41.Доктрина “Апельсинової дольки”.

Документальний фільм відомого українського кінопубліциста Ігоря Кобрина "Апельсинова долька" розповідає про важливі і драматичні події переломного періоду української історії - утворення уряду Центральної Ради та участь української делегації в переговорах у Бресті. 3.03.1918 року , відповідно до мирної угоди між Радянською Росією та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Турцією, німці анексували Польщу, Прибалтику, частину Білорусі та Закавказзя, отримали контрибуцію - 6 млрд. марок. Більшовики пішли на підписання цієї угоди, аби зберегти свою владу. Група "лівих комуністів" на чолі з Миколою Бухаріним виступила проти Брестського миру і була згодна "йти на можливість втратити радянську владу" заради інтересів міжнародної революції. Договір було анульовано радянським урядом 13.11. 1918 року після революції у Німеччині - саме так трактувала радянська історична наука цю важливу сторінку новітньої історії. Однак до останнього часу для широких мас були закриті сторінки, пов'язані з участю в переговорах української делегації і взагалі з наслідками Брестського миру для України.

Картина Ігоря Кобрина зважено і переконливо подає одну з версій тих подій. Безумовною перевагою фільму можна вважати його перенасиченість унікальними кадрами кінохроніки тих часів, яка дає глядачеві можливість ознайомитися з історичним фоном подій кінця 1917 - початку 1918 років. В авторському тексті ґрунтовно і тактично використані фрагменти спогадів учасників переговорів: членів німецької, австро-угорської, більшовицької та української делегацій, а також офіційні документи, які було прийнято в результаті переговорів. Найбільш вдалими можна вважати сторінки фільму, що розповідають про проголошення Центральною Радою незалежності Української Народної республіки (Четвертий Універсал), про таємну декларацію між УНР та Австро-Угорщиною, яка передбачала возз'єднання Східної Галичини та Буковини, про поставки Німеччиною і Австро-Угорщиною УНР зброї для боротьби проти більшовиків.

Стрічка «Апельсинова долька» приваблює своєю незаангажованістю, науковою об’єктивністю (звісно, наскільки вона загалом можлива, особливо щодо болючих тем). Глядацькому оку запропоновані відбитки минулого життя, перегляд яких дещо нагадує гортання подекуди «особової справи» історичної події, подекуди – родинного альбому: «Апельсинова долька» знайомить глядача з проблемою «об’єктно-суб’єктних відносин», коли політично активна частина українського суспільства, прагнучи зробити Україну повноправним членом світової спільноти, ставала жертвою «великого блефу» інших сторін.

42.Україна в системі Брестського миру.

Брестський мир— мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бресті (Бересті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру. На нараді керівників провідних партій— есерів і соціал-демократів— було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордних справ Росії Л.Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 Радянської України (див. Перший (харківський) з'їзд рад 1917). Після відновлення переговорів 1 лютого 1918р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали УЦР) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Договір від 9 лютого 1918р. врятував Україну від поглинення радянською Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського. Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави. Брестських договір визначив долю радянської влади в Україні. 18 лютого розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного. На території України ці війська наступали як союзні Центральній Раді.

43.Центральна рада та Гетьманат в дипломатичних стосунках.

Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради. Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. 29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.