88.Україна і нато. Програма співпраці Україна-нато. Перспективи пдч.

Річна національна програма співробітництва Україна — НАТО (РНП) — документ, що є ключовим інструментом здійснення реформ в Україні за підтримки НАТО, що замінив з 2009 року цільовий річний план дій Україна-НАТО. Формат РНП ініційовано рішенням Північноатлантичної ради на рівні міністрів закордонних справ 3 грудня 2008 року та затверджено Указом Президента України 12 травня 2009 року[1]. Президент України затверджує РНП та підготовлений урядом План заходів щодо її виконання. Програма та План містять 5 розділів: політичні та економічні питання, оборонні та військові питання, ресурсні питання, питання безпеки та правові питання.

До реалізації РНП та Плану залучаються центральні органи виконавчої влади, інші органи державної влади, неурядові організації. За підсумками виконання РНП сторона НАТО готує оцінку та рекомендації, які враховуються при підготовці РНП на наступний рік. План дій Україна — НАТО — документ, де визначаються стратегічні цілі і пріоритеті України для досягнення повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії про особливе партнерство, що є основою відносин Україна-НАТО. План дій було розроблено відповідно до рішення Комісії Україна-НАТО з метою поглиблення і розширення відносин Україна-НАТО і оприлюднено 22 листопада 2002 року.

План складається з 5 розділів, що містять спільно погоджені принципи і цілі щодо політики і безпеки, економічних, інформаційних питань, реформи у галузі оборони і безпеки, співробітництва з НАТО, питання ресурсів, захисту інформації, правових питань та механізму імплементації Плану дій.

1. Україна продовжуватиме розвиток законодавства, базуючись на загальних принципах демократії та міжнародного права.

2. Повна інтеграція у євроатлантичні структури безпеки є пріоритетом і стратегічною метою зовнішньої політики України.

3. Інтереси національної безпеки та існуюча міжнародна ситуація вимагають істотного поглиблення відносин між Україною і НАТО.

4. Україна зобов'язується привести своє внутрішнє законодавство у відповідність до правил і процедур, прийнятих на євроатлантичному просторі.

5. Збройні Сили України мають підняти до значно більш високого рівня свою оборонну інфраструктуру, сили та засоби, щоб відповідати вимогам нової системи колективної безпеки та новим методам ведення військових операцій.

6. У контексті проведення воєнної реформи та адаптації до нових загроз особливо важливим є співробітництво України з НАТО у галузі воєнної реформи, військовій галузі.

7.

89.Україна і одкб. Взаємна технологічна залежність. Пошуки варіантів співпраці.

Україна повинна отримати статус спостерігача в Організації договору про колективну безпеку. На думку депутатів Держдуми, це дозволить поліпшити боротьбу з міжнародним тероризмом і організованою злочинністю. Українські депутати також не виключають, що Україна може увійти в цю організацію в якості спостерігача, проте, після того, як стануть зрозумілі принципи роботи організації.

ОДКБ - військово-політичний союз, створений державами СНД на основі Договору про колективну безпеку, підписаного 15 травня 1992 р. До нього приєдналися Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан. Втім, останній минулого року призупинив там своє членство. Деякі оглядачі вважають організацію альтернативою блоку НАТО. В українському парламенті вважають, що Україні потрібно отримувати статус спостерігача в ОДКБ, але тільки після остаточного розуміння принципів та ефективності його роботи. На думку регіонала Вадима Колесніченка, закритість самої Організації Договору про колективну безпеку та її керівництва заважають співпраці з Україною. Він нагадав, що в парламенті була створена міжфракційна депутатська група з вивчення досвіду роботи ОДКБ. Втім, вона не змогла розібратися в механізмі і суті роботи цього об'єднання. У той же час Україна за Конституцією - позаблокова держава. Тому про повну інтеграцію в один з військових блоків мови не йде.

90.ЄС і РФ: порівняльні підходи для України.

91.США і РФ: спільне і протилежне в поглядах на долю України. (обидва питання в одному тексті)

Розглядаючи взаємовідносини ЄС, України та Росії, слід зазначити, що формалізованого на міжнародному рівні та інституційно закріпленого “трикутника” ЄС-Україна-Росія немає. Брюссель, Київ і Москва не поєднані комплексом тристоронніх домовленостей. Немає відпо- відних міждержавних механізмів співробітництва, елементів формалізованої спільної політики. Однак, у реальних політичних, економічних відносинах, відносинах у сфері безпеки тощо ці сторони тісно пов’язані. Це зумовлено процесами геополітичного переформатування європейського простору після розпаду “соціалістичного табору” і становлення двох центрів впливу на Європейському континенті – ЄС та Росії, які реалізують принципово відмінні проекти інтеграції постсоціалістичних (на цей час – власне пострадянських) держав. ЄС здійснює політику розширення та/або створення кола держав-партнерів, які б діяли на засадах європейських (західних) норм і правил; Росія – намагається створити інтеграційне об’єднання під власною егідою, яке керуватиметься нормами і правилами, притаманними державоцентричним політичним системам “східного” взірця. Тому відносини ЄС-Україна-Росія правомірно розглядати в більш загальній системі коор- динат “Схід-Захід”, оскільки події і процеси в цій системі значною мірою впливають як на Брюссель, Київ і Москву, так і на відносини між ними. Отже, якщо умовність “трикутника” усвідомлена, а зовнішні впливи враховані, то розгляд такої геополітичної конфігурації може вважатися правомірним. 2. Аналіз відносин у форматі “трикутника” є актуальним, насамперед для України, яка безпосередньо перебуває під впливами згаданих вище інтеграційних проектів – європейського та євразійського. Без перебільшення можна стверджувати, що від вибору інтеграційного вектора залежить її майбутнє. Особливо актуальним це питання є в умовах дефіциту часу, політичних та економічних ресурсів, який сьогодні явно відчуває Україна. Розгляд відносин у тристоронньому форматі є важливим також для ЄС і Росії, оскільки йдеться, фактично про конкуренцію інтеграційних потенціалів європейського та євразійського проектів, у яких Україна посідає далеко не останнє місце. Якщо для Росії “втрата” України означає суттєве знецінення та ускладнення реалізації її інтеграційного проекту, то для ЄС вибір Україною євразійської орієнтації є менш критичним, але означа- тиме зростання ризику появи на його кордонах країни з “керованою демократією” та цінностями, відмінними від європейських, отже – призупинення розширення на Схід зони демократії, свободи та безпеки. 3. Отже, визначальним для відносин сторін “трикутника” є конкуренція інтеграційних проектів. Реалізуючи політику “ширшої Європи”, Європейську політику сусідства, просуваючи проект “Східне партнерство”, ЄС дедалі більшою мірою входить до пост- радянського регіону Східної Європи та Кавказу, який Росія вважає життєво важливою сферою своїх інтересів. Це – ключова проблема взаємовідносин у форматі ЄС-Україна-РФ. РФ і ЄС по-різному бачать зміст і цілі інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Проекти Москви і Брюсселя базуються на різних цінностях і механізмах спів- робітництва. Зокрема, на відміну від ЄС, від країн, що належать (або мають намір ввійти) до інтеграційних об’єднань під егідою Росії, не вимагається забезпечення верховенства права, захисту прав і свобод громадян, розвитку громадянського суспільства, незалежності судової системи, справедливості і прозорості виборчих процесів. Базові угоди, укладені в рамках об’єднань, ініційованих РФ, не зорієнтовані на розвиток демократії у країнах-учасницях.

ЄС. Але сьогодні така перспектива виглядає дещо проблематичною і віддаленою в часі. Нинішня ситуація, що склалася у відносинах ЄС-Україна-РФ потребує спільних зусиль сторін для пошуку шляхів і механізмів мінімізації конфліктів, пошуку точок дотику, запровадження продуктивних, взаємовигідних відносин з урахуванням інтересів усіх сторін “трикутника” та з метою забезпечення умов стійкого розвитку всіх його держав-учасниць – миру, безпеки, захищеності прав і свобод громадян.

Очевидно, що сукупність двосторонніх відносин в умовному “ трикутнику” (Україна- ЄС, Україна-РФ, РФ-ЄС) має різнорівневий характер, оскільки його сторони мають різні “вагові категорії”. Відтак, базовим вектором цієї тристоронньої конфігурації є відносини між ключовими гравцями – ЄС і Росією. Однією з головних проблем цих відносин є відсутність чіткої формули співпраці на пострадянському просторі, яка б базувалася на спільній моделі політичного, соціально- економічного розвитку пострадянських країн. Але це не означає, що Україна приречена на роль статиста. Країна самостійно має визначитися з моделлю власного цивілізаційного розвитку – європейською або євразійською. У цьому питанні відчутними є зовнішні впливи з боку ЄС і РФ, які мають різний характер і спрямованість і здійсню- ються різними засобами. Росія не має намірів приєднуватися до ЄС. Натомість Україна офіційно проголосила курс на євроінтеграцію з перспективою вступу до ЄС. Тому визначальним фактором ставлення Брюсселя до Києва є вимоги розвитку демократії і забезпечення верховенства права. Російська сторона, намагаючись створити на європейському континенті моноцентричну структуру на противагу ЄС та іншим світовим центрам впливу, заохочує Київ насамперед економічними та енергетичними “преференціями”.

Перелічені події та заяви можна розцінювати як загрозу міжнародної ізоляції української влади. Рішення лідерів країн Європи – безпрецедентний в історії відносин Україна-ЄС демарш, який загрожує подальшими санкціями. В європейському політич- ному істеблішменті вже лунають заклики до запрова- дження санкцій проти керівництва України. Зокрема, Президент впливової Європейської народної партії В.Мартенс 26 квітня 2012р. заявив: “З урахуванням ескалації політичних репресій в Україні, інституції ЄС мають сформулювати та реалізувати пакет конк- ретних і рішучих заходів проти українського режиму”14. Отже, виявилися загрозливі ознаки кар- динальної зміни відносин Києва і Брюсселя, що може спричинити запровадження санкцій з боку ЄС та “євроізоляцію” України. Відтак, є підстави говорити, що сьогодні кон- такти Києва і Брюсселя перебувають у кризо- вій фазі, переважно – через внутрішньополітичні події в Україні. Це загрожує всьому комплексу співробітництва України та ЄС. Зокрема, “постав- лений на паузу” процес укладення базового документа – Угоди про асоціацію (включно із ЗВТ). Залишається під питанням і лібералізація візо- вого режиму. Україна стрімко втрачає авторитет і прихильників у європейському співтоваристві, зростає недовіра та скепсис щодо України з боку країн ЄС. Очевидно, що подовження такої ситуації загро- жує переведенням відносин з ЄС у розряд друго- рядних для Києва та виходом на перший план “східної альтернативи”.

Росія

Аналізуючи стан і перспективи відносин України та Росії, слід привернути увагу до наступ- них проблемних моментів. Перше. Головною проблемою відносин Києва та Москви є реінтеграція пострадянського про- стору за російським сценарієм. Російська сторона активно намагається залучити Україну до повномасш- табної участі в “інтеграційній тріаді” Митний союз – Єдиний економічний простір – Євразійський союз. Запропонована українською стороною формула спів- праці “3+1” жодним чином не влаштовує РФ. По суті, така модель інтеграції зводить нанівець багаторічні зусилля України на європейському напрямі, робить країну “молодшим партнером” у проросійському об’єднанні, обмежує її зовнішньополітичну само- стійність. Друге. “Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморсь- кого флоту Російської Федерації на території України”16, по суті, заклала міну уповільненої дії під стратегічне партнерство Україна-Росія в майбутньому. Цей документ, що передбачає про- лонгацію перебування ЧФ РФ у Криму на 25 років (до 2042р.), є безпрецедентним, асиметричним політико-економічним бартером – обміном умовних економічних преференцій РФ на стратегічні гео- політичні поступки з боку України17. Укладання Угоди не призвело до реальних цінових переваг для українських споживачів, порівняно із споживачами країн ЄС. За два наступні роки після укладення зазначеної Угоди проблеми в “газових” відноси- нах Києва та Москви не лише не зменшилися, але й навпаки – поглибилися18. Третє. Намагання РФ контролювати ключові сектори української економіки. Укладення комп- лексу угод у сферах енергетики, авіабудування, судно- будування та ін. створюють небезпеку порушення балансу інтересів, з огляду на різні “вагові катего- рії” сторін, тобто встановлення російського конт- ролю (поглинання) у ключових секторах національ- ної економіки України19. (У цьому контексті варто нагадати пропозиції Прем’єр-міністра В.Путіна щодо об’єднання НАК “Нафтогаз України” і ВАТ “Газпром”, злиття активів України та Росії в атомній енергетиці шляхом створення холдингу тощо). Четверте. Залишається відкритим питання делі- мітації Азово-Керченської акваторії. Існує загроза відходу України від власних переговорних позицій і передачі Керч-Єнікальського каналу у спільне корис- тування. Отже, Україна може втратити контроль над входом до Азовського моря та зазнати суттєвих еко- номічних втрат.

Проблемність у політичній сфері українсько- російських взаємовідносин зумовлена розбіжністю геополітичних курсів, різницею у проголошених цивілізаційних виборів країн. Сьогодні ці відно- сини мають асиметричний диспаритетний харак- тер. Україна діє на російському напрямі переважно в режимі поступок, потенціал яких зменшується. Політика РФ стосовно України є цілеспрямованою і чітко скоординованою. Очевидно, що весь комплекс двосторонніх відносин, їх атмосфера та характер визначатимуться позицією України щодо росій- ського плану реінтеграції пострадянського про- стору. Інтеграція Києва на Схід – це ризикований і контрпродуктивний обмін стратегічних інтересів України на тактичні (та досить умовні) економічні поступки з боку Росії. Українській владі слід очікувати колосального за масштабами й безпрецедентного за засобами тиску з боку Кремля. Відтак, двосторонні відно- сини переживатимуть складні часи.

ВИСНОВКИ

Головною проблемою, що ускладнює відно- сини в умовному “трикутнику” ЄС-Україна-Росія, є наявність двох конкуруючих інтеграційних про- ектів (європейського та євразійського), що стосу- ються пострадянських країн Східної Європи та Кавказу, в т.ч. – України. Для України укладення Угоди про асоціацію з ЄС, або входження до Митного союзу РФ, Біло- русі та Казахстану є проблемою цивілізаційного вибору. При цьому, Україна має досить невели- кий часовий проміжок, щоб остаточно визначи- тися з моделлю цивілізаційного розвитку. Проте, вказаний вибір не повинен мати для України характеру вибору геополітичного. Україна не зацікавлена в новому геополітичному поділі Європи. Для Києва відносини і з Брюсселем, і з Москвою є стратегічно важливими. Необхідно шукати шляхи та механізми покращення співробіт- ництва на цих ключових напрямах. Необхідно знаходити точки збігу інтересів сторін у різних сферах – політиці, економіці, забезпеченні безпеки тощо. Тристоронній формат співпраці має продукувати не конфлікти, а паритетні, взаємовигідні, ефек- тивні контакти, які сприятимуть як соціально- економічному розвитку сторін, так і зміцненню довіри, миру та безпеки на Європейському кон- тиненті та в перспективі – в більш широкому геополітичному просторі.

92.ЄС і США: відмінність в трактуванні участі України в системі світової колективної безпеки.

Чи існує альтернатива приєднанню України до системи колективної безпеки? Відповідь на це питання може бути дуже стислою: рішення прийняте – “проведення політики євроатлан- тичної інтеграції має кінцевою метою ... вступ України до НАТО”13. Проте, воно досі не отримало підтримки більшості українського політикуму та суспільства, досі не припиняються спроби його перегляду різними політичними силами. Тому є сенс розглянути більш детально аргументи “за” і “проти” вступу України до Альянсу і на цій під- ставі зробити певні висновки14. Як зазначалося вище, існують власне дві точки зору стосовно шляхів забезпечення військової безпеки України. Перша – збереження позаблокового/набуття Україною нейтрального статусу; друга – вступ до орга- нізації колективної безпеки. Прихильники ідеї позаблоковості/нейтралітету вважають, що такий статус є найбільш ефективним, з точки зору уникнення конфліктів, гарантування суве- ренітету та територіальної цілісності України. Так, у проекті Декларації про позаблоковий статус України стверджується, що такий крок є доцільним і необхід- ним “з політичної, економічної та соціальної точок зору” та відповідатиме адекватному забезпеченню національної безпеки держави на сучасному етапі15. При цьому, на думку автора проекту, Україна має роз- раховувати на гарантії безпеки, надані США, Російською Федерацією, Великою Британією, Францією і Китайською Народною Республікою у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і зафіксовані в Будапештському меморандумі 1994р. Проте, чіткий висновок стосовно таких гарантій дає Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради: “...Конфлікт навколо острова Коса Тузла і ряд недружніх дій з боку одного з гарантів без- пеки України (наприклад, 26 травня 2006р. Державна Дума Російської Федерації одностайно проголосу- вала за протокольне доручення про запит інформації в Уряді РФ про заходи по поверненню Криму до складу Росії, а 4 червня 2008р. – направила Звернення до Президента і Уряду РФ з пропозицією розірвати Дого- вір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією…) при повному невтручанні інших гарантів ставлять під сумнів надій- ність виконання країнами-гарантами взятих на себе зобов’язань щодо надання гарантій безпеки і територі- альної цілісності України за цим Меморандумом”16.

До цього можна додати лише одне: Будапешт- ський меморандум надає Україні винятково полі- тичні гарантії безпеки. По суті, він лише підтверджує (дублює) юридичні гарантії, що містяться у Статуті ООН, Заключному акті НБСЄ (ОБСЄ) та Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї. Єдиною відмін- ністю від названих документів можна назвати пункт 6 Меморандуму, який передбачає, що у випадку виник- нення загрози безпеці України як без’ядерної держави США, РФ і Велика Британія проводитимуть консуль- тації стосовно виконання зобов’язань із захисту

Питання надійного забезпечення національної безпеки – державного суверенітету, територіаль- ної цілісності, недоторканності кордонів України – набуває дедалі більшої ваги. Отримання надійних зовнішніх гарантій безпеки шляхом приєднання України до системи колективної безпеки залиша- ється найбільш доцільним варіантом, з огляду на геополітичне розташування держави та ряд інших зовнішніх і внутрішніх факторів. Офіційна політика України стосовно НАТО стала каталізатором конфронтації України з Росією і Росії з країнами Заходу, а також розбіжностей між окре- мими державами-членами НАТО, що негативно впливає на стан безпеки і стабільності в регіоні. Подальше перебування України в існуючому стані невизначеності стосовно свого місця в системі світової та регіональної безпеки несе загрозу пере- творення України на буферну зону між потужними міжнародними гравцями. Поряд з проблемами, пов’язаними з формуван- ням та ефективною імплементацією зовнішньої політики України, продовжують виникати не лише дискусії, публічні акції, але й законодавчі ініціативи, спрямовані на перегляд законодавчо визначеного курсу на європейську та євроатлантичну інтегра- цію. З огляду на відсутність консолідації політич- ної еліти і суспільства з цих питань, залишається реальною небезпека кардинальної зміни стратегіч- них орієнтирів, що вже траплялося в новітній історії України. Отже, повертаючись до аналізу можливих шля- хів забезпечення національної безпеки, а саме – місця України в системі регіональної та глобальної безпеки, слід чітко усвідомити переваги та недо- ліки того чи іншого вибору. Місце України в майбутній архітектурі європей- ської безпеки великою мірою залежатиме від здат- ності керівництва держави реалізувати виважену політику з Росією, країнами Європи, США, ЄС, НАТО. Незалежно від певної невизначеності і про- тиріч у стосунках між НАТО та ЄС, Україні необ- хідно активно розвивати відносини, активну спів- працю як з НАТО, так і з ЄС. Намагаючись бути надійним партнером та активним гравцем у вирі- шенні європейських проблем, Україна повинна зберігати відносини добросусідства з Росією.

США

Целью Америки на данный момент является сохранение независимой, прозападной Украины. Возможно, это кажется неосуществимым. Но проблема в том, что поставив эту цель и достигнув в её достижении некоторого прогресса, Соединенные Штаты убедили русских в том, что они хотят развалить Российскую Федерацию путём лишения её существенной сферы влияния. Русские сделали вывод — чем бы ни закончился этот раунд в Украине, процесс не остановится.

Что бы ни думали американцы изначально, они прекрасно понимают, что русская угроза Украине является перманентной, и, что бы ни случилось в Украине, это распространится на такие страны, как Румыния. А Румыния особенно значима для русских по двум причинам.

Во-первых, Румыния находится на Чёрном море, а Чёрное море является южными морскими воротами в мир. Вот почему они удерживали Севастополь, вот почему Одесса так много значит. Русские понимают, что им нужен доступ к Босфору, контролируемому турками. Тем не менее, американские воздушные силы в Румынии и румынские корабли в Чёрном море могли бы сильно усложнить русским жизнь, включая их силы, размещённые на Кавказе, поскольку Грузия также находится на Чёрном море. Следует заметить, что резкое усиление военно-морских сил стоит на повестке румыно-американских отношений, причём обе страны понимают, какие проблемы это создаст России.

Второй проблемой является потенциальная способность Румынии в производстве существенного объема углеводородов, включая нефть. Продажа энергии Европе — единственная реальная карта русских в этой игре. Если они смогут удержать такое положение, давление будет огромным, а экономическое давление можно конвертировать в политическую власть. Отношение Германии обусловлено несколькими вещами, но энергетическая зависимость, конечно, одна из главных.

93.Здатність світової і континентальної моделей безпеки вистояти в нинішніх умовах. Нові бачення облаштування світу. Місце України в нових моделях побудови світового порядку.

Перша модель – США-центрична, однополярна. Автором її є Чарлз Краутгаммер (1). Незважаючи на те, що у світі існує багато другорядних держав, військовий чи економічний статус яких невизначений, є лише одна супердержава з економічним і військовим статусом – США. Відносна втрата могутности – не наслідок ґлобальних політично-економічних причин, вона зумовлена внутрішньоамериканськими і тому поправними причинами. Вирішальною є воля США бути світовою політичною і економічною потугою. Без США і їх ролі світового сторожа більшість сфер світової політики опанує хаос. Хоча ця монополярна структура світової системи є тимчасовою констеляцією, у перехідний період, як вважає Краутгаммер, все ж не існує альтернативи до домінуючої ролі США у світі. Якщо перша модель ґрунтується на чіткій ієрархизації міжнародної системи, то наступна, представлена іменем І.Валлєрштайна, виходить із прогнозування подальшого розвитку конфлікту Північ-Північ у рамках Організації економічної співпраці і розвитку (2). І.Валлєрштайн вважає, що провідні держави світу поділяться на два табори-блоки між США, Японією і Китаєм як запіллям та ЕС із Східно-Центральною Европою і СНД як запіллям. Американсько-японське гравітаційне поле впливатиме також на увесь тихоокеанський реґіон, включно із Латинською Америкою і Південною Африкою, а европейський блок концентруватиме свій вплив на Африці. Спірною територією вважатимуться Середній Схід і Перська затока. Ця модель передбачає зумовлений відмінністю інтересів розкол ОЕСР.

Третя модель – мультиполярна. Вихідною тут є теза про нестримну дифузію влади, яка не дозволяє окремій державі використовувати економічну і/або політичну владу, керуючись лише власними інтересами. Полюсами цієї системи є США, Японія, ЕС, СНД, Китай (3). Проте ця модель не враховує різні вихідні ситуації у згаданих країнах. Четверта модель (Е.Равенейла) поглиблює тезу про дифузію влади, говорячи про загальну тенденцію до усамостійнення великих, середніх і невеликих держав: general unalignment (4). Концентрація влади і гравітаційні центри тут не згадуються, натомість йдеться про поступову ліквідацію і занепад світових ієрархічних структур.

В деяких моделях увага зосереджена на окремих аспектах. У згаданій моделі однополярности так звані збройні держави (weapon states) відіграють провідну роль, оскільки вони в змозі посіяти хаос у міжнародній політиці (Лівія, Ірак). У збройних державах держапарат домінує над суспільством. Оскільки ці держави володіють значними запасами нафти, вони можуть виступати у ролі держав-розподільників світових запасів нафти, не маючи потреби у створенні продуктивної економіки. Промислові і технологічні новинки вони імпортуватимуть, а державна скарбниця поповнюватиметься з експорту нафтових запасів.

Проте, варто сказати, що жодна із цих альтернативних моделей не відповідає реаліям. Світ вже не однополярний. Взаємозв’язки і взаємозалежність в рамках ОЕСР занадто тісні, щоб говорити про ймовірність конфлікту Північ-Північ. Ще менш вірогідними є безпроблемна коаліція між США і Японією, або ж конфронтація між ЕС і США. Попри усі декларації, Східно-Центральна Европа і СНД ще тривалий час не будуть надійним запіллям для ЕС.

Мультиполярна модель занадто проста і схематична, щоби відображати сучасну структуру міжнародної системи. Що ж стосується дифузії влади, то хоч вона і спостерігається, проте не набула аж такого поширення, щоб говорити про зникнення світових економічних і політичних центрів тяжіння. Збройні держави, хоча і стали помітним явищем від 70-х років, проте їх вплив, як і їхні нафтові запаси, все ж реґіонально обмежені.

Говорячи про майбутнє світової політики та міжнародної системи, не можна оминути увагою европейський континент, який може сказати вагоме слово у створенні нової ґлобальної системи безпеки.

Завершення протистояння Схід-Захід і кінець “холодної війни” ліквідував світову констеляцію, яка визначалася конфронтаційною взаємозалежністю обидвох ворожих блоків. Перед міжнародною спільнотою постало завдання звести до мінімуму можливі ризики й організувати систему спільної безпеки. Це завдання є абсолютно новим для міжнародної політики, яка впродовж чотирьох десятиліть була під загрозою звичайної або ж і ядерної війни. Отже, ми маємо справу із абсолютно новою ґлобальною геополітичною констеляцією. Яке ж місце у ній займає Европа?

З точки зору безпеки, Европа – властивий переможець, що скористав із завершення протистояння Схід-Захід. Европа перебувала на лінії фронту, якої тепер нема. Поміж більшістю европейських держав не існує проблем безпеки, про можливий ризик можна говорити із огляду на деякі реґіони СНД і двосторонні стосунки між державами Східної і Південної Европи. Той факт, що у Західній, Південно-західній і Північній Европі не існує загрози міжнародній безпеці, матиме позитивний вплив і на решту Европи.

По-друге, нова Европа повинна відмовитися від односторонньої інтервенції у випадку конфлікту поза своєю територією і водночас посилювати співпрацю з ООН і НАТО у справі колективної безпеки. В той спосіб Европа позбудеться спокуси провадити неоколоніальну політику. Позитивом такої політики буде зміцнення позицій ООН і НАТО.

Водночас, не слід забувати, що світлі перспективи европейського та світового розвитку після завершення “холодної війни” дещо затьмарилися подіями останніх років. Війна у Перській затоці, громадянська війна в Югославії, наростання ксенофобських і расистських тенденцій, злочинности у Східній Европі – усі ці негативні процеси чинять свій вплив на міжнародну політику. Спробуємо спрогнозувати можливі сценарії розвитку.

1. Реальною є перспектива поступового розмежування трьох світових центрів – США, Японії та ЕС і посилення боротьби між ними за економічне домінування. В межах ОЕСР спостерігатиметься відхід від космополітичних тенденцій і нарощування неонаціональних і неомеркантильних імперативів. Наслідки можна передбачити: послаблення взаємозалежностей, розмивання інституційної надбудови, спільні інтереси з огляду на втрату значення спільних інституцій витіснятимуть національні чи кланові інтереси. Можливим є й ренесанс прийомів старої геополітики.

2. Такий розвиток подій зачепить і ЕС. Досягнута впродовж десятиліть єдність поступово слабшатиме. Британія, Німеччина і Франція чимраз більше протистоятимуть одна одній, сперечаючись про лідерство у Европі. Характерна для ЕС багатосторонність зв’язків поступиться місце антагоністичним двостороннім контактам між державами.

3. Без ОЕСР і ЕС, як цивільної “підкладки”, немає майбутнього і в НАТО. Це означатиме актуалізацію старих загроз безпеці у Західній Европі. Можливий розвал ґлобальної системи безпеки і ренаціоналізація оборонної політики.

4. У такій ситуації не існує перспектив для інтеґрації Східної Европи, оскільки інституції ЕС вже не матимуть притягального впливу для цих країн. У східно- та центральноевропейських країнах спостерігатиметься занепад економіки, загострення соціальних проблем та суспільних конфліктів.

5. Спільна Европа розпадеться; замість демократичних правових держав постануть національні режими, замість спільних структур безпеки – виникнуть мініальянси і антиальянси, замість ґлобальної економічної системи – відбудеться чіткий поділ Центр – периферія. Тероризм і шовінізм, ксенофобія і ворожість зведуть европейську ідею до абсурду. Старі лінії поділу стануть значно вагомішими, аніж спільні ініціативи.

6. Міжнародна політика відзначатиметься конфліктами за перерозподіл влади і сфер впливу. Міжнародні інституції втратять свою регулятивну функцію й ослабнуть.

7. Ґлобальні процеси під впливом провідних ґеополітичних гравців стануть ще некерованішими, зростання населення зумовить демографічні та екологічні катастрофи, збільшаться потоки біженців, наростатимуть тероризм, фундаменталізм. Відродиться ментальність “рятувального човна”: того, хто хоче втрапити до човна, брутально виштовхуватимуть з нього інші.

8. Разом із втратою ґлобальних структур і політизацією суспільства частішатимуть конфлікти і настане година “політики афектів”, яка базується не на компромісах, а на прагненні до миттєвого успіху на шкоду іншим.

9. З огляду на сказане, неуникною є мілітаризація і відродження Machtpolitik. Послуговуючись цим терміном і говорячи про власну відповідальність, політики прагнутимуть реалізувати власні інтереси всупереч бажанню інших.

Місце україни

 Якщо говорити про глобальний розподіл сил, то Україна є важливою другорядною регіональною державою. Тому вона дуже зацікавлена в збереженні незалежності від найвпливовішої країни регіону. Динаміка світового розподілу сил спонукала США до встановлення тісних звя'зків з другорядними регіональними державами, такими як Велика Британія, Японія, Саудівська Аравія, Єгипет, Австралія, Аргентина і (менш успішно) Пакистан. Ця динаміка вимагає підтримання тісних стосунків між США та Україною. Обидві країни зацікавлені в тому, щоб Росія не розширялася і не стала знову домінувати над своїми сусідами як наддержава.         З точки зору цивілізаційного фактору, Україна займає унікальну позицію, вона є свого роду містком між західним та православним світом. З точки зору глобального розподілу сил, Україна також має унікальну позицію для того, щоб бути важливим партнером США в забезпеченні ефективної рівноваги сил в Євразії. Зазначені вище виклики є найбільш важливими проблемами, з якими Україна зіткнеться на початку XXI століття.

94.Бачення Джорджа Фрідмана та Збігнева Бжезинського перспектив України в найближчі 100 років.

Джордж Фрідман

Бывший Советский Союз состоял из членов, которым на самом деле некуда было податься. Старые экономические связи по-прежнему господствуют в регионе — за исключением того, что новая российская экономическая модель, основанная на экспорте энергоресурсов, сделала эти страны еще более зависимыми, чем они были прежде. Украина, которая тянется к остальной Европе, не может ни конкурировать с Европой, ни участвовать в ее жизни. Естественные экономические отношения связывают Украину с Россией. Украина зависит от поставок энергоресурсов из России и в конечном счете склонна к тому, чтобы смириться с военным господством России.

Европейский театр — это, конечно же, зона, непосредственно прилегающая к России с запада. В этом регионе Россия граничит с тремя государствами Балтии (Эстонией, Латвией и Литвой) и двумя независимыми республиками — Беларусью и Украиной. Все эти государства были частями сначала Российской империи, а затем — Советского Союза. За ними лежит пояс бывших сателлитов СССР — Польша, Словакия, Венгрия, Румыния и Болгария. Для обеспечения основ своей национальной безопасности современной России необходимо господствовать в Беларуси и на Украине. Государства Балтии в этом смысле вторичны, но все-таки важны. Восточная Европа не имеет решающего значения до тех пор, пока Россия опирается на Карпаты на юге и имеет крупные силы на Северо-Европейской равнине. Разумеется, все это может осложниться.

Украина и Беларусь для России — всё. Если эти страны попадут в руки врага (например, вступят в НАТО), Россия окажется в смертельной опасности. От границы с Беларусью до Москвы — чуть более 300 км. От границы с Украиной до Волгограда, бывшего Сталинграда, — меньше 300 км. Россия оборонялась и от Наполеона, и от Гитлера за счет глубины своей территории. Без Беларуси и Украины эта глубина исчезает. Исчезает земля, которую можно обменивать на кровь врага. Конечно, думать, будто бы НАТО представляет угрозу для России, абсурдно. Но в России мыслят 20-летними циклами и знают, как быстро то, что кажется абсурдным, становится возможным.

В России также знают, что США и НАТО систематически расширяют сферу своей деятельности, предоставляя странам Восточной Европы и государствам Балтии членство в НАТО. И как только США начали вовлекать в НАТО Украину, Россия изменила свое отношение и к случаям американского вмешательства, и к Украине. С точки зрения России расширение НАТО за счет Украины угрожает российским интересам точно так же, как пришествие Варшавского договора в Мексику угрожало бы интересам США. Когда в 2004 г. в Украине произошло восстание прозападно настроенных украинцев («оранжевая революция») и казалось, что Украина вступит в НАТО, русские обвинили США в попытках окружить и уничтожить Россию. О чем думали американцы — вопрос открытый, но то, что Украина при вступлении в НАТО потенциально уничтожает национальную безопасность России, обсуждению не подлежит.

В России не стали проводить военную мобилизацию, ограничившись мобилизацией спецслужб, имеющих превосходные связи на Украине. Русские подорвали «оранжевую революцию», сыграв на расколе между пророссийской Восточной Украиной и проевропейской Западной Украиной. Это оказалось совсем нетрудным делом, и вскоре украинская политика зашла в тупик. Утверждение российского влияния в Киеве — всего лишь вопрос времени.

Еще проще дела обстоят в Беларуси. Как мы уже отмечали, Беларусь — наименее реформированная из бывших советских республик. Беларусь остается централизованным авторитарным государством. И того важнее: руководство Беларуси не раз оплакивало исчезновение СССР и предлагает России особый союз. Подобный союз возможен, конечно, только на российских условиях, что приводит к напряженности, однако вступление Беларуси в НАТО невозможно.

Новое поглощение Беларуси и Украины российской сферой влияния станет фактом в следующие 5 лет. Когда это произойдет, Россия вернется к границам с Европой, примерно соответствующим тем, которые существовали в период между двумя мировыми войнами. Восстановленные границы на юге будут опираться на Кавказ, защищены Украиной, а на севере — соприкасаться с Польшей и странами Балтии. Эта конфигурация заставляет задаться двумя вопросами: какая страна является самой могущественной на севере и где именно должны проходить границы. И тут настоящей точкой вспышки станут страны Балтии.

Збігнев Бжезинський

Бжезинський Збігнєв (н. 28.03.1928) – учений, державний і політичний діяч США,  активно впливає на їх зовнішню політику. Продовжуючи наукову, викладацьку й політичну діяльність, виявляє постійний інтерес до України. Активно працюючи в галузі геополітики і геостратегії, Зб. Бжезинський  наголошує на вагомій ролі України в новому розкладі сил після розпаду Радянського Союзу. Політологи відзначають його “сповнені щирої симпатії роздуми про роль України в сучасному світі й особливості її політики, які послабляють чи посилюють здатність  піднести цю роль” [1].

Насамперед слід відзначити роль, яку він відводить Україні у світовій політиці: „...Я вважаю незалежність України подією великого міжнародного значення... Незалежна Україна по-новому визначає кордони Європи...” [2]. Оцінюючи значення незалежної України, Бжезинський підкреслив, що сам факт її виникнення є за своєю історичною значимістю третьою подією в ХХ столітті після розпаду Габсбурзької монархії і розколу світу на протилежні системи після Другої світової війни.

У його працях подані можливі сценарії розвитку геостратегії України. Найважливіші серед них такі.

Багато уваги Бжезинський приділяє проблемі гегемонії Росії і необхідності її зменшення в Євразії. Зокрема, він стверджує, що

„врешті-решт у самому Радянському Союзі 50-відсоткове неросійське населення згодом також заперечило домінування Росії. Поступове політичне пробудження неросіян означало, що українці, грузини, вірмени та інші народи почали сприймати совєтську владу як форму імперського домінування чужого народу, відносно якого вони не чули себе культурно відсталішими” [3].

Бжезинський вважає Україну геополітичним центром Центральної і Східної Європи, який суттєво впливає на формування балансу сил на європейському континенті  в цілому. Він відводить вагоме місце Україні,  як новій геополітичній віссі, що допоможе трансформувати Росію в демократичну державу. “Україна, – підкреслює Бжезинський, – новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичною віссю, тому що саме її існування як незалежної країни допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути європейською імперією. Росія без України все ще могла б претендувати на імперський статус, але тоді вона б стала переважно азіатською імперською державою, цілком імовірно втягнутою у виснажливі конфлікти з пробудженими середньоазіатами, яких обурювала б утрата їхньоїновоздобутої незалежності і які підтримають дружні ісламські держави на півдні. Китай також, схоже, протистоятиме будь-якому відновленню російського домінювання в Середній Азії, зважаючи на те, що його зацікавлення в нових незалежних державах зростає. Проте, якщо Москва здобуде контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням (нині значно меншим – Р.К.) і величезними ресурсами, а також із виходом до Чорного моря, Росія автоматично знову здобуде необхідні засоби для того, щоб стати могутньою імперською державою, що охоплюватиме Європу і Азію. Втрата Україною незалежності матиме негативні наслідки для Середньої Європи, перетворюючи Польщу в геополітичну вісь на східному кордоні об’єднаної Європи” [5].

Враховуючи той факт, що просовєтська російська еліта прагнула реставрувати центральну російську роль на пострадянському просторі, Захід висловлював готовність допомагати новим незалежним постсовєтським державам в укріпленні їхнього окремого політичного існування. «В цьому відношенні, – пише Бжезинський, – роль України була вирішальною. Щораз більша американська схильність, особливо до 1994 року, надавати великі пріоритети американо-українським стосункам і допомагати Україні втримати її нову національну свободу сприймалася багатьма в Москві – навіть тамтешніми «західниками» – як політика, націлена на життєво важливе російське прагнення врешті-врешт повернути Україну назад у спільну кошару. Те, що Україна згодом якимось чином буде “реінтегрованою”, залишалося предметом віри багатьох членів російської політичної еліти. В результаті, російський геополітичний та історичний сумнів у відокремленому статусі України недвозначно зіткнувся з американським переконанням, що імперська Росія не може бути демократичною Росією” [6].

Бжезинський застерігає, що переорієнтація світогляду Росії затримається, якщо в нинішньої політичної еліти Росії складеться враження, що їхніх пріоритетних цілей можна успішно досягти на просторі колишнього Радянського Союзу. Те, що такі ілюзії і ностальгійні настрої мають тенденцію до самопідтримки, ще більше посилює значення західної політики, яка б і залучила Росію до західного світу і переконала її  в потребі фундаментального перегляду місця Росії в Євразії. Для сприяння історичній трансформації Росії необхідно продовжувати західну підтримку консолідації нових держав – особливо України, Грузії, Вірменії і Узбекистану [7].

Другий вірогідний сценарій для України – це інтеграція в європейські і євроатлантичні структури. Бжезинський, продовжуючи  роздуми з цього приводу, “якщовзяти до уваги щораз більшу однозгідність щодо прагнення середньоєвропейських націй вступити до ЄС і до НАТО, практичне значення цього питання зосереджується на майбутньому статусі прибалтійських республік і, можливо, України” [8]. У якийсь момент розширення Європи трансатлантичне товариство має відповісти на сигнали таких держав, як Україна, Грузія і навіть Азербайджан стосовно, того що їхня перспективна мета полягає в участі у великому історичному починанні, яке відбудеться в рамках ЄС і під захистом НАТО [9].

Далі він визначає місце Росії: “Вочевидь, демократична Росія була б прихильнішою до цінностей, що їх поділяють Америка та Європа, і тоді більш імовірно, що вона стала б молодшим  партнером у формуванні стабільнішої Євразії, готової  до співпраці” [10].

Що стосується Європи, то вона “служить трампліном для поступального поширення демократії вглиб Євразії” [11].

Бжезинський вважає, що “передовсім, Європа – це важливий геополітичний плацдарм  Америки на євразійському континенті. Геостратегічна ставка Америки на Європу величезна...” “Ширша Європа могла б створювати магнетичне поле тяжіння для держав, розташованих навіть далі на схід, розбудовуючи мережу зв’язків з Україною, Білорусією і Росією, втягуючи їх дедалі пов’язанішу співпрацю, водночас навертаючи до спільних демократичних засад. Із часом така Європа могла б стати однією з життєво важливих опор підтримуваної Америкою великої європейської структури безпеки і співпраці” [12].

Якщо Європа втратить Україну, то вона втратить і Росію. А без України і Росії безпека буде слабшою. Тому Європа дуже зацікавлена в тісних стосунках з Україною. Але Україна і Росія  не ввійдуть до Європи одночасно. Між цими двома країнами існують великі відмінності. І не тільки географічні. Тому процес має відбуватися поступово. Вступ України до Європи в тривалішій перспективі сприятиме більш масштабним і задовільним відносинам між Європою і Росією [13].

Бжезинський вважає, що “політично єдність і безпека Європи неподільні... Держави, які спроможні розпочати переговори про вступ до Європейського Союзу і будуть до них запрошені, повинні автоматично надалі розглядатися як такі, що підлягають імовірній протекції НАТО... Десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО” [14].

На думку Бжезинського,  до цього часу поглиблиться франко-німецька співпраця з ЄС і НАТО, особливо у сфері безпеки. „...така співпраця мала б стати західним ядром будь-яких ширших європейських договорів про безпеку, які могли б згодом охопити і Росію, і Україну. Беручи до уваги особливу геополітичну зацікавленість Німеччини і Польщі в незалежності України, цілком можливо, що Україна поступово буде втягнута в особливі франко-німецько-польські стосунки. До 2010 року франко-німецько-українська політична співпраця, включаючи 230 мільйонів осіб, могла б розвинутися у партнерство, що збільшувало б геостратегічну потужність Європи” [15].

Рішучість України зберегти свою незалежність була заохочувана підтримкою ззовні. Хоча спочатку захід, і особливо Сполучені Штати, не поспішали визнати геополітичну важливість самостійної Української держави, до середини 90-х років і Америка, і Німеччина  стали  сильною  опорою  самостійної  ідентичності Києва” [16]. Американські політики, до того ж, стали описувати американо-українські стосунки як „стратегічне партнерство”.

Без України, як відзначав Бжезинський вище, імперська реставрація, що спирається або на СНД, або на євразійство, не була життєздатним вибором. Імперія без України згодом означала б Росію, що стала  б більш „азійською” і більш віддаленою від Європи. Євразійство, крім усього іншого, не дуже вабило нових незалежнихсередньоазіатів, лише деякі з них прагнули нового союзу з Москвою. Узбекистан особливо наполегливо підтримував протести України проти будь-якого піднесення СНД до наднаціональної цілості і протистояв російським ініціативам, що мали на меті посилити СНД.

Інші держави СНД, також недовірливі до намірів Москви, намагалися згуртуватися навколо України й Узбекистану і протистояти тискові Москви до тіснішої політичної та військової інтеграції. Насправді, до середини  90-х років блок, що його спокійно вела Україна, до складу якого входив  Узбекистан, Туркменистан, Азербайджан і деколи також Казахстан, Грузія і Молдавія, утворився неформально, щоб стати на перешкоді російським намаганням використати СНД як знаряддя політичної інтеграції. Подальше наполягання України лише на обмеженій і переважно економічній інтеграції позбавило ідею “Слов’янського Союзу” будь-якого практичного сенсу. Пропагована деякими слов’янофілами ця ідея, вважає Бжезинський, коли її відкинула Україна, автоматично стала геополітично беззмістовною [17].

Говорячи про підтримку нових постсовєтських держав, задля геополітичного плюралізму в просторі колишньої совєтської імперії з боку Америки і Європи,Бжезинський вважає, що це має бути   невід’ємною частиною політики, мета якої – змусити Росію недвозначно здійснити її європейський вибір.  Особливе місце він відводить трьом особливо важливим державам: Азербайджану, Узбекистану та Україні.

„Однак найважливішою є Україна,  пише Бжезинський.  Коли ЄС і НАТО розширюватимуться, Україна з часом матиме можливість вибирати, хоче вона чи ні стати частиною котроїсь із цих організацій. Правдоподібно, що задля зміцнення свого самостійного статусу Україна захоче приєднатися до обидвох, як тільки вона межуватиме з ними, а внутрішні перетворення в ній дадуть їй право на членство. Хоча це справа не близького часу, для Заходу не зарано – далі зміцнюючи з Києвом зв’язки економіки і безпеки – визначити десятиліття 2005–2015 років як розумні часові рамки для початку поступового включення України, адже таким чином він зменшить ризик того, що українці боятимуться зупинки експансії Європи на польсько-українському кордоні” [18].

Бжезинський висловлює передбачення, що Росія змушена буде мовчки змиритися з розширенням НАТО, який, розширюючись, включить кілька середньоєвропейських країн. “Натомість Росії буде незрівнянно важче змиритися зі вступом до НАТО України, бо змирення з цим означатиме визнання, що доля України вже не є органічно зв’язана з долею Росії. Проте, якщо Україна має вижити як незалежна держава, вона змушена буде стати частиною Середньої Європи. а не Євразії, і якщо вона буде частиною Середньої Європи, тоді вона повинна буде повністю поділяти зв’язки Середньої Європи з НАТО та з Європейським Союзом” [19].

Він висловлює припущення, що “Росія не може існувати в Європі без України, яка теж належить до Європи, тоді як Україна може бути в Європі без Росії” [20]. І далі він пише, якщо припустити, що Росія вирішить пов’язати свою долю з Європою, звідси випливає, що включення України в європейські структури, які зростають, є у власних інтересах Росії. Але це також означає, що визначальний момент для стосунків Росії з Європою ще далеко – “визначальний” у тому сенсі, що вибір України на користь Європи приводить до думки рішення Росії щодо наступної фази її історії: або також стати частиною Європи, або стати євразійським вигнанцем, ані по-справжньому європейським, ані азіатським, загрузлим у конфліктах із “ближнім зарубіжжям”. Висловлюється думка про те, що протягом двох десятиліть ХХІ століття Росія могла б швидко стати невід’ємною частиною Європи, яка охопила б не лише Україну, а й сягнула б до Ірану і навіть далі [21].

Виступаючи в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” 14 травня 2004 р., Збігнєв Бжезинський заявив, що в такому контексті очевидною є потреба в тіснішому зв’язку  між Америкою і розширеною Європою. Нам слід сприяти подальшому розширенню і Європейського Союзу, і НАТО. Ні політична географія, ні геостратегія не є статичними. Вони розвиваються, і недавнє розширення обох згаданих організацій ставить на порядок денний вирішення питання про майбутній статус України, Туреччини і нових незалежних держав Кавказького регіону. Приєднання їх до цих структур уможливить конструктивне залучення Росії, для якої імперська альтернатива буде в такому разі закрита [22].

Він висловлює впевненість, що “успіх України не тільки дасть їй можливість постати однією з держав – лідерів Європи, а й дасть добрий приклад Росії у пошуку нею свого шляху до Європи, що полегшить нове самовизначення і для Європи, і для Росії. А це у свою чергу зміцнюватиме перспективи для справді кращого світу” [23].

І насамкінець Бжезинський робить висновок, що політична й економічна підтримка ключових нових незалежних держав є інтегральною частиною ширшої стратегії для Євразії. „Укріплення суверенної України, яка тим часом самовизначається як середньоєвропейська держава і залучається до тіснішої інтеграції із Середньою Європою, –вирішально важливий компонент політики, що сприяє зміцненню стосунків з такими стратегічно опірними державами, як Азербайджан та Узбекистан, на додаток до загальнішого зусилля відкрити Середню Азію (всупереч російським перешкодам) до глобальної економіки” [24].

Збігнєв Бжезинський у статті, надрукованій у березні 2005 року, висловлює впевненість стосовно того, що „чим скоріше сама Росія стане демократичною, тим імовірніше, що зміни в колишньому Радянському Союзі мирно консолідують геополітичний плюралізм і нададуть революційній хвилі молодшого покоління справжньої демократичної виразності. Але жодним чином не допоможе майбутньому демократії в Росії спроба удавати, що її не демократичний  режим вже є демократією. Також не заспокоюють сусідів Росії двозначні висловлювання її уряду про минуле країни, яке, за загальним визнанням, було злочинним. Ясність у таких питаннях – необхідна передумова справжньої демократії” [25].

Для нас значущою є оцінка американського політолога з приводу Помаранчевої революції, даної в першу річницю її здійснення. „Це був  по-справжньому радісний момент. Український народ радісно переживав своє визволення. Тож сьогодні маємо нагоду радіти і поміркувати про цей успіх. Однак  також варто подумати і про те, що будь-який історичний процес має свої відступи, повороти, перешкоди, що слід бути свідомим непередбачуваності й непевності, притаманних історії, і це також цілком слушно й щодо України” [26]. І далі: „...Майбутнє України є важливим для майбутнього Європи, що Україна, якщо вона справді стане успішним членом Європейської спільноти, – це запорука майбутнього Росії, в тому сенсі, що Росія тоді не матиме іншого вибору, як також стати членом цієї спільноти”.[27].

І останнє. Збігнєв Бжезинський  переконаний в тому, що „справжньою надією й історичною перспективою для Європи є Європа від найзахіднішої точки ПортугаліїКарбо да  Рока до Камчатки. А Україна – це стрижень, чия міцність визначатиме – відбудеться це історичне розширення Європи чи не відбудеться. Наявність демократичної європейської України означає: „Росія                     до      Камчатки”       решті-решт       стане частиною  Європи. Саме   тому   Помаранчева    революція має величезне, глобальне всесвітнє значення” [28].

Після парламентських виборів (березень 2006 р.)  Бжезинський зазначив, що в Україні є всі передумови для виконання вимог, необхідних для членства в Європейському Союзі, а парламентські вибори в Україні не розчарували американців. Ці вибори є підтвердженням великої демократичної перемоги, котра відбулася рік назад. Україна „це аутентична європейська держава в культурному смислі”.[29].

Минулого року „з української сторони, на відміну від Грузії, поступають різні сигнали, - відзначив Бжезинський у своєму інтерв’ю після завершення самміту НАТО в Ризі. – Президент України заявляє про відданість ідеї євроатлантичної інтеграції, що повинно означати і ЄС, і  НАТО. Прем’єр-міністр країни висловлюється менш прозоро у відношенні цієї стратегії. В кінцевому підсумку і Президент, і прем’єр-міністр погоджуються, що необхідна деяка форма підтримки населення – рішення народу про вступ до НАТО”[30].

І далі політик продовжує: „Це організація активних союзників. Для того, щоб вступити в НАТО, необхідно про це заявити, виявити готовність прийняти, і  поділити відповідальність організації. Україна поки що до цього не готова. Нинішня політична ситуація в Україні багато в чому не зрозуміла. В наявності двоїстість влади. І поки не ясно, як будуть розвиватися події далі. Розширення НАТО насамперед залежить від країн – кандидатів, від політичної волі керівництва... Латвія, для прикладу намагалася вступити в НАТО і доказала свою готовність до цього так само, як і Польща. Я не можу передбачити, чи будуть Грузія або Україна готові приєднатися до Альянсу. Разом з тим хотів би відзначити, що за останній час Україна зробила певні кроки з підготовки до інтеграції в НАТО, зокрема, в галузі військового будівництва. Рівень готовності України до членства постійно підвищується... Якщо з Києва поступить чіткий сигнал, наші союзники не зможуть з ним не рахуватися. Проте з врахуванням заяви... в Брюселі потрібно думати, що країна ще не готова зробити свій вибір. Можливо, з причини неготовності до цього населення. Нам залишається тільки чекати” [31].

Таким чином, необхідно відзначити, що Збігнєв Бжезинський  як давній друг нашої країни, відданий ідеї нашої незалежності  вказав на вірогідні сценарії розвитку відносин у світі за її участю. По-перше, Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичною віссю, тому що саме її існування як незалежної країни допомагає трансформувати Росію. По-друге, він визначив  2005–2015 роки як розумні часові межі для початку поступового включення України до Євросоюзу і НАТО. По-третє, якщо  Україна має вижити як незалежна держава, то змушена буде стати  частиною Середньої Європи, а не Євразії. І якщо вона буде частиною Середньої Європи, тоді повинна буде повністю поділяти зв’язки Середньої Європи з НАТО та з Європейським Союзом. І останнє, на що наголошує американський політолог, що в Україні із здійсненням Помаранчевої революції вперше відбулося щось фундаментальне. З’явилося відчуття української національної долі.

95.Погляд кремлівських стратегів на долю України. “Россия и меняющийся мир”.

Как Россия будет вести себя после войны: стала известна новая стратегия по Украине

Четверг, 21 мая 2015, 14:00

Россия меняет планы в отношении Украины и после завершения войны намерена использовать стратегию "мягкой силы", чтобы склонить на свою сторону украинцев.

Об этом пишет в статье для "Апострофа" старший аналитик Международного центра перспективных исследований Анатолий Октисюк.

"Кремль намерен поменять планы в отношении Украины. Еще два года назад российское руководство категорически отрицало возможность использования "мягкой силы" в Украине и других странах. Аналитики в РФ не верили в эффективность такой работы. Кроме того, не было никаких гарантий, что инвестированные средства себя оправдают. Тем более, в Кремле эта концепция имела исключительно негативные ассоциации с Западом и "цветными революциями". Поэтому и работали российские агенты не с украинской общественностью, а с олигархами, силовиками и политиками. Теперь мышление и стратегия меняются. Любая война заканчивается миром, и после урегулирования конфликта нас ждет новый вызов в лице "российских грантов и других возможностей", — отмечает он.

По словам эксперта, "в Москве начали понимать, что, заполучив военным путем Крым и часть Донбасса, они потеряли всю Украину". "В связи с этим российские стратеги и аналитики начали разрабатывать концепцию возвращения контроля над Украиной и умами украинцев. Основной упор будет делаться на сотрудничество с аналитическими и научными центрами, общественными организациями и спортивными объединениями, большинство из которых испытывают финансовые трудности", — считает Октисюк.

"Цель программы — на фоне евроскептицизма и падения уровня жизни через 10-15 лет воспитать в Украине новый слой общества, который будет ориентироваться на интеграцию с Россией. Для достижения таких задач российской стороной для активных деятелей и студентов будут организовываться конференции, летние школы, стипендии и гранты, а также исследовательские программы. Кремль планирует повторить то, что делает Запад для украинской молодежи на протяжении 20 последних лет. Потом агенты перемен пойдут во власть, местные советы и, таким образом, создадут позитивный имидж РФ в Украине... В Украине собираются апробировать инструмент "Soft power" ("мягкой силы"). Естественно, что это долгосрочный и очень дорогостоящий проект, но для достижения самых нереалистичных, порой глупых целей российские налогоплательщики готовы тратить баснословные деньги", — добавил он.

+

Сейчас главная стратегия России заключается в том, чтобы сделать оккупированные территории Донбасса материально и экономически зависимыми от Украины.

Об этом в эфире бессрочного телемарафона "Украина превыше всего" на "5 канале" сказала журналист издания "Новое время" Ольга Духнич.

"Главная стратегия России сейчас - сделать так, чтобы восточные регионы (оккупированные российско-террористическими войсками территории Донецкой и Луганской областей) были материально и экономически зависимыми от Украины. Поэтому какие-либо вещи, которые будут подтверждать статус украинской территории со стороны "ДНР/ЛНР"- это тоже часть гибридной войны, которую ведет Российская Федерация против Украины", - отметила она.