41. Історичні хронічки шекспіра

Шекспір розпочав свою творчість жанром хроніки, до якого наприкінці XVI ст. часто зверталися його попередники і сучасники. Інтерес до цього жанру зрозумілий. Війни з Іспанією, розгром «Непереможної Армади» у 1588 р. викликали всенародне патріотичне піднесення в країні, усвідомлення необхідності національної єдності, живий інтерес до політичних проблем сучасності і разом з тим до минулого батьківщини та його уроків. В. Г. Бєлінський писав: «Історична драма можлива тільки за умови боротьби різнородних елементів державного життя. Недарма тільки у одних англійців драма досягла свого найвищого розвитку; не випадково Шекспір з'явився в Англії, а не в іншій якійсь державі: ніде елементи державного життя не були в такому протиріччі, в такій боротьбі між собою, як в Англії»(2). Хроніки відповідали почуттям і настроям часу, що й зумовило розквіт жанру після 1588 р. Найвищим його досягненням стали драми Шекспіра на сюжети з англійської історії, написані, крім «Генріха VIII», протягом 90-х років. У цих історичних драмах розкривалася не доля окремих осіб, а політичне життя усієї нації. Головним джерелом їх сюжетів були «Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії» Р. Холіншеда (1577), зокрема розповіді про історичні події XIII, XIV та XV ст., тобто того періоду, коли в обстановці кривавих феодальних міжусобиць формувалася національна держава. [350] В драмі «Король Джон» відбито історичні події початку XIII ст.; «Річард II», дві частини «Генріха IV», «Генріх V» зображають події кінця XIV - початку XV ст.; три частини «Генріха VI» і «Річард III» відтворюють війни Білої і Червоної Троянд у XV ст.

(1) Аникст А. Творчество Шекспира.- М.: Худож. литература, 1963, с. 329.

(2) Белинский В. Г. Поли собр. соч.: В 13-ти т т-- 5, с. 496.

Темою історичних драм є феодальний розбрат, боротьба королівської влади проти сил феодальної анархії, війна династій, яка завершилася наприкінці XV ст. перемогою Тюдорів і утвердженням абсолютизму. Показуючи війни, що вели феодали між собою та проти королівської влади, великий драматург правдиво передав характерну для феодального світу атмосферу політичних чвар, кривавих злочинів та грубої сваволі, які підривали могутність країни й гальмували її розвиток, несли величезні нещастя народу. У таких умовах державна єдність стала історичною необхідністю. Забезпечити її за тих часів могла тільки королівська влада. Ф. Енгельс, характеризуючи стан суспільних відносин у феодальному світі і причини «невпинної боротьби між королівською владою і васалами», відзначав: «Що в усій цій загальній плутанині королівська влада була прогресивним елементом,- це цілком очевидно. Вона була представницею ладу в безладді, представницею нації, що утворювалась, на противагу роздробленості на бунтівні васальні держави. Всі революційні елементи, які утворювались під поверхнею феодалізму, тяжіли до королівської влади, так само, як королівська влада тяжіла до них» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 393.

Шекспір, як і передові мислителі Ренесансу загалом, відстоює ідею державної єдності і прихильно ставиться до монархічного державного устрою. Усі його хроніки пройняті засудженням феодальних чвар, анархії, які стоять на перешкоді національному об'єднанню. Драматург показує правоту і неминучість перемоги тих політичних сил, які здатні забезпечити таку єдність і відстоювати інтереси держави. В цьому головно і проявився історизм хронік Шекспіра.

З послідовним викриттям феодальної анархії пов'язана і одна з найголовніших проблем шекспірівських хронік - проблема особи короля. Шекспір відстоює необхідність твердої влади короля і нещадно засуджує монархів, неспроможних протистояти анархії, без огляду на те, порочні це натури чи доброчесні. .

Так, у трилогії «Генріх VI» показано, що царювання Генріха VI, людини слабовольної, принесло [351] великі злигодні країні. Королю вистачало чеснот для приватного життя, але правити країною він був неспроможний. Він і сам усвідомлював, що йому не під силу тягар корони, мріяв про тихе, спокійне життя і шкодував, що доля не зробила його простим пастухом.

Безвольний і безхарактерний монарх стає іграшкою в руках феодалів. Підступний Сеффолк штовхає його на шлюб з французькою принцесою Маргаритою, за який Англія розплачується відвойованими у Франції територіями. Нерішучість короля дала повний простір для розгнузданої боротьби хижацьких інтересів, для кривавих воєн Білої і Червоної Троянд. У цьому хаосі гине і сам Генріх VI, убитий сином йорка Річардом Глостером.

У драмі «Річард III» зображено короля іншого типу. Річард -сильна особистість, він володіє багатьма рисами, потрібними для правління державою: волею, відвагою, енергією, свідомістю своїх королівських прав. Але найголовнішого - здатності служити загальнодержавним інтересам - він позбавлений. Кривавий деспот і злочинець, Річард не тільки не може погасити феодальні чвари, а й сам розпалює їх. Жадоба влади керує усією його поведінкою, а відсутність будь-яких моральних устоїв, неперевершений цинізм повністю розв'язують йому руки. Без сумніву і вагань він порушує закони, убиває старих і дітей, чужих і рідних, усіх, хто так чи інакше стає на його шляху до трону. Річард визнає правильним лише те, що вигідне йому особисто. Коли потрібно заручитись прихильністю народу, йому легко дається демагогія; йому не важко вдати ніжного брата, надійного друга Бекінгема, зіграти роль безумно закоханого в леді Анну.

Шекспір показує, що такий король - зло для держави, він знесилює її, сіє ненависть і ворожнечу і тому повинен загинути. В образі Річарда III Шекспір, розвиваючи тлумачення цього образу Т. Мором, ще більше підкреслив його зловісні риси і рішуче засудив тиранію.

Втіленням ідеального монарха є Генріх V в драмі «Генріх V». Створюючи цей образ, Шекспір відійшов від історичної достовірності: реальний Генріх V був підступним і жорстоким політиком. У драмі він позбавлений цих рис, шекспірівський Генріх V - це король, який розуміє свою владу як високий державний обов'язок. Він мудрий політик і відважний воїн, його влада є запорукою єдності і порядку в державі. Герою хроніки властиві демократичність і високі [352] моральні чесноти. Прообразу такого короля феодальна дійсність не давала. Генріх V у хроніці - втілення мрії англійського народу і самого драматурга про таку владу, яка б могла забезпечити народне благо.

Королі, політичні діячі, феодали займають головне місце в сюжеті історичних драм Шекспіра. Але зміст їх не зводиться до життєпису королів. Поряд із основним державно-політичним сюжетом у драмах розгортаються картини національно-народного життя, вводиться надзвичайно строката плебейська суспільна сфера, «фальстафівський фон»(1).

Характер фону в різних драмах не однаковий і залежить від їхнього змісту. В драмах «Генріх VI» і «Генріх IV» народне життя широким потоком вливається в основний сюжет; в «Річарді II» про нього тільки згадується, але воно постійно відчувається за сценою. Так або інакше Шекспір показує, що доля політичних діячів і партій врешті-решт визначається ставленням до них народу.

Уже в історичних драмах проявились характерні риси реалістичного мистецтва Шекспіра. Маркс і Енгельс у листах до Лассаля (з приводу його історичної драми «Франц фон Зікінген»)(2) визначили головні особливості реалізму Шекспірової хроніки: вміння великого драматурга широко зображувати епоху, показувати її основні соціальні та політичні сили у виразних індивідуалізованих людських характерах, оживляти драматичну дію введенням різноманітних, протилежних один одному образів. Хроніки Шекспіра відзначаються широтою і жвавістю дії, реалізмом, не обмеженим жодною упередженою ідеєю чи догмою.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 29, с. 476.

(2) Там же, с. 464-467, . 473-477.

Історичні драми Шекспіра не є рівноцінними. Протягом 90-х років творчість драматурга зазнала певної еволюції, в ході якої поглиблювався її реалізм. Хроніки, написані після «Короля Джона», тобто у другій половині 90-х років, позначені більшою зрілістю думки й майстерністю. Своєї вершини в історичній драматургії Шекспір досяг у дилогії «Генріх IV».

У хроніці «Генріх IV» відтворені події англійської історії початку XV ст.- важливого періоду становлення абсолютистської монархії. В центрі сюжету - боротьба короля Генріха IV (роки правління 1399- 1413) проти бунтівних феодалів - сторонників анархії і політичного сепаратизму країни. Вороги короля становили велику загрозу його владі. їм не бракує могутності й військової доблесті, вони жорстокі й [353] рішучі в своїх діях. Кожного з них Шекспір зобразив як своєрідний, складний характер. На чолі заколоту - родина Персі: Нортемберленд, його брат Вустер і син Генрі. Нортемберленд - старий досвідчений політик, який уміє все розрахувати і ніколи не тратить рівноваги; Бустер - своєрідний макіавелліст, хитрий і злий, зачинщик різних інтриг і сварок. Глибоко розкрито характер Генрі Персі - єдиного персонажа ворожого табору, якому чужі хитрування й політиканство. Генрі властива справжня рицарська мужність і відвага, він має чесну і відкриту натуру, діє з глибокої внутрішньої переконаності. Але всі його доблесті розтрачені марно, і він закономірно приводиться драматургом до загибелі. Глибиною зображення виділяються також образи керівника валлійців Глендауера і шотландського феодала Дугласа.

Розгортаючи драматичну дію, Шекспір поступово розкриває неминучість поразки опозиції. Феодали неспроможні досягти єдності, необхідної для перемоги. Кожним із них керують особисті егоїстичні інтереси, жадоба влади і помсти. Це і згуртовує їх на бунт проти короля і водночас роз'єднує. Вони не здатні піднятися до сприйняття чи усвідомлення загальнодержавних інтересів і тому не можуть заручитись надійною підтримкою народу.

Королівський табір неминуче одержує перемогу над силами анархії, бо Генріх IV стоїть за єдність держави, діє в її інтересах.

Важливим у задумі драми є образ принца Гаррі, який в кінці твору стає королем Генріхом V. При змалюванні цього образу Шекспір великого значення надає його дружбі з Фальстафом. Молодий, сповнений життєвої енергії, Гаррі не мириться з умовностями придворного життя і зближається з безпутною компанією гуляк на чолі з гладким Фальстафом, який вабить його свободою суджень, веселістю, дотепністю. До того ж принц Гаррі прагне знати тих, ким буде правити, він ніколи не забуває, що його чекає корона - «золотий тягар». Фальстафівське середовище було для нього своєрідною школою, яка розвивала його розум, застерігала від пихатості, давала широкий погляд на світ. Проте Гаррі не зливається з компанією Фальстафа і сам розглядає свій зв'язок з нею як тимчасовий. Успадкувавши трон, він пориває з Фальстафом, сприймає своє королювання як відповідальний обов'язок перед державою і цим керується у своїй поведінці. Вже в цій драмі Шекспір готує свого героя до ролі [354] ідеального монарха, яку призначить йому в хроніці «Генріх V».

Основну сюжетну лінію, дійовими особами якої є представники феодального середовища, в драмі «Генріх IV» супроводжують картини народного життя, створюючи фон головного історичного конфлікту. Широко зображується побут лондонського дна і плебейства, постає ціла серія неповторних комедійних персонажів: Гедсхіл, Бардольф, Пойнс, Пістоль, суддя Шеллоу, трактирниця Куїклі та ін., а над усіма ними підноситься образ сера Джона Фальстафа, який справедливо оцінюється як найвище досягнення комедійного генія Шекспіра.

В образі Фальстафа втілена одна з характерних прикмет тогочасного соціального процесу. «Яких тільки надзвичайно характерних образів не дає ця епоха розпаду феодальних зв'язків в особі мандрівних королів - жебраків, старцюючих ландскнехтів і всіляких авантюристів - справді фальстафівський фон» (1).

Фальстаф - це декласований рицар, дворянин, позбавлений землі та будь-якого іншого майна, а значить - і стійкого становища в суспільстві. Живе він то за рахунок принца Гаррі, якого розважає своїми дотепами і витівками, то на кошти власниці трактиру місіс Куїклі, яка сподівається на шлюб з ним, а то й здобутим у нічних грабунках.

Образ Фальстафа винятково складний і багатогранний. О. С. Пушкін писав, що «ніде, можливо, багатосторонній геній Шекспіра не відбився з такою різноманітністю, як у Фальстафі»(2). Шекспіровому герою властиві численні пороки: він ненажера і пияк, боягуз і брехун, для якого не існує ні честі, ні етичних норм, ні закону, ні обов'язків. Вчинками його керують нічим не стримувані зоологічні інстинкти. Страх смерті на полі бою змушує його відкинути будь-яку цінність поняття честі, і в момент небезпеки він прикидається мертвим; з любові до хересу і смачної їжі він преспокійно оббирає місіс Куїклі. Фальстаф ніколи не міг би служити спільній справі, тому принц Гаррі, ставши королем, відмовився від нього.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 29, с. 476.

(2) А. С. Пушкин о литературе.- М.: Гослитиздат, 1962, с. 446.

Разом з тим образ Фальстафа не є сатиричним, він не викликає ні гніву, ні обурення, а тільки веселий сміх і навіть подеколи симпатію. Найхарактернішою рисою Фальстафа є любов до життя. Він переповнений відчуттям радості життя, веселістю, дотепністю; він приймає як норму, як істину все, що дає йому задоволення. Життєлюбність Фальстафа [355] рішуче протистоїть догматизму й аскетизму середньовічного світогляду і надає образу ренесансного смислу.

Шекспір поєднав у цьому образі різні, а то й протилежні начала. «Фальстаф водночас старий і молодий, потворно гладкий і досить рухливий, боягузливий і зухвалий, злий і благодушний, хитрий і довірливий, шахраюватий і щиросердний, легкодухий і рішучий, брутальний і, коли потрібно, вишукано ввічливий»(1). В образі Фальстафа в усій повноті проявився один із визначальних принципів шекспірівського реалізму - зображення характеру в його багатосторонності.

Хроніки Шекспіра мали великий вплив на розвиток історичних жанрів у літературі наступних століть. На методі «шекспірізації» основувались історичні драми Гете; Пушкін вирішував проблему «поетичного історизму» в «Борисі Годунові», спираючись на досвід драматургії Шекспіра; на ній же вчився творець історичного роману XIX ст. Вальтер Скотт; драма Шекспіра була орієнтиром для українських драматургів XIX ст.

Історичну хроніку «Річард 111» Шекспір написав десь у 1592-1593 рр, зразу ж після завершення трилогії «Генріх VI», з якою вона тематично й сюжетно пов'язана. Перше її видання з'явилося в 1597 році, далі вона виходила п'ять разів окремими виданнями - Quarto - до появи в першому зібранні драм Шекспіра (Folio 1623 року) і навіть ще двічі після цього. Словом, наприкінці XVI - на початку XVII ст. хроніка «Річард III» видавалася більше, ніж будь-яка інша п'єса Шекспіра, і це є переконливим свідченням її великої популярності серед сучасників драматурга. Окремі її видання, з першого по шосте, були «піратськими», їхній текст, напевне, був надиктований акторами по пам'яті, і звідси численні пропуски й спотворення. Досить сказати, що текст включає двісті тридцять рядків, яких бракує в Q. Як гадають сучасні шекспіро-знавці, в основу канонічного тексту F лягло шосте Q (1622), звірене з театральним рукописом твору й виправлене у відповідності з ним. І все-таки в тексті «Річарда III» лишилося чимало неясних місць.

Безпосереднім основним джерелом для створення «Річарда III» Шекспірові теж послужила хроніка Голіншеда, який, у свою чергу, спирався на давнішу хроніку Голла і на твір Томаса Мора «Історія короля Річарда III» (близько 1513), написаний паралельно латинською і англійською мовами. До речі, розбіжності у зображенні Річарда Глостера в останній частині «Генріха VI» і в п'єсі, присвяченій його правлінню, відбивають розбіжності в хроніці Голіншеда, який спочатку йшов за хронікою Голла, а далі старанно переповів Томаса Мора. Загалом же можна сказати, що в своєму «Річарді III» Шекспір в основному прийняв концепцію Томаса Мора й у відповідності з нею дав інтерпретацію «короля-чудовиська».

Тематично й сюжетно хроніка «Річард III» пов'язана з трилогією «Генріх VI» і разом з нею складає першу тетралогію історичних хронік Шекспіра. В ній відображено останній етап війни Білої і Червоної троянд та її фінал. Після тривалої і запеклої боротьби до влади прийшли Йорки - королем став представник їхньої династії Едвард IV. Проте міжусобиця на цьому не припинилася; через певний час вона розгорілась і всередині табору Йорків, та й супротивники їхні не склали зброї. Едвард IV виявився слабким і недалекоглядним правителем, який діяв за принципом «королю все дозволено»; одружившись із леді Грей, він підніс до влади її численну й не дуже знатну рідню, що викликало обурення серед давніх його прибічників. Помираючи, він залишив корону неповнолітньому синові Едвардові й призначив регентом свого брата Річарда, герцога Глостера. Зразу ж спалахнула боротьба між Річардом, з одного боку, і королевою Єлизаветою та її ріднею Вудвілами - з другого, в якій переміг герцог Глостер. Він проголосив себе королем Річардом III, але його правління виявилося короткочасним: проти нього виступила коаліція ворогів, очолена графом Річмондом, який, перемігїпи у битві при Босворті, став королем Генріхом VII і поклав початок династії Тюдорів.

Слід тут указати на істотну розбіжність між історичним Річардом III і тим його образом, який був витворений істориками й митцями тюдорівської Англії і завершене художнє втілення знайшов у п'єсі Шекспіра. Як показують спеціальні дослідження, Річард Глостер був пересічним представником тогочасної феодальної верхівки, який не виділявся ні особливими особистими якостями, ні незвичайними вчинками. І до влади він ішов уже второваним шляхом, спираючись, так би мовити, на численні історичні прецеденти. Тривалий час він вірою і правдою служив Едвардові IV і користувався повним його довір'ям. Призначений намісником Північної Англії, він проявив себе вмілим адміністратором і здобув популярність серед населення. В жорстоких інтригах при королівському дворі в останній період правління Едварда IV, зокрема у вбивстві герцога Кларенса, він участі не брав; навпаки, є вірогідні відомості, що Глостер намагався його врятувати. Не було його в Лондоні й під час смерті короля, а в боротьбу за трон він вступив, прийнявши виклик королеви та її рідні, які вдалися до рішучих дій, щоб усунути його від влади. До речі, не був він і таким потворним, хіба що праве його плече було ледь вище за ліве. Як правитель, Річард III за два роки не встиг себе проявити, але відомо, що він виявляв увагу до потреб так званого третього стану.

Одне слово, нічого виняткового, страхітливого, що геть виходило б за рамки політичного життя й моралі тих часів, не було ні в самому Річарді III, ні в його правлінні. Чому ж у пам'яті нащадків він перетворився на якесь страшидло, на викінчене втілення зла й пороку? Річ у тім, що про Річарда ПІ була створена лиха легенда в політичних інтересах нової династії Тюдорів, в інтересах її утвердження на троні. Для того, щоб показати, яким благом для країни став прихід до влади Тюдорів, потрібно було вкрай очорнити, перетворити на потвору Річарда III - останнього короля з династії Иорків. Так виник «тю-дорівський міф», жертвою якого став Річард III. Цей міф почав складатися зразу ж після захоплення престолу Генріхом VII, а своє завершене вираження знайшов у згаданій вище «Історії Річарда III» Томаса Мора. Твір видатного гуманіста переконував сучасників і нащадків у тому, що Річард III був украй порочною особистістю, що зразу ж після смерті Едварда IV він «задумав будь-якою ціною здобути корону, що був людиною неймовірно підступною, здатною йти до мети кружним шляхом, майстром тонкої інтриги...» (Б а р г М. Шекспир и история, с. 185).

До цього слід додати, що в гуманіста Мора образ Річарда III концентрує в собі феодальне зло й сваволю, в ньому викривається тиран, який захоплює владу шляхом кривавих злочинів і тим самим шляхом її зміцнює. У своїй інтерпретації Річарда III Шекспір здебільшого йшов від концепції Томаса Мора, але його герой не тільки виступає носієм феодально-сєредньовічного зла, а й набуває рис ренесансного авантюриста, який веде ризиковану гру з долею. В шекспірівському образі Річарда III присутній елемент полеміки з макіавеллізмом, що витлумачується як санкціювання вседозволеності правителеві ради досягнення політичних цілей. В останній частині «Генріха VI» Річард Глостер похвалявся: «Підступності навчу й Макіавеллі»,- і це своє похваляння він з верхом реалізує в хроніці «Річард III».

Отже, художній образ Річарда III, створений Шекспіром на основі сформованої ідеологічної традиції, далеко відходить від історичного Річарда III. Але Шекспір іде далі й від названої традиції, створюючи своєрідний титанічний образ «генія зла», який переступає всі суспільні й моральні закони та норми. Для літератури Ренесансу характерно змальовувати людину в варіантно нечисленних, зате дуже масштабних і містких образах. Саме образом такого типу і є шекспірівський Річард III. Це герой, наділений незвичайною силою та обдарованням, спрямованими, однак, лише на зло. Він володіє рідкісною гнучкістю, артистичністю, яка на інших, особливо .на жінок, діє майже гіпнотично. Масштабністю і силою особистості він високо підноситься над іншими персонажами; серед них немає нікого, хто міг би гідно йому протистояти.

Своєрідний титанізм Річарда III виявляється і в тому, що він вступає в боротьбу з «часом», намагається скорити його своєму бажанню, своїй волі. Цей конфлікт героя з «часом» виразно намітився вже в останній частині «Генріха VI», а в хроніці «Річард III» він досягає апогею, за яким швидко настає катастрофічна розв'язка. Протягом усього твору послідовно акцентується «випадіння» Річарда III з «часу», яке переростає в дерзновенне прагнення героя «осідлати час», повернути його в бажаному напрямі. Річард III хоче створити свій «час», але цей час не збігається з об'єктивним часом історії, і тому всі потуги героя закінчуються крахом. Зрештою, в своєму творі Шекспір осуджує волюнтаризм Річарда III, невіддільний від його аморальності.

Спеціальні дослідження показують, що стилістикою «Річард III» дуже близький до «Генріха VI», але своєю структурою це вже інший твір. Для нього характерна не епічно-хронікальна, а суто драматична композиція. «Річард III» - це монодрама, тут порядок і хід подій визначаються не стільки спонтанним рухом історії, скільки особистістю головного героя, його характером і волею, планами і намірами. Можна сказати, що події в п'єсі розвиваються за сценарієм, який розробляє Річард III, причому герой весь час утаємничує глядача чи читача у творення цього сценарію за допомогою монологів, самохарактеристик, реплік убік тощо. «Річардові III» притаманна єдність конфлікту - конфлікту героя з іншими персонажами, з «часом»,- який проходить через весь твір і наділяє його суто драматичною єдністю дії. А це означає, що за своєю формою «Річард III» був рішучим кроком від хроніки до трагедії.

Як зазначалося, «Річард III» користувався великою популярністю у сучасників Шекспіра; не втратив він популярності і в пізніші часи, до нашого включно. Активне сценічне життя п'єси триває і на сьогодні як в Англії, так і за її межами. Кілька цікавих постановок «Річарда III» здійснено в Радянському Союзі за останні десятиліття; серед них вирізняється постановка Тбіліського театру їм. Руставелі, яка здобула світове визнання. На Україні «Річард III» став відомий у російських перекладах з початку минулого століття. Значний інтерес він викликав у Харківському гуртку романтиків. Привернув увагу і М. Костомарова, що позначилося на його історичних драмах, зокрема на анти-деспотичній драмі «Кремуцій Корд» (1849). У своїх статтях про Шекспіра Іван Франко вказував, як високо підняв і як поглибив англійський драматург неви-гадані образи й сюжети, зокрема образ «злочинного Річарда III». Леся Українка підносила «Річарда III» до найвідоміших творів Шекспіра,- тих творів, які необхідно перекладати в першу чергу. Досконалий переклад цього твору Шекспіра здійснив Борис Тен.

КОРОТКИЙ ПЕРЕКАЗ ТВОРУ КОРОЛЬ ГЕНРІХ IV (ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР)

Частина перша

Джерелом сюжету з'явилися кілька анонімних п'єс і літописи Холіншеда, з якими, однак, Шекспір обійшовся дуже вільно. П'єси про царювання Генріха IV складають як би серединну частину тетралогії, початком якої є «Річард II», а кінцем - «Генріх V». Всі вони пов'язані послідовністю історичних подій і спільністю деяких персонажів. Дія п'єси розгортається в Англії початку XV ст., Коли королівська влада стверджувала себе у боротьбі зі свавільними феодалами.

Король Генріх IV збирається очолити похід у Святу Землю, що має стати єпітимією, церковним покаянням, за вбивство Річарда II. Але ці плани зриваються, коли король дізнається від графа Уестморленда, що бунтівний уельський полководець Оуен Глендаур завдав поразки величезної англійської армії на чолі з Едмундом Мортімером, графом Марч, який потрапив у полон. Генріху також повідомляють, що в битві при Холмдоне юний Гаррі Персі, на прізвисько Хотспер («Гаряча Шпора», т, е. «Шибайголова»), розбив шотландців на чолі з Арчіболдом, графом Дугласом, але відмовився видати бранців королю. Згадавши про власний норовливим сина, Генріх дозволяє собі позаздрити графу Нортемберленду, батькові Хотспера.

Тим часом принц Уельський Хел розважається у своєму будинку з сером Фальстафом - огрядним лицарем, чию схильність до веселощів і хересу НЕ стримують ні сивини, ні порожній гаманець.Нед Пойнс, один з безпутних дружків принца, вмовляє його і сера Фальстафа пограбувати паломників і купців. Хел противиться, але Пойнс по секрету розповідає йому, як можна при цьому виставити Фальстафа боягузом, яким той і є. Залишившись один, принц розмірковує про свою поведінку. Він збирається наслідувати сонцю, яке ховається в хмарах, щоб з'явитися потім у ще більшому блиску.

Відносини між королем і сімейством Персі стають ще більш напруженими, коли граф Вустер, брат Нортемберленда і дядько Хотспера, нагадує, що саме вдома Персі Генріх зобов'язаний короною.Хоча Хотспер стверджує, що його вчинок з шотландськими полоненими був невірно витлумачений, він дратує короля, відмовляючись їх віддати, поки король не викупить з полону його шурина Мортімера, нещодавно одружився на дочці свого переможця. «Невже ми / Свою скарбницю спустошимо на викуп / Зрадника? Заплатимо за зраду? »- Запитує король, не звертаючи уваги на палкі слова Хотспера на захист Мортімера. «Швидше за полонених йшли - чи бережися!» - Загрожує Генріх. Після відходу короля Хотспер дає волю гніву. Батько і дядько пояснюють йому: ворожість короля по відношенню до Мортімера пояснюється тим, що вбитий Річард незадовго до смерті оголосив Мортімера своїм спадкоємцем. Коли Хотспер нарешті заспокоюється, Вустер пропонує підняти проти короля повстання, заручившись підтримкою Мортімера, Глендаура, Дугласа і Річарда Скрупа, архієпископа Йоркського.

Як і планувалося, Фальстаф і його дружки грабують мандрівників. Принц і Пойнс при цьому завбачливо ховаються. Надівши маски, вони накидаються на грабіжників у момент, коли ті ділять здобич. Фальстаф і його присні рятуються втечею, кинувши награбоване. Пізніше в трактирі «Свиняча голова» Фальстаф і інші злодії приєднуються до вже бражничали там принцу Генріху і Пойнсу. Фальстаф гірко дорікає принца, який кинув одного в хвилину небезпеки, і жваво описує свої подвиги в нерівній сутичці, причому число повержених ним ворогів зростає з кожною фразою.Як доказ власної доблесті він демонструє порвану куртку і штани. Принц викриває брехню, але Фальстаф нітрохи не збентежений - звісно ж, він дізнався принца, «але згадай про інстинкт: лев і той не чіпатиме принца крові. Інстинкт - велика справа, і я інстинктивно став боягузом. <...> Я показав себе левом, а ти показав себе чистокровним принцом ». Коли король надсилає придворного за своїм сином, жирний лицар пропонує відрепетирувати пояснення, які Хел дасть розгніваному батькові. Граючи роль короля, Фальстаф викриває приятелів принца, за винятком одного лише «представницького чоловіки, хоча й трохи огрядного <...> його звуть Фальстаф <...> Фальстаф виконаний чесноти. Залиш його при собі, а решту прожени ... ». Коли принц і його приятель міняються ролями, Хел-«король» суворо засуджує «мерзенного, жахливого звідника молоді - Фальстафа». Фальстаф-«принц» дуже дружелюбно відгукується про «милому Джека Фальстафі, добром Джека Фальстафі, відданого Джека Фальстафі, хороброго Джека Фальстафі».

Змовники зустрічаються в Бангорі (Уельс). Хотспер через свого неприборканого характеру вступає в конфлікт з Глендауром. Хотспер насміхається над його вірою в прикмети, котрі виникли після його народження, і в надприродні сили в цілому. Інший предмет спору - поділ країни, яку вони мають намір захопити. Мортімер і Вустер лають Хотспера за глузування над Глендауром.Мортімер говорить, що його тесть «гідна людина, / Дуже начитаний і присвячений / У науки таємні». Від суперечок їх відволікає прихід дам: дотепною дружини Хотспера - леді Персі, і молодої дружини Мортімера, валлійки, чиє невміння говорити по-англійськи не охолоджує запал її чоловіка.

У Лондоні король дорікає сина за безпуття. Він ставить йому в приклад поведінка Хотспера і своє власне в молодості. Генріх згадує, що на відміну від Річарда, який «запобігав перед думкою натовпу», сам він тримався осторонь від народу, залишаючись у його очах таємничим і привабливим. У відповідь принц клянеться перевершити подвиги Хотспера.

З'явившись в трактир «Свиняча голова», принц знаходить там Фальстафа, який дражнить приятелів і свариться з господинею. Принц Генріх оголошує товстуну, що він отримав призначення в піхоту, інших бражників розсилає з дорученнями і йде сам зі словами: «Країна у вогні. Високо ворог парить.Йому иль нам падіння належить ». Фальстаф в захваті від слів принца і вимагає собі сніданок.

У своєму таборі під Шрусбері заколотники дізнаються, що через хворобу граф Нортемберленд не візьме участі в битві. Вустер вважає це втратою для справи, але Хотспер і Дуглас запевняють, що це їх серйозно не послабить. Известия про наближення королівських військ і затримки Глендаура з підмогою на два тижні спантеличують Дугласа і Вустера, але Хотспер готовий розпочати бій, як тільки армія короля досягне Шрусбері. Він смакує поєдинок зі своїм тезкою - принцом Генріхом.

На проїжджій дорозі поблизу Ковентрі капітан Фальстаф проводить огляд своєму загону. Він визнає, що набрав жалюгідний набрід, а всіх придатних до служби звільнив за хабарі. З'явився принц Генріх дорікає дружка за поганий вигляд його новобранців, але товстий лицар відбувається балагурства і заявляє, що його підлеглі «досить хороші, щоб поколов їх списами. Гарматне м'ясо, гарматне м'ясо! ».

Вустер і Вернон намагаються умовити Хотспера не вступати в бій з армією короля, а чекати підкріплення. Дуглас і Хотспер хочуть вступити в бій негайно. Прибуває посланець короля.Генріх IV хоче дізнатися, чим незадоволені заколотники, він готовий виконати їх бажання і дарувати прощення. Хотспер гаряче дорікає монарха в підступності і невдячності, але не виключає можливості компромісу. Таким чином битва відкладена.

У Йорку бунтівний архієпископ, передчуваючи поразку своїх союзників, віддає наказ підготувати місто до оборони.

У своєму таборі під Шрусбері король оголошує парламентарям заколотників Вустер і Вернону, що помилує повсталих, якщо вони відмовляться від битви. Він хоче зберегти життя своїх підданих в обох таборах. Принц Генріх звеличує доблесті Хотспера, але викликає його на єдиноборство, щоб малою кров'ю вирішити суперечку.

Вустер і Вернон приховують від Хотспера добрі пропозиції короля, оскільки не вірять королівським обіцянкам, але передають виклик від принца. У розігралася битві принц Генріх рятує життя батькові, схрестившись меч з Дугласом, і вбиває в єдиноборстві Хотспера. Він вимовляє хвалебну промову над тілом доблесного ворога і тут помічає поваленого Фальстафа.Безпутний лицар прикинувся мерцем, щоб уникнути небезпеки. Принц горює про одного, але після його відходу Фальстаф встає і, помітивши повернувся Генріха і його відважного молодшого брата принца Джона Ланкастерського, складає небилицю про те, що Хотспер прокинувся після поєдинку з Генріхом і був вдруге переможений їм, Фальстафом. Тепер, коли бій завершився перемогою короля, він чекає нагороди і надзвичайних милостей. Король примовляє полонених Вустера і Вернона до смерті за те, що їх брехня коштувала життя багатьом лицарям. Пораненого Дугласа за його доблесть на прохання принца Генріха звільняють без викупу. Війська по королівському наказу поділяються і виступають у похід, щоб покарати інших заколотників.

Частина друга

Після помилкових повідомлень про перемогу граф Нортемберленд нарешті дізнається, що його син Хотспер убитий в битві при Шрусбері і що королівська армія на чолі з другим сином короля Джоном Ланкастером і графом Вестморленд рухається йому назустріч. Граф вирішує об'єднати свої війська з силами бунтівного архієпископа Йоркського.

У Лондоні верховний суддя, зустрівши на вулиці Фальстафа, соромить його за погане поводження і закликає схаменутися на старості років. Товстун, як завжди, зубоскалити, хвалиться і не пропускає нагоди нагадати судді про ляпас, яку той отримав від принца Генріха, покровителя Фальстафа.

У Йорку наближені архієпископа зважують свої шанси на перемогу. Їх обнадіює те, що на них рухається лише третя частина королівських військ, яку ведуть принц Джон і граф Вестморленд.Сам король і його старший син виступили проти уельсцев Глендаура, ще одна частина королівської армії повинна протистояти французам. Все ж деякі з бунтівних лордів вважають, що їм не вистояти без допомоги графа Нортемберленда. У Лондоні місіс Куіклі («Швидка», «Вострушка» - англ.), Власниця корчми «Свиняча голова», домагається арешту Фальстафа за борги і невиконання обіцянки одружитися. Фальстаф сперечається з нею, з поліцейськими і з'явилися на вулиці верховним суддею, приводячи в свій захист найнесподіваніші і комічні доводи. Нарешті йому вдається лестощами виманити у вдови Куіклі не тільки прощення колишніх боргів, але і нова позика, а також запрошення на вечерю. Повернулися до Лондона принц Генріх і Пойнс, дізнавшись про це вечері, вирішують переодягтися слугами і прислужувати на ньому, щоб побачити Фальстафа «в його справжньому вигляді». Повернення королівської армії до столиці викликане важкою хворобою Генріха IV. Його старший син глибоко засмучений хворобою батька, але приховує це, щоб не уславитися лицеміром.

У Уоркворте, замку графа Нортемберленда, овдовіла леді Персі соромить тестя за те, що через його удаваною хвороби загинув залишений без підкріплення Хотспер. Вона і дружина графа наполягають, щоб він зник у Шотландії, замість того щоб виступити на допомогу архієпископу Йоркському.

До Фальстаф, місіс Куіклі і Долль Тершів («рве простирадла» - англ.), Весело пірующім в трактирі, приєднуються Бардольф і пихата прапорщик Пістоль. Принц і Пойнс, надевшие куртки слуг, стають свідками хвилюючої сцени між Фальстафом і Долль і чують, що, на думку старого гуляки, принц «добрий малий, хоча і безглузда», Пойнс - павіан, яким місце на шибениці, і багато іншого. Коли обурений Генріх збирається оттаскать Фальстафа за вуха, той дізнається свого заступника і тут же пояснює, що «говорив про нього погано при занепалих створіння, щоб ці занепалі створення не надумали його полюбити.Я робив як турботливий друг і вірнопідданий ». Веселощі раптово закінчується, оскільки принца і Фальстафа закликають до зброї, щоб виступити проти північних бунтівників. Фальстаф все ж примудряється втекти і, повернувшись до шинку, вимагає Долль до себе в спальню.

У Вестмінстерському палаці змучений король розмірковує про безсонні ночі - наділі всякого монарха - і згадує, що вбитий Річард II передбачав розрив між ним та будинком Персі. Прагнучи підняти настрій короля, граф Уорік применшує міць повсталих і повідомляє про смерть Оуена Глендаура, непокірного господаря Уельсу, У Глостерширі Фальстаф, набираючи рекрутів, зустрічає друга своєї юності - суддю Шеллоу («Порожній» - англ.). Поговоривши з рекрутами, він за хабар звільняє придатних до служби і залишає непристосованих - Мозгляка, Тінь і Бородавку.Фальстаф відправляється в похід з твердим наміром на зворотному шляху обібрати старого приятеля.

У йоркширському лісі архієпископ Йоркський повідомляє своїм соратникам, що Нортемберленд покинув їх і, не зібравши війська, втік до Шотландії. Граф Вестморленд намагається примирити бунтівних лордів з королем і переконує їх укласти мир з принцом Джоном. Лорда Маубрея долають погані передчуття, але архієпископ переконує його, що король жадає спокою в королівстві будь-яку ціну. На зустрічі з заколотниками принц обіцяє, що всі їхні вимоги будуть виконані, і п'є за їхнє здоров'я. Змовники розпускають війська, і віроломний принц заарештовує їх за зраду. Він наказує переслідувати розрізнені війська заколотників і розправитися з ними.

Король знаходиться в Єрусалимській палаті Вестмінстера. Він вмовляє своїх молодших синів зберігати добрі стосунки з принцом Генріхом, від милостей якого вони будуть залежати в майбутньому. Він нарікає на безпуття спадкоємця. Граф Уорік намагається знайти виправдання для Генріха, але короля вони не переконують. Граф Вестморленд приносить звістку, що принц Джон придушив заколот. Другий посланець також доповідає про перемогу - Йоркширський шериф розбив війська Нортемберленда та шотландців. Однак від радісних звісток королю стає погано. Його відносять в ліжко. Поки король спить, в його кімнату входить принц Генріх.Вирішивши, що батько вже мертвий, Генріх одягає корону і йде. Прокинувся король дізнається, що принц заходив до нього, і, не виявивши корони, з гіркотою звинувачує сина: «Все життя твоя доводила ясно, / Що ти мене не любиш, і хотів ти, / Щоб в смертний час я в цьому переконався». Принц поспішає пояснити свій вчинок. Він запевняє батька, що вважав його мертвим і взяв корону лише на виконання боргу. Зворушений красномовством сина, король кличе його до свого узголів'я. Він згадує обхідні шляхи, якими йшов до влади, і, хоча вважає положення сина більш міцним, попереджає його проти чвар всередині країни: «Веди війну в чужих краях, мій Генрі, / Щоб голови гарячі зайняти ...» Дізнавшись, що йому стало погано в Єрусалимської палаті, король згадує пророцтво, згідно з яким він повинен закінчити життя в Єрусалимі. Король завжди вважав, що мається на увазі Свята Земля. Тепер же він розуміє істинний сенс передбачення і просить знову віднести його в ту ж палату: «Там, в Єрусалимі, небу дух зраджу».

У Вестмінстері молодий король запевняє братів, що їм нема чого турбуватися про свою долю під час його правління. Верховний суддя, колись уклав Генріха в темницю за образу свого сану, пробачили і наближений за свою твердість і безстрашність. Генріх каже: «У труну з батьком зійшло моє безпутність».

Фальстаф, дізнавшись про воцаріння свого покровителя, поспішає до Лондона. Під час коронації він стає на видному місці. Він чекає надзвичайних почестей від старого дружка і обіцяє поділитися ними зі своїми повсякчас, в тому числі і з Шеллоу, якому встиг неабияк заборгувати. Але вийшов до народу Генріх на фамільярне звернення Фальстафа відповідає: «Старий, з тобою я незнайомий.Покайся!Седіни зовсім не до лиця блазням ». Король виганяє колишніх дружків, пообіцявши їм дати засоби до життя, щоб «потреба на зло вас не штовхала». Фальстаф впевнений, що суворість Генріха удавана, але з'явився верховний суддя наказує заарештувати його разом з друзями і ув'язнити. Принц Джон каже судді: «Мені до душі вчинок государя; / Маю намір колишніх супутників своїх / Він забезпечити, але їх всіх вигнав / І не поверне, поки не переконається / У їх скромному і розумна поведінка ». Принц впевнений, що протягом року король« вогонь і меч пошле до Франції ».

РИЧАРД ІІІ (СКОРОЧЕНО)

Когда родился Ричард, бушевал ураган, крушивший деревья. Предвещая безвременье, кричала сова и плакал филин, выли псы, зловеще каркал ворон и стрекотали сороки. В тяжелейших родах появился на свет бесформенный комок, от которого в ужасе отшатнулась собственная мать. Младенец был горбат, кривобок, с ногами разной длины. Зато с зубами — чтобы грызть и терзать людей, как злобно скажут ему впоследствии. Он рос с клеймом урода, терпя унижения и насмешки. В лицо ему бросали слова «богомерзкий» и «безобразный», а от его вида начинали лаять собаки. Сын Плантагенета, при старших братьях он фактически был лишен надежд на престол и обречен довольствоваться ролью знатного шута. Однако он оказался наделен могучей волей, честолюбием, талантом политика и змеиным коварством. Ему довелось жить в эпоху кровавых войн, междоусобных распрей, когда шла беспощадная борьба за трон между Йорками и Ланкастерами, и в этой стихии вероломства, предательства и изощренной жестокости он быстро овладел всеми тонкостями придворных интриг. С активным участием Ричарда его старший брат Эдуард стал королем Эдуардом IV, одержав победу над Ланкастерами, Для достижения этой цели Ричард, герцог Глостер, убил вместе с братьями сподвижника Ланкастеров вельможу Уорика, прикончил наследника престола принца Эдуарда и затем в Тауэре лично заколол пленного короля Генриха VI, хладнокровно заметив над его трупом: «Сперва тебе, потом другим черед. / Пусть низок я, но ввысь мой путь ведет». Король Эдуард, который восклицал в конце предыдущей хроники: «Греми, труба! Прощайте, все невзгоды! / Счастливые нас ожидают годы!» — и не подозревал, какие дьявольские замыслы зреют в душе его родного брата.

Действие начинается через три месяца после коронования Эдуарда. Ричард презрительно говорит о том, что суровые дни борьбы сменились праздностью, развратом и скукой. Он называет свой «мирный» век тщедушным, пышным и болтливым и заявляет, что проклинает ленивые забавы. Всю мощь своей натуры он решает обратить на неуклонное продвижение к единоличной власти. «Решился стать я подлецом…» Первые шаги к этому уже сделаны, С помощью наветов Ричард добивается того, что король перестает доверять брату Георгу, герцогу Кларенсу, и отправляет его в тюрьму — как бы для его же безопасности. Встретив Кларенса, которого под стражей ведут в Тауэр, Ричард лицемерно сочувствует ему, а сам в душе ликует. От лорда-камергера Хестингса он узнает другую радостную для него весть: король болен и врачи серьезно опасаются за его жизнь. Сказалась тяга Эдуарда к пагубным развлечениям, истощавшим «царственное тело». Итак, устранение обоих братьев становится реальностью.

Ричард тем временем приступает к почти невероятной задаче: он мечтает жениться на Анне Уорик — дочери Уорика и вдове принца Эдуарда, которых он сам же убил. Он встречает Анну, когда та в глубоком трауре сопровождает гроб короля Генриха VI, и немедля начинает прямой разговор с ней. Эта беседа поразительна как пример стремительного завоевания женского сердца единственным оружием — словом. В начале разговора Анна ненавидит и проклинает Глостера, обзывает его колдуном, подлецом и палачом, плюет ему в лицо в ответ на вкрадчивые речи. Ричард терпит все её оскорбления, именует Анну ангелом и святой и выдвигает в свое оправдание единственный довод: он совершил все убийства только из любви к ней. То лестью, то остроумными увертками он парирует все её упреки. Она говорит, что даже звери испытывают жалость. Ричард соглашается, что ему жалость неведома, — стало быть, он не зверь. Она обвиняет его в убийстве мужа, который был «ласков, чист и милосерден», Ричард замечает, что в таком случае ему приличней быть на небесах. В результате он неопровержимо доказывает Анне, что причина гибели мужа — её собственная красота. Наконец, он обнажает грудь и требует, чтобы Анна убила его, если не желает простить. Анна роняет меч, постепенно смягчается, слушает Ричарда уже без прежнего содрогания и напоследок принимает от него кольцо, давая тем самым надежду на их брак…

Когда Анна удаляется, возбужденный Ричард не может прийти в себя от легкости одержанной над ней победы: «Как! Я, убивший мужа и отца, / Я ею овладел в час горшей злобы… / Против меня был бог, и суд, и совесть, / И не было друзей, чтоб мне помочь. / Один лишь дьявол да притворный вид… / И все ж она моя… Ха-ха!» И он в очередной раз убеждается в своей безграничной способности влиять на людей и подчинять их своей воле.

Далее Ричард, не дрогнув, осуществляет свой план убийства заточенного в Тауэр Кларенса: тайно нанимает двух головорезов и подсылает их в тюрьму. Простакам-вельможам Бекингему, Стенли, Хестингсу и другим он при этом внушает, что арест Кларенса — происки королевы Елизаветы и её родни, с которыми сам враждует. Лишь перед смертью Кларенс узнает от убийцы, что виновник его гибели — Глостер.

Больной король Эдуард в предчувствии скорой смерти собирает придворных и просит представителей двух враждующих лагерей — окружения короля и окружения королевы — заключить мир и поклясться в дальнейшей терпимости друг к другу. Пэры обмениваются обещаниями и рукопожатиями. Не хватает лишь Глостера. Но вот появляется и он сам. Узнав о перемирии, Ричард пылко заверяет, что ненавидит вражду, что в Англии у него врагов не больше, чем у новорожденного младенца, что он просит прощения у всех благородных лордов, если кого-то невзначай обидел, и тому подобное. Радостная Елизавета обращается к королю с просьбой в честь торжественного дня немедленно освободить Кларенса. Ричард сухо возражает ей: вернуть Кларенса нельзя, ибо «все знают — благородный герцог умер!». Наступает минута общего потрясения. Король допытывается, кто отдал приказ об умерщвлении брата, однако никто не может ему ответить. Эдуард горько сокрушается о случившемся и с трудом добирается до спальни. Ричард тихо обращает внимание Бекингема, как побледнели родные королевы, намекая, что в случившемся виновны именно они.

Не перенеся удара, король вскоре умирает. Королева Елизавета, мать короля герцогиня Йоркская, дети Кларенса — все они горько оплакивают двух умерших. Ричард присоединяется к ним со скорбными словами сочувствия. Теперь по закону трон должен наследовать одиннадцатилетний Эдуард, сын Елизаветы и покойного короля. Вельможи посылают за ним в Ледло свиту.

В этой ситуации родные королевы — дядя и сводные братья наследника — представляют для Ричарда угрозу. И он отдает приказ перехватить их по дороге за принцем и заключить под стражу в Памфретском замке. Гонец сообщает эту весть королеве, которая начинает метаться в смертном страхе за детей. Герцогиня Йоркская проклинает дни смут, когда победители, одолев врагов, немедленно вступают в бой друг с другом, «на брата брат и кровь на кровь родную…».

Придворные встречаются с маленьким принцем Уэльским. Тот ведет себя с трогательным достоинством истинного монарха. Его огорчает, что он пока не видит Елизавету, дядю по материнской линии и своего восьмилетнего брата Йорка. Ричард поясняет мальчику, что родные его матери лживы и таят в сердце яд. Глостеру, своему опекуну, принц полностью доверяет и со вздохом принимает его слова. Он спрашивает дядю, где будет жить до коронации. Ричард отвечает, что «советовал бы» временно пожить в Тауэре, пока принц не изберет себе иное приятное жилище. Мальчик вздрагивает, но затем покорно соглашается с волей дяди. Приходит мал

енький Йорк — насмешливый и проницательный, который досаждает Ричарду язвительными шутками. Наконец обоих мальчиков сопровождают в Тауэр.

Ричард, Бекингем и их третий союзник Кетсби уже тайно договорились возвести на престол Глостера. Надо заручиться ещё поддержкой лорда Хестингса. К нему подсылают Кетсби. Разбудив Хестингса среди ночи, тот сообщает, что их общие враги — родственники королевы — нынче будут казнены. Это приводит лорда в восторг. Однако идея коронования Ричарда в обход маленького Эдуарда вызывает у Хестингса возмущение: «…чтоб за Ричарда я голос подал, / наследника прямого обездолил, / — нет, богом я клянусь, скорей умру!» Недальновидный вельможа уверен в собственной безопасности, а между тем Ричард уготовил смерть любому, кто посмеет воспрепятствовать ему на пути к короне.

В Памфрете совершается казнь родственников королевы. А в Тауэре в это время заседает государственный совет, обязанный назначить день коронации. Сам Ричард появляется на совете с опозданием. Он уже знает, что Хестингс отказался участвовать в сговоре, и быстро распоряжается взять его под стражу и отрубить ему голову. Он заявляет даже, что не сядет обедать, пока ему не принесут голову предателя. В позднем прозрении Хестингс проклинает «кровавого Ричарда» и покорно идет на плаху.

После его ухода Ричард начинает плакать, сокрушаясь из-за людской неверности, сообщает членам совета, что Хестингс был самым скрытным и лукавым изменником, что он был вынужден решиться на столь крутую меру в интересах Англии. Лживый Бекингем с готовностью вторит этим словам.

Теперь предстоит окончательно подготовить общественное мнение, чем снова занимается Бекингем. По указанию Глостера он распространяет слухи, что принцы — незаконные дети Эдуарда, что сам его брак с Елизаветой тоже незаконен, подводит различные иные основания для воцарения на английском престоле Ричарда. Толпа горожан остается глухой к этим речам, однако мэр Лондона и другие вельможи соглашаются на то, что следует просить Ричарда стать королем.

Наступает высший момент торжества: делегация знатных горожан приходит к тирану, чтобы молить его о милости принять корону. Этот эпизод отрежиссирован Ричардом с дьявольским искусством. Он обставляет дело так, что просители находят его не где-нибудь, а в монастыре, где он в окружении святых отцов углублен в молитвы. Узнав о делегации, он не сразу выходит к ней, а, появившись в обществе двух епископов, разыгрывает роль простодушного и далекого от земной суеты человека, который боится «ига власти» больше всего на свете и мечтает только о покое. Его ханжеские речи восхитительны в своем утонченном лицемерии. Он долго упорствует, заставляя пришедших говорить о том, как он добр, нежен сердцем и необходим для счастья Англии. Когда же, наконец, отчаявшиеся сломить его нежелание стать королем горожане удаляются, он как бы нехотя просит их вернуться. «Да будет мне щитом насилье ваше / от грязной клеветы и от бесчестья», — предусмотрительно предупреждает он.

Угодливый Бекингем спешит поздравить нового короля Англии — Ричарда III.

И после достижения заветной цели кровавая цепь не может быть разорвана. Напротив, по страшной логике вещей Ричарду требуются новые жертвы для упрочения положения — ибо он сам осознает, сколь оно непрочно и незаконно: «Мой трон — на хрупком хрустале». Он освобождается от Анны Уорик, которая недолгое время была с ним в браке — несчастливом и тягостном. Недаром сам Ричард заметил как-то, что ему неведомо присущее всем смертным чувство любви. Теперь он отдает распоряжение запереть жену и распустить слух о её болезни. Сам он намерен, изведя Анну, жениться на дочери покойного короля Эдуарда, своего брата. Однако прежде ему надо совершить ещё одно злодейство — самое чудовищное.

Ричард испытывает Бекингема, напоминая ему, что жив ещё в Тауэре маленький Эдуард. Но даже этот вельможный лакей холодеет от страшного намека. Тогда король разыскивает алчного придворного Тиррела, которому поручает убить обоих принцев. Тот нанимает двух кровожадных стервецов, которые проникают по пропуску Ричарда в Тауэр и душат сонных детей, а позже сами плачут от содеянного.

Ричард с мрачным удовлетворением принимает весть о смерти принцев. Но она не приносит ему желанного покоя. Под властью кровавого тирана начинаются волнения в стране. Со стороны Франции выступает с флотом могущественный Ричмонд, соперник Ричарда в борьбе за право владеть престолом. Ричард взбешен, полон ярости и готовности дать бой всем врагам. Между тем самые надежные его сторонники уже или казнены — как Хестингс, или попали в опалу — как Бекингем, или тайно изменили ему — как ужаснувшийся от его страшной сути Стенли…

Последний, пятый акт начинается с очередной казни — на этот раз Бекингема. Несчастный признает, что верил Ричарду больше всех и за это теперь жестоко наказан.

Дальнейшие сцены разворачиваются непосредственно на поле сражений. Здесь расположились противостоящие полки — Ричмонда и Ричарда, Предводители проводят ночь в своих шатрах. Они одновременно засыпают — и во сне им поочередно являются духи казненных тираном людей. Эдуард, Кларенс, Генрих VI, Анна Уорик, маленькие принцы, родные королевы, Хестингс и Бекингем — каждый из них перед решающим боем обращает к Ричарду свое проклятие, заканчивая его одинаковым грозным рефреном: «Меч вырони, отчайся и умри!» И те же самые духи безвинно казненных желают Ричмонду уверенности и победы.

Ричмонд просыпается, полный сил и бодрости. Его соперник пробуждается в холодном поту, терзаемый — кажется, впервые в жизни — муками совести, в адрес которой разражается злобными проклятьями. «У совести моей сто языков, / все разные рассказывают сказки, / но каждый подлецом меня зовет…» Клятвопреступник, тиран, потерявший счет убийствам, он не готов к раскаянью. Он и любит и ненавидит сам себя, но гордыня, убежденность в собственном превосходстве над всеми пересиливают прочие эмоции. В последних эпизодах Ричард являет себя как воин, а не трус. На заре он выходит к войскам и обращается к ним с блестящей, полной злого сарказма речью. Он напоминает, что бороться предстоит «со стадом плутов, беглецов, бродяг, / с бретонской сволочью и жалкой гнилью…». Призывает к решительности: «Да не смутят пустые сны наш дух: / ведь совесть — слово, созданное трусом, / чтоб сильных напугать и остеречь. / Кулак нам — совесть, / и закон нам — меч./ Сомкнитесь, смело на врага вперед, / не в рай, так в ад наш тесный строй войдет». Впервые он откровенно говорит о том, что считаться стоит только с силой, а не с нравственными понятиями или с законом. И в этом высшем цинизме он, может быть, наиболее страшен и вместе с тем притягателен.

Исход боя решает поведение Стенли, который в последний момент переходит со своими полками на сторону Ричмонда. В этом тяжелом, кровопролитном сражении сам король показывает чудеса храбрости. Когда под ним убивают коня и Кетсби предлагает спастись бегством, Ричард без колебаний отказывается. «Раб, свою жизнь поставил я и буду стоять, покуда кончится игра». Его последняя реплика полна, боевого азарта: «Коня, коня! Венец мой за коня!»

В поединке с Ричмондом он гибнет. Ричмонд становится новым королем Англии. С его воцарением начинается правление династии Тюдоров. Война Белой и Алой Розы, терзавшая страну тридцать лет