61.Прощання з срср. Біловежські угоди, створення снд. Формування держав на території колишнього срср та встановлення дипломатичних стосунків з ними; фактори взаємного впливу.

8 грудня 1991 року у резиденції Віскулі в Біловезький пущі лідери Росії, України та Білорусі Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич поставили свої підписи під документом, у першому абзаці якого написано: "Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація, Україна, як держави-засновники Союзу РСР, що підписали Союзну угоду 1922 року, констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування".

Парадоксальний факт полягає в тому, що 7-8 грудня лідери Білорусі, України та Росії зовсім не планували розпускати Радянський Союз.

Білоруські керівники Станіслав Шушкевич (голова Верховної Ради) та В’ячеслав Кебіч (голова уряду) мали намір на цій зустрічі вирішити одне важливе питання – хотіли умовити російське керівництво без перебоїв постачати нафту і газ.

Станіслав Шушкевич в інтерв’ю інтернет-газеті Клацнути"Салідарнасць"згадує:

"Ми зібралися в перший вечір перед вечерею і почали говорити, як бути з поставками нафти і газу. Але все зводилося до того, що потрібно просити Горбачова – він же президент СРСР. Але це нісенітниця виходила – чого ми тоді зібралися?! Було вже зрозуміло, що Горбачов Союзом не керує. І ось Бурбуліс каже: слухайте, а що, коли б підписати таку фразу: "СРСР як геополітична реальність і суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування"? Я кажу: я таку фразу від імені Білорусі підпишу. Кравчук каже: і я підпишу. І Єльцин: а чого ж не підписати? Тоді ми зрозуміли, що ця фраза все визначає".

За ніч делегації підготували текст угоди про Співдружність Незалежних Держав. 

При створенні СНД лідери "великої трійки'1 домовилися, що координуючими органами СНД будуть Рада глав держав і Рада глав урядів. Пізніше були запроваджені Координаційно-консультативний комітет, Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Рада командуючих прикордонними військами, Економічний суд. Створення Співдружності мало забезпечити безболісний перехід від єдиної союзної держави до системи суверенних національних держав на місці колишнього СРСР. На відміну від нього, СНД не є державою і не має наднаціональних повноважень, а також не є федерацією або конфедерацією. Співдружність базується на началах суверенної рівності всіх її членів. Вищої влади над членами СНД не існує. Мета Співдружності — розвиток співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях, забезпечення прав і свобод людини відповідно до загальноприйнятих принципів міжнародного права. Головне завдання полягало у створенні єдиного економічного та єдиного оборонного простору, що на сьогодні не здійснилося

Розходження у позиціях сторін виявилися вже на етапі підписання установчих документів СНД, а потім і у процесі прийняття Статуту Співдружності (прийнятий 22 січня 1993 р. і не підписаний Україною, Молдовою і Туркменістаном). Росія прагнула позбутися союзного Центру, але водночас зберегти за собою повний політичний, фінансово-економічний та воєнно-стратегічний контроль на пострадянському просторі. Однак претензія Москви на те, щоб певною мірою замінити собою колишній союзний Центр, викликала реакцію відторгнення в інших учасників нового об'єднання.

Важливим аспектом діяльності Співдружності стало визначення долі ядерної зброї колишнього Союзу PCP. У липні 1992 р. дев'ять держав СНД (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна, Молдова і Туркменистан) підтвердили, що підтримують участь Росії у

Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як її власника і заявили, що готові приєднатися до Договору як держави, котрі її не мають. Таким чином, Росія стала повноправним правонаступником СРСР у питанні володіння ядерною зброєю. При цьому йшлося про всю ядерну зброю колишнього Союзу, включаючи і ту, що розміщена на території України, Білорусі та Казахстану. У травні 1993 р. у Лісабоні підписали протокол, в якому керівники Казахстану, України і Білорусі гарантували ліквідацію ядерної зброї на своїй території. Росія, США, Казахстан і Білорусь ратифікували Договір, а Україна вимагала гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України прийняли тристоронню заяву, в якій були дані відповідні гарантії. Ядерної зброї в Україні більше немає.

У своєму розвиткові СНД не виправдала очікувань, які були завищеними, і не перетворилася на повноцінну інтеграційну систему. Багато ініціатив так і залишилися нездійсненими. Не вдалося створити механізми реалізації рішень, прийнятих на рівні глав держав і урядів. У результаті 90 % з понад 2000 документів, підписаних у рамках СНД, так і залишилися на папері. До документів, що розробляються у структурах цієї організації, лідери країн-членів ставляться байдуже, внутрішні проблеми Співдружності не розв'язані.

Проте Співдружність відіграла стабілізуючу роль у становленні нових незалежних держав.

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси.

Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін.

Слід звернути особливу увагу на те, що практично всі держави у перші роки незалежності опинилися у складній економічній кризі, пов'язаній з розвалом колишньої єдиної союзної економіки, розривом налагоджених виробничих зв'язків, руйнуванням раніше здійснюваних поставок сировини і матеріалів, збуту виробленої продукції.

Політологи виокремлюють чотири головні типи політичних режимів, сформовані у колишніх радянських республіках:

— демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;

— напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова. Тут упроваджується "альтернатива демократії" — обмежена трансформація, що більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;

— авторитарні: Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан — відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями — організація виборів із попередньо відомими результатами;

— неототалітарні: Туркменистан та Узбекистан — тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади стосовно більшості населення здійснюють не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м'яких, проте більш витончених формах, внаслідок великої кількості стійких залежностей — правових, економічних тощо.