорація, об´єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення. 21. Сутність та функції політичного лідерства. Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

• діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

• стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

• мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

• інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

• патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

• персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "

Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку.