50. Від Дж.Буша (старшого) до б.Обами ; пошуки місця України в зовнішній політиці сша.

1991–1993

Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-американських відносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша (старшого), виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Дик Чейні, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 — 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.

Отож головною метою зовнішньої політики України на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера. 5 — 11 травня 1992 р. відбувся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.

Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій. Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

1993–1997

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів він обрав другий шлях. Важливу роль тут відіграли, насамперед, впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993 Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.

Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США 30 вересня 1993 фінансової допомоги Україні в розмірі $350 млн. 24—25 жовтня 1993 Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В. Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Україна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру». Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.

Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна — США — Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.

Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо — економічної співпраці.

Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 — 23 листопада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листопада 1994 р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю.

Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 — 22 лютого 1996 р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995 р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету, територіальної цілісності.

Увага до пост'ядерної України з боку президенської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор — Черномирдін, що являла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США.

Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як «стратегічне партнерство». І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам «стратегічного партнерства», рішення про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту. Протягом 1990–2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд доларів.

Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'явилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політичного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та териториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відносини співробітництва із Північноатлантичним альянсом.

Розчарування Заходу (1998–2000)

І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про «ключову роль України» дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку. Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні.

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого «стратегічного партнера», США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш-менш рівноправного «стратегічного партнерства» між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994–1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням.

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природнього інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов'язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип «винагороди за досягнення».

До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994–1997 роках її успіхи давали підстави проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю. «З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто часто проявлялася її євразійська сутність». На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю української «багатовекторності», яку почали розглядати як політику «маятника» від Заходу до Росії та часте намагання України покращити свої відносини з одним з них за рахунок інших. Відбувалося «шантажування» на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому.

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л.Кучми пов'язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини.

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов'язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався розбіжністю позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику.

Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем'єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем'єрства В.Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати.

На жаль, політичні зміни, що призвели до позитивних економічних та соціальних зрушень, виявилися тимчасовими. Парламентська більшість розпалася невдовзі після свого сформування. Почали помічатися суттєві розбіжності у поглядах між прем'єром, який намагався проводити незалежну політику, та Президентом, який міг допустити це лише до певної міри. Реформи В.Ющенка, спрямовані на зменшення частки тіньового капіталу в українській економіці, зачіпали інтереси впливових фінансових кіл, що підтримували Л.Кучму при владі. Тому незабаром темп та розмах реформ помітно зменшився.

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л.Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В.Ющенка, який посів крісло прем'єра не без підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В.Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б.Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного «очищення уряду». Таким чином, позиції В.Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем'єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В.Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В.Пустовойтенка та навіть П.Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили».

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л.Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л.Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії.

Як виявилося, для України наслідки байдужості Заходу були набагато сильнішими, ніж посягання на неї з боку Росії. Сподівання українських дипломатів «зіграти» на представленні «європейської України» як буфера щодо «євразійської Росії» не справдилися, адже Заходу політично та психологічно було важко зробити який-небудь остаточний вибір між партнерством з Україною та партнерством з Росією.

Кінець умовно виділеного третього етапу україно-американських відносин у часі збігся із закінченням терміну президентства Білла Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави американської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т.Шевченка: «Борітеся — поборете!!!». Буквально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин.

2001–2002

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш (молодший) перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони).

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність.

Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що «Польща відіграла… вельми важливу роль для України…. Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки…». Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що «Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну…». Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести.

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С.Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду.

2003–2009

Команда Барака Обами провела ревізію відносин Сполучених Штатів із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля, відносини Києва і Вашингтона виглядали млявими: створилося враження, шо адміністрація США взяла паузу в україно-американських відносинах.

27-29 квітня 2009 відбувся візит в Україну першого заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував співробітник Білого дому Девід Ліптон, що було розцінено як сигнал, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин Сполучених Штатів із Росією не відбуватиметься за рахунок України. Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з Джеймсом Стайнбергом[1]. У інтерв'ю для преси Стайнберг відмітив необхідність розвивати вже існуючі консультативні органи, поглиблювати співробітництво на основі дорожньої карти, і хартії про стратегічне партнерство. Пріоритетними питаннями відносин назвав енергетику, торгівлю і питання безпеки[2].

20-22 липня 2009 Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Україну з робочим візитом. У ході переговорів Президента України Віктора Ющенка та Віце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства, перше засідання якої було заплановано на осінь 2009 року.[3]

2010–2012

Після приходу до влади в України проросійської команди президента Віктора Януковича українсько-американські стосунки позначилися похолоданням. Криза у відносинах поглибилася після арешту колишнього прем'єра Юлії Тимошенко та представників її колишнього уряду.

22 вересня 2012 року Сенат США схвалив резолюцію № 466 по Україні, в якій засуджував дії адміністрації президента Віктора Януковича, спрямовані на політично мотивоване ув'язнення колишнього прем'єра Юлії Тимошенко. Сенат США закликав адміністрацію Януковича негайно звільнити Тимошенко й інших політичних ув'язнених. Також сенат пропрохав ОБСЄ чинити багатосторонній дипломатичний тиск на Януковича, щоб звільнити Тимошенко, і закликав Державний департамент США видати заборону на видачу віз тим, хто відповідальний за ув'язнення Тимошенко й погане поводження з нею. Згідно з документом, резолюція була доповненням до міжнародного аналізу й протестів із приводу порушень, які відбувалися в Україні[4][5]. У відповідь МЗС України зазначило, що вважають недоцільним коментувати резолюцію, оскільки вона була прийнята у «сумнівний спосіб» і має декларативний, не обов'язковий характер. Також МЗС України звинуватило прихильників Тимошенко у дискридетації країни[6].

2013-2014

Голова Держдепу Джон Керрі на Євромайдані

Уряд і Конгрес США виступили з критикою репресивних дій адміністрації президента Віктора Януковича, спрямованих на придушення громадського руху за Євроінтеграцію України восени-взимку 2013 року. Сенат США і Державний департамент США засудили застосування насильства проти мирних демонстрантів у Києві 30 листопада, 1 грудня і 11 грудня 2013 року[7][8]. Після перемоги Революції гідності, США надали революційному уряду України всебічну допомогу[9][10]. Колишнього президента Януковича було занесено у санкційні списки[11]. 18 грудня 2014 року президент Барак Обама підписав «Закон про підтримку свободи України».

51. Відмінності у поглядах на Україну і її роль в світовому процесі урядів “республіканців” та “демократів”. 

Республіканська партія США контролюється яструбами типу Джона Маккейна і неоконсерваторами, які є прихильниками негайного озброєння України. Тому прогнозується надання Україні дієвої підтримки, в тому числі військовим обладнанням, озброєнням і т.д.

На відміну від Демократичної партії США, яка проводить політику стримання російського впливу на політичні та економічні сфери державної діяльності та є прихильником політики санкцій, республіканці впевнені в ефективності військового вирішення конфлікту на Донбасі.

52.Збігнєв Бжезинський, Тімоті Снайдер та їх бачення долі України. Ера між вестернізацією та путінизацією.

За словами військового аналітика Олександра Нездолі, Україна цікавить Кремль, насамперед, як людський ресурс, конче необхідний для майбутнього протистояння з Китаєм: «Їм (росіянам ) треба 200 мільйонів. Це на 100 відсотків убезпечить їх від Китаю». Подібну тезу Збігнєв Бжезінський озвучував ще два десятиліття тому в фундаментальній праці «Велика шахівниця».

Британський історик Тимоті Снайдер, осмислюючи причини війни, стверджував ще у травні: «Битва в Україні означає все. Фашизм повертається на континент, який він колись зруйнував… Плюралістична революція в Україні виявилася шокуючою поразкою для Москви, і Москва відповіла наступом проти європейської історії». Авторитетний учений особливу увагу звертає на ту обставину, що кремлівська пропаганда одержимо нав’язує думку, що України історично ніколи не існувало, «а якщо вона й була, то тільки як частина Російської імперії… Але якщо Україна й українці не існують, тоді немає і Європи та європейців. Якщо Україна зникне з історії, те саме станеться і з місцем скоєння найбільших злочинів і нацистського, і сталінського режимів. Якщо в України немає минулого, тоді Гітлер ніколи не намагався створити імперію, а Сталін ніколи не чинив терору голодом».

Вестернізацію можна визначити, як активне освоєння, запозичення і ототожнення України, як держави, українського народу, домінуючих в нашій державі цінностей із Європою, європейськими народами, європейським суспільно–політичним і культурно–ціннісним полем. Ця тенденція пов’язана із (1) культурно–історичними зв’язками й географічною близькістю України до країн–учасниць Європейського союзу; (2) декларативно проголошеним, на рівні керівництва держави, курсом України до Європейського союзу й загалом до “Євроатлантичної спільноти”; (3) збільшенням впливу на український медіа–простір “соціокультурної продукції” західної індустрії розваг; (4) не завжди раціональним (скоріше ірраціональним!) ототожненням в масовій свідомості громадян понять “Європа”, “Європейський союз” з поняттями , – “сучасність”, “демократичність”, “розвиненість” тощо.

53.Дискусія між Брюселем та Вашингтоном про долю України. 

Події, пов'язані з агресією Росії проти України, порушили систему міжнародних цінностей та права і підкреслили важливість тісної співпраці Сполучених Штатів та Європейського Союзу. В основному лідери розробляють все нові і нові санкції проти росії, щоб покінчити війну на сході україни. Але в США і ЄС є розбіжності і в питанні санкцій. Днями віце-президент США Джо Байден нарікав: деякі члени ЄС скаржаться, що антиросійські санкції обходяться їм занадто дорого. Також глава відомства ЄС із зовнішньої політики Кетрін Ештон заявила про що ведеться Європейським союзом і США вироблення плану фінансової допомоги Україні. За словами Ештон, надання допомоги не потребують укладання Україною довгострокової угоди з Міжнародним валютним фондом. При цьому вона зазначила, що мова йде не тільки про фінанси, а й про гарантії та допомоги в області інвестицій і в інших областях.

Министр обороны США Эштон Картер 5 июня проведет в немецком Штутгарте встречу с генералами и дипломатами из стран-союзников для обсуждения мер противодействия российскому военному вмешательству в Украине. Об этом сообщает "Голос Америки".

Также в ходе встречи будет обсуждаться эффективность действующих санкции ЕС и США против России.

"Эта встреча призвана дать министру необходимую информацию в преддверии его первого саммита НАТО, который пройдет в конце июня", – пояснил официальный представитель Пентагона Брент Колберн.

По его словам, одной из центральных тем обсуждения станут действия России на протяжении последних полутора лет, в том числе ее деятельность в Украине.

Накануне официальный представитель Белого дома Джош Эрнест заявил, что президент Обама обсудит возможность продления санкций против России в ходе встречи с другими мировыми лидерами на предстоящем саммите "Большой семерки" в Германии.

Эрнест признал, что экономическое давление не смогло заставить президента РФ Владимира Путина изменить свои "стратегические расчеты в Украине".

4 июня посол Украины при Европейском союзе Константин Елисеев заявил, что впервые со времен наступления на Дебальцево Минские договоренности оказались на грани полного срыва, и призвал ЕС отреагировать на нарушение перемирия на Донбассе.

29 мая посол США в Украине Джеффри Пайетт сообщил, что санкции США против России в связи с аннексией Крыма останутся в силе независимо от действий Москвы на Донбассе.

Україна потребує єдності ЄС і США в питанні продовження санкцій проти РФ. Немає сумнівів, що санкції треба продовжувати і розширювати - адже Росія не виконує мінські угоди. Нам потрібна економічна підтримка, ми відновили стосунки з МВФ, але нам не вистачає ще 25 млрд євро

54.МВФ, Євробанк, як провідники реформаторського курсу в Україні.

Розширена програма допомоги Міжнародного валютного фонду (МВФ) Україні спрямована на забезпечення фінансової стабільності, зміцнення державних фінансів та проведення структурних реформ. Про це йдеться в повідомленні Фонду у зв'язку зі схваленням програми загальним обсягом $ 17,5 млрд терміном на чотири роки

"Економічна програма влади (Україна - ред), підтримувана Фондом, спрямована на забезпечення зовнішньої та фінансової стабільності, відновлення сталого економічного зростання, а також захист найбільш уразливих груп населення", - свідчить повідомлення.

Фонд уточнює три основних напрямки нової програми:

1. Забезпечення фінансової стійкості. Сюди відноситься сильна монетарна політика, спрямована на відновлення цінової стабільності; гнучкий офіційний курс, який захищає економіку від зовнішніх шоків; всеосяжна стратегія поліпшення фінансового стану банків за допомогою рекапіталізації, скорочення кредитування пов'язаних осіб, реалізації токсичних активів. Все це необхідно для відновлення суспільної довіри до банківської системи і відновлення економіки в цілому.

2. Зміцнення системи державних фінансів. Скорочення витрат призведе до фіскальної консолідації вже в найближчі роки. Разом з реформою енергетичного сектору та реструктуризацією боргу це скоротить фіскальні дисбаланси. З великою ймовірністю можна буде прогнозувати, що держборг вийде на задовільний і стійкий рівень. Програми по захисту будуть спрямовані на найбільш уразливі групи населення і таким чином знизять так звану соціальну ціну реформ.

3. Структурні реформи. Прийняття низки дієвих заходів поліпшить бізнес-клімат в Україні, залучить інвестиції і посилить потенціал країни. Сюди входять реформи держапарату, в тому числі антикорупційна і судова, дерегуляція, податкова реформа, реформа держпідприємств. Крім того, широкомасштабна реформа енергетичного сектора, що включає реструктуризацію Нафтогазу, підвищить енергоефективність і посприяє енергетичної незалежності України.

 55.Пошуки Україною свого місця в системі енергетичних стосунків на світовому ринку; роль США. Родовища сланцевого газу. Освоєння шельфу Чорного моря. 

Серед пріоритетних для української сторони питань співпраці зі США у сфері енергетики є залучення американського досвіду у видобутку енергоносіїв (сланцевий газ і метан вугільних пластів) та інвестицій в українську енергетику, зокрема у видобуток нафти й газу на шельфі Чорного моря. За результатами проведених тендерів, американські компанії «ЕксонМобіл» і «Шеврон» братимуть участь у видобутку вуглеводнів в Україні.

За обсягом прямих інвестицій, залучених в економіку України, Сполучені Штати Америки посідають 12 місце серед країн світу.

США продовжують залишатися найбільшим донором технічної допомоги Україні, зокрема з питань ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Її обсяги, починаючи з 1992 р., склали понад 3 млрд. дол. США, що перевищує сумарні показники інших країн-донорів за цей період. Внесок США до Чорнобильських проектів складає понад 360 млн. дол., з них 123 млн. дол. – за результатами Київського саміту з питань безпечного й інноваційного використання ядерної енергії (квітень 2011 р.).

За оцінками Адміністрації енергетичної інформації США,  опублікованими у червні 2013 року, технічно видобувні ресурси сланцевого газу на території України складають 3,6 трильйонів метрів кубічних (1,75% світових запасів). Раніше (у 2011 році) Адміністрація енергетичної інформації США оцінювала українські технічно видобувні ресурси сланцевого газу на рівні 1,2 трильйонів метрів кубічних (0,6% від оцінених світових запасів), а загальні ресурси – на рівні близько 5,6 трильйонів метрів кубічних. За даними звіту компанії Dixi Group, оцінки ресурсів сланцевого газу в Україні різняться і складають від 5 до 8 трильйонів метрів кубічних, з яких технічно видобувними є 1-1,5 трильйони метрів кубічних.

Науково-дослідний інститут “Науканафтогаз”, що входить в структуру НАК Нафтогаз України, оцінив загальні технічно видобувні ресурси сланцевого газу в Україні на рівні 22 трильйонів метрів кубічних, в т. ч. 14,3 трильйони метрів кубічних в східному регіоні, 3,4 трильйони метрів кубічних в західному регіоні та 4,3 – в південному регіоні. За оцінкою керівника центру нафтогазогеологічних досліджень Науканафтогазу Сергія Вакарчука, для комерційного видобутку можуть бути доступні в 3-4 рази менші обсяги сланцевого газу.

На території України знаходяться два основних родовища сланцевих порід, з яких можливе видобування природного газу, а саме: Львівсько-Люблінський басейн на заході країни (видобувні запаси сланцевого газу оцінюють на рівні 1,47 трильйона метрів кубічних) та Дніпровсько-Донецький басейн – на сході (видобувні запаси сланцевого газу оцінюють на рівні 2,15 трильйонів метрів кубічних).

Проблема енергетичної безпеки України на даний час надзвичайно загострилась в умовах росту цін на нафту і газ, тому питання енергозабезпечення та енергозбереження є для економіки найбільш актуальними.

Україна має такі запаси корисних копалин, які могли б її зробити не тільки незалежною державою, але й одним з найбільших експортерів газу і нафти в країни Європи. 20 років тому Україна забезпечувала себе власними ресурсами і видобувала більше 60 млрд. м3 природного газу. Проте з того часу не вкладалися кошти ні в розвідку, ні в залучення новітніх технологій, а питання шельфу залишилося практично невивченим.

За оцінками спеціалістів, потенційні вуглеводні запаси Чорного та Азовського морів - 1,5 млрд. тонн або 1,5 трлн. м3. У газовому еквіваленті це 30% усіх енергетичних запасів України. З цих ресурсів видобуто менше 4%, в той час як на материковій частині - 67%. Шельфовий видобуток не перевищує 3% від розвіданих запасів.

Впродовж найближчих 4-х років Україна може збільшити об'єми видобутку газу з Чорноморського шельфу до 8 млрд. м3. Таким чином, загальний видобуток складатиме близько 28 млрд. м3.

Визначення масштабів проблеми: просторові, часові. Стратегічним напрямом розвитку нафтогазового комплексу України є освоєння вуглеводневої сировини в українському секторі Азовського і Чорного морів.

В акваторії Чорного моря сейсморозвідка виявила 109 структур. В першу чергу привертає увагу 31 структура, запаси кожною з яких можуть складати більше 20 млрд. м3 природного газу.

Загальна площа Прикерченської ділянки надр континентального шельфу Чорного моря, яка зараз привертає інтерес інвесторів, становить 12,96 тис. км2, глибина моря в його межах - від 70 до 2000 м. Щільність ресурсів вуглеводнів (Д+С2+С3), за попередніми оцінками, становить 30 тис. тонн нафтового еквівалента на 1 км2. У межах Прикерченської ділянки закартовано Південнокерченську нафтогазоперспективну структуру, готову до буріння, і виявлено структури "Якірна", "Моряна" й "Тетяєво".

56.Чорнобильська катастрофа та її наслідки, ядерне розброєння та його наслідки в американо-українських стосунках. 

Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.

Первісну позицію невтручання з боку світової спільноти спричинили

два фактори. Чорнобильську аварію СРСР одразу проголосив внутрішньою

проблемою, а подальша допомога з боку США була лише засобом

заохочення реструктуризації енергетики незалежної України1. Однак реактор

розсипав радіоактивний пил по всій Європі. У повітря піднялося

близько 8 т радіоактивного палива з плутонієм, а також значна кількість

випарів йоду і цезію. І це стало внутрішньою справою вже ряду європейських

держав. Чорнобильська аварія завдала турбот їх атомній індустрії2.

Невдовзі закрила ядерні реактори Італія. Німеччина і Бельгія, вирішили

їх не споруджувати.

Протягом останнього десятиріччя динамічно, але водночас непросто, розвивалися відносини ще на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики –американському. У перші роки незалежності України США дотримувалися політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої держави на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. Внаслідок цього США від блокування перейшли до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя.

57. Перезавантаження в стосунках США та РФ і Україна.

Серед комплексу чинників, що зумовили необхідність кардинальної трансформації зовнішньої та безпекової політики України, одним з ключових стало суттєве покращення відносин США та РФ —так зване перезавантаження» (reset). Росія та Сполучені Штати залишаються стратегічними партнерами України, країнами —гарантами її безпеки. Саме від позиції Москви і Вашингтона, як на міжнародній арені в цілому, так і на пострадянському просторі, зокрема, значною мірою залежать перспективи успішного розвитку України як суверенної держави та повноцінного суб’єкта системи міжнародних відносин. Перезавантаження» зовнішньої політики Сполучених Штатів не можна розглядати виключно крізь призму американсько російських відносин.

Вперше про необхідність «перезавантаження» американсько-російських відносин новообраний президент Сполучених Штатів Б.Обама заявив у грудні 2008 року: «Для нас важливо перезавантажити відносини з Росією. Ця країна досягла суттєвих успіхів останніми роками. Очевидно, їм допомогли високі ціни на нафту. Але коли це стосується Грузії та загроз на адресу сусідніх держав, я думаю, що вони порушили міжнародні норми Ми хочемо співробітничати з ними, де це можливо. Наприклад, нерозповсюдження зброї масового ураження та протистояння тероризму. Але ми повинні надіслати їм чіткий сигнал, що вони повинні припинити загрожувати своїм сусідам»

Майданчиком для апробації нової формули американсько-російських відносин стала Мюнхенська конференція з питань міжнародної безпеки у лютому 2009 року. Саме в Мюнхені світова політична еліта традиційно звіряє «дорожні карти» напрямів зовнішньої політики та політики у сфері безпеки. Зокрема, віце-президент Сполучених Штатів Дж.Байден, презентуючи світу «команду Б.Обами», охарактеризував «перезавантаження» наступним чином: «Ми не погоджуємося з Росією у всьому. Ми взагалі не визнаємо право будь-якої нації мати сфери впливу. Ми продовжуємо вважати, що суверенна держава зберігає право приймати рішення на власний розсуд, на власний розсуд вибирати собі союзників. При цьому, ми визнаємо, що прийшов час перезавантажити наші відносин у різних сферах, ми повинні працювати разом з Росією»

58. Сприйняття американцями та Урядом США Помаранчевої революції та наслідки для України.

Стосунки між США та Україною перед помаранчевою революцією склада-лися непросто, оскільки Л. Д. Кучма не користувався підтримкою американсь-кого президента Дж. В. Буша з огляду на його проросійську позицію та непо-слідовну зовнішню та внутрішню політику держави. Помаранчева революція вписалася у загальний підхід американського президента до процесу демокра-тизації, вона стала підтвердженням усталеного погляду американських політиКів на демократичні зміни у Східній Європі, яка несла спадок колишнього СРСР. США схильні були сприймати пострадянські країни, серед них і Україну, як колишні республіки Радянського Союзу, зважаючи на той факт, що керівний склад, президенти цих країн, успадкували владу на хвилі перетворень і до того ж були носіями ментальності колишнього СРСР, що накладало відбиток на їхні дії та підходи до вирішення політичних та економічних питань.

Адміністрація Буша ототожнила помаранчеву революцію з хвилею демок-ратизації. Дж. Буш вважав, що Україна та США можуть спільно працювати над вирішенням питань нерозповсюдження зброї та торгівлі людьми. Під час прези-дентських виборів та виборчої кризи Конгрес закликав до вільних і чесних ви-борів в Україні та попередив режим Кучми про можливі негативні наслідки для керівників держави та україно-американських зносин у випадку фальшування. На 109 засіданні Конгрес підтримав пропозицію про фінансову підтримку Укра-їни та розширення торгових зносин з Україною, частково призупинивши дію поправки Джексона-Веніка стосовно України, яка була перепоною для країн з неринковою економікою.

Помаранчева революція стала вагомим чинником, що спричинив інтерес американських політиків до України. Вони сподівалися, що Україна ступить на шлях реформ, що в кінцевому рахунку приведуть її до Євроінтеграції після п’ятнадцяти років імітування реформ і нерозважливих кроків у сфері політики та економіки. З іншого боку, американські політики сподівалися на геополітич-ні наслідки політики України після помаранчевої революції, оскільки прозахід-на Україна на території колишнього Радянського Союзу могла вплинути на сто-сунки між Росією та Заходом. Таким чином, Україна могла стати козирною кар-тою у розіграші інтересів США та формуванні стосунків з Росією. Пострадянським простором прокотилася хвиля революцій, які змінили політичний ландшафт в пос-традянських країнах: революція троянд в Грузії в листопаді 2003 – січні 2004 рр., помаранчева революція в листопаді 2004 – січні 2005 рр. та можлива зміна режиму в Киргизстані в березні 2005 р. Після помаранчевої революції США збільшили до-помогу Україні, сподіваючись прискорити в ній політичні зміни.

Вибраний українським народом після повторних виборів президент Ющенко визначив пріоритети зовнішньої політики, що співпадала з пріоритетами США, зацікавлених у якнайшвидших політичних та економічних змінах України. Першочергова мета для нового українського президента полягала в розвитку зв’язків з ЄС та визнання європейською спільнотою України як країни з ринковою економікою. Після здобуття членства в СОТ до кінця 2005 р., на думку Ющенка, Україна спробує створити вільну торгову зону з ЄС і до кінця 2007 р. розпочати перемовини про членство в ЄС, кінцеву мету, яку Ющенко вважав можна досягти за десять років.

59. «Революція гідності в сприйнятті американського суспільства та влади.»

Сполучені Штати Америки - держсекретар Джон Керрі заявив, 28 листопада, у перший день саміту Східного партнерства у Вільнюсі, "пересічні громадяни кожної країни-члена - Вірменії, Азербайджану, Білорусі, України та Грузії - грають помітну роль в триваючий інтеграції з міжнародним співтовариством, і це дуже важливо". Після нападу на журналістів 29 листопада посол США в Україні Джеффрі Р. Піатті написав «Ми рішуче підтримуємо право на свободу слова, друку і зборів, і засуджують сьогоднішню атаку на українських журналістів» і на радіо «Голос Америки» попередив про серйозні наслідки застосування сили з боку уряду щодо демонстрантів на підтримку європейської інтеграції України в Києві. 2 грудня Прес-секретар Білого Дому Джей Карні заявив, що Білий дім не вважає ці демонстрації в Україні, являють собою спроби перевороту і заявив, що «насильство з боку державних властей щодо мирних демонстрантів у Києві 30 листопада вранці було неприйнятно». 3 грудня він додав: "Насильство і залякування не повинно мати місце в сучасній Україні. Ми продовжуємо підтримувати прагнення українського народу для досягнення процвітаючою європейської демократії. Європейська інтеграція є вірним напрямком економічного зростання та зміцнення демократії в Україні ".

Держсекретар США Джон Керрі виступив із заявою вранці 11 грудня під час зіткнень між поліцією і демонстрантами, кажучи: "Протягом декількох тижнів, ми закликали президента Януковича і його уряд прислухатися до голосів своїх людей, які прагнуть миру, справедливість та європейське майбутнє", сказав Керрі. "Натомість, лідери України з'явилися сьогодні ввечері, щоб зробити зовсім інший вибір. Ми закликаємо до максимальної стриманості. Життя людини повинно бути захищено. Українська влада несе повну відповідальність за безпеку українського народу. Вони заслуговують кращого”.

Президент США Барак Обама заявив, що Америка сподівається, що переговори з посадовими особами України та політичної опозиції призведе до "одного з різновидів демократичного процесу, що створює уряд з великою легітимності і єдністю».

З самого початку протистояння між українською владою і опозицією Сполучені Штати залишалися хіба на других ролях, воліючи, щоб на дипломатичному фронті в основному діяли європейські країни. Колишній посол США в Києві, а нині співробітник вашингтонського інституту Брукінгса Стівен Пайфер вважає це правильним:

- На мій погляд, такий підхід вельми розумний. Україна близька до Євросоюзу. У ЄС набагато більший, ніж у США, доступ до головних дійових осіб драми - президенту Януковичу і до представників опозиції. У ЄС більше можливостей вплинути на них. Наскільки мені відомо, Сполучені Штати проводять тісні консультації з європейськими офіційними особами, і між ними існує повне взаєморозуміння. Спільна заява, зроблена послами США та ЄС у Києві, - яскраве тому підтвердження.