67.Україна на лінії кордону між Європою та рф; стан та перспективи

Очевидно, що зовнішня політика і трансформаційні процеси в суспільстві визначаються не тільки внутрішніми чинниками, а й зовнішнім середовищем, геополітичним положенням країни й тими зовнішніми впливами, які чиняться на неї.

Перший чинник, який визначає геополітичне положення України, полягає в тому, що її територія є полем межування двох цивілізацій: східної євразійської (російської) та західної – європейської. Це говорить про те, що сучасна Україна опинилась у ролі розділеної периферії. Східна і південно-східна частини України зорієнтовані на Росію, а західна й центральна – на Європу.

Перебуваючи в ролі розділеної периферії, Україна має досить обмежені можливості для реалізації своїх зовнішньополітичних інтересів, які залежать насамперед від характеру зв’язків між Заходом і Сходом. В умовах зіткнення інтересів і цивілізаційної конфронтації Україна опиняється в «буферній зоні». Будучи затисненою між європейською та євразійською цивілізаціями, вона перетворюється з окраїнної на серединну державу. Такі держави, за визначенням відомого класика геополітики Р. Коллінгса, рано чи пізно втрачають свій суверенітет і територіальну цілісність у результаті наміру як Сходу, так і Заходу захопити чи розділити геополітичний простір серединної держави1. Саме в такому геополітичному положенні «серединної» держави та «буферної зони» й перебуває Україна.

Ролі, які грає серединна держава, переважно не обираються нею самою, а надаються сильними державами. В умовах багатополярного світу така роль визначається потужнішим полюсом. Очевидно, що кожний з полюсів при цьому прагне встановити власний контроль над серединною державою. При такому геополітичному положенні можливі чотири моделі зовнішньополітичного курсу України: інтеграційна, дезінтеграційна, ізоляціоністська й модель балансування між Сходом і Заходом.

«Інтеграційна модель». Ця модель реалізації зовнішньополітичного курсу по осі Схід – Захід визначається двома чинниками: інтересами та загрозами. Позиціювання України в координатах «інтереси – загрози» визначає її рух у бік Сходу чи Заходу. Якщо загроза виходить з боку Заходу, то це посилює східний вектор інтеграції України й перетворює її територію на потенційний плацдарм Росії в суперництві із Заходом. Зникнення такої загрози з боку Заходу позбавляє Україну цієї ролі в безпековому вимірі. Посилення ж загрози державному суверенітетові України з боку Росії неминуче посилюватиме прагнення України інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури безпеки.

Інтеграційна модель у зовнішній політиці України втілювалася в період з 2004 р. по 2010 р. Вона була пов’язана насамперед з намірами країни набути членства в ЄС і НАТО. Євроатлантична та європейська інтеграція були задекларовані як головний зовнішньополітичний курс України. «Помаранчева революція» уперше за часів незалежності відкрила Україні вікно можливостей для реалізації таких євроінтеграційних прагнень. Тоді на прикладі своїх сусідів свідома частина української еліти побачила шанс одномоментно вирішити головне стратегічне завдання – інтегруватися в Європу, уникнувши при цьому тривалого й важкого шляху.

«Модель балансування між Сходом і Заходом», або політики рівновіддаленості

Така модель має сенс в умовах, коли ані Схід, ані Захід не прагнуть до експансії чи захоплення «буферної зони», коли між ними немає конфронтації чи суперництва, але водночас відсутня й кооперація. Ця модель приносить продуктивні результати в ситуації, коли між Сходом і Заходом існують відносини партнерства чи співробітництва. В умовах конфронтації чи, навпаки, інтеграції двох полюсів політика балансування стає малопродуктивною.

Класичним прикладом реалізації такої моделі була зовнішня політика Президента Л. Кучми в перший період його президентства (1994–1999). Вона увійшла в історію як політика «багатовекторності». У той постбіполярний період тенденції конвергенції домінували над тенденціями конфронтації в Європі. Росія була занадто слабкою, щоб відновити свій геополітичний вплив у Європі, але достатньо сильною, щоб повернути під свій контроль утрачений нею в результаті розпаду СРСР пострадянський простір.

Захід же не прагнув інтегрувати Україну в європейську спільноту, проте й не був згоден на відновлення російської геополітичної потуги, яка могла б йому нагадувати про ще не забуті часи «холодної війни». Саме тому Європа, НАТО і США були вкрай зацікавленими у збереженні незалежності України. Зі свого боку, Україна також не прагнула до реальної інтеграції в Європу чи до членства в НАТО і ЄС. Окрім скептицизму щодо членства та гарантій безпеки, занадто різні цінності сповідували владна номенклатура в Україні та єврочиновники в ЄС і НАТО. Тому, перебуваючи між цими геополітичними потугами, Київ використовував своє геополітичне положення як засіб торгу, з одного боку, з Європою та США, а з другого – з Росією, виступаючи в ролі контрбалансира у відносинах Захід – Росія. Власне, таким контрбалансиром була не сама інтеграція як процес, а намір інтегруватися чи, навпаки, відмовитися від інтеграції в ту чи іншу систему по осі Захід – Росія. Така політика була продуктивною й через внутрішні причини, пов’язані зі становленням України як незалежної держави та перехідним характером політичного режиму в державі, коли кожна зі сторін радше спостерігала за цим процесом, ніж утручалася в нього.

Міжцивілізаційне положення України генерує її внутрішній розкол як усередині еліти, так і серед її соціумів за регіональною та цивілізаційною ознаками.