45. Освіта, наука та культура урср у епоху л.Брєжнєва. Науково-технічна революція та Україна.

На розвиток освіти та культури впливала русифікація. Пріоритет надавався знанню лише російської мови, культури, історії. В Україні 70-х – 80-х рр. русифікації були підпорядковані масові політико-пропагандистські заходи (скажімо, святкування 50-річчя утворення СРСР); освітня політика (російська мова в цей період стала панівною в школі і вузі); культурна політика (кіно, театри, художня самодіяльність спрямовувались на возвеличення всього російського й приниження українського як меншовартісного, другосортного). Русифікація в цей період здійснювалась під прапором “інтернаціоналізації” (як ідеології єдності націй і народностей), яким прикривався російський шовінізм. Будь-який вияв української національної свідомості жорстоко переслідувався, викликав щодо її носіїв звільнення з роботи, репресії. Русифікація гальмувала розвиток національної самосвідомості. Національні меншини були позбавлені шкіл, газет, театрів, постійних радіо- і телепрограм рідними мовами. П.Шелест активно підтримав розвиток національної культури. З його ініціативи значно поширилася сфера вживання української мови, особливо в наукових закладах і системі вищої освіти. Наступник П.Шелеста В.Щербицький суцільно орієнтувався “на Москву”. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл у республіці зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилось жодної україномовної школи. Інтенсивно скорочувались україномовні видання. 3 11-ти київських театрів тільки один давав усі свої вистави українською мовою. Переважна більшість газет і книг, які читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в республіці, більшість була російськомовною. Але рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів перевищували показники розвинених країн Заходу. Наслідки русифікації жахливі: половина України перестала розмовляти українською мовою!

46. Дисидентські рухи урср (1965-1985рр.): форми діяльності, течії, представники.

"Дисиденти" -інакодумці. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1960-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Дисиденти використовували «сам видав» і «там видав». Серед них були інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Основні напрями:

• самостійницький (керівник - Л. Лук'яненко, І.Кандиба, В.Мороз «Репортаж із заповідника ім. Берії», В.Чорновіл, В.Стус, Є.Сверстюк «Собор у риштуванні» та ін.) виступав за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами;

• національно-культурницький(І.Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація», І.Світличний, М.Коцюбинська, 3.Франко) базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови

• правозахисний(П.Григоренко, М.Маринович, Л.Плющ, С.Глушман)став на захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, рішуче й послідовно обстоювали права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

• релігійний(священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс ) обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих.