40.Поєдинок за Україну між Сердечним та Четвертним союзами.

Улітку і восени 1917 р. у періодичній пресі широко висвітлювалось «українське питання». З одного боку, німецька преса писала: все, що діється в Україні, – це «інтрига Антанти», що «Україна стає колонією Франції». З іншого – російські газети намагалися довести, що український національний рух створений австрійцями і німцями, а українські національні діячі – зрадники та їх агенти. Як зазначалось в публікаціях, Німеччина хоче створити самостійну Україну з метою послаблення Росії й усунення з політичної арени Польщі, від котрої Україна домагатиметься своїх етнічних територій. Тобто проголошення УНР – це «німецька інтрига».

Насправді Німеччина й Австро-Угорщина таких планів не мали.

Перед тим як розпочати переговори, 2 грудня 1917 р. Росія і Німеччина підписали Угоду про перемир’я. У Брест 9 (22) грудня прибула більшовицька делегація на чолі з Л. Троцьким. Вона оголосила, що представляє всі народи колишньої Росії.

Центральна Рада, дізнавшись про це, надіслала до держав Четверного Союзу ноту протесту. У відповіді на ноту зазначалося, що держави Четверного Союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію, і така делегація була сформована. її очолив український есер В. Голубович.

Українська делегація 24 грудня 1917 р. (6 січня 1918 р.) розпочала переговори у Бресті. Вона вимагала визнання України як самостійної держави, без чого не вважала можливим приступити до переговорів про мир.

Уміле проведення українською делегацією переговорів привело до того, що вже 28 грудня самостійність української делегації визнали країни Четверного Союзу та делегація радянської Росії. Це була перша перемога.

Питання підписання мирного договору з Україною 22-23 січня (5-6 лютого) 1918 р. Державні Ради Німеччини й Австро-Угорщини розглядали на спільному засіданні в Берліні і вирішили його підписати. Прийняли також рішення надати Україні військову і технічну допомогу, якщо вона її проситиме, і задовольнити спроби України створити окрему автономію з українських земель Галичини і Буковини в складі Австро-Угорщини за умови, що такий договір буде таємним. У ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого) 1918 р. мирний договір між Україною та державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) був підписаний.

Мирний договір у Бресті був вигідний для його учасників і означав для всіх народів кінець світової війни. З боку Центральної Ради це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. У першій чверті XX ст. Європа виявилася розділеною на антагоністичні військово-політичні блоки. Як і багатьом іншим «малим» або новоутвореним державам, Україні довелося вибирати між ворогуючими угрупованнями. Революційні потрясіння в Росії та небажання більшовиків погодитися з існуванням самостійної України ще більше ускладнили непросте становище УНР. До укладання миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об’єктивна внутрішня ситуація, що склалася на той час.

Без зовнішньої підтримки Центральній Раді й українському урядові не вистачало сил одночасно захищатися від більшовиків і протистояти державам Четверного Союзу. Мир з Німеччиною Центральна Рада уклала, коли остаточно зрозуміла, що на практичну допомогу від Антанти надіятися не можна. Лише Німеччина та її союзники виявили готовність визнати УНР і вжити практичних заходів для її підтримки.

Німеччина й Австро-Угорщина, у свою чергу, використали цей акт на власну користь. Підтримавши УНР, вони ослабляли політичного суперника – Росію, піднімали Польщу, що відроджувалася, поширювали свої впливи у Східній Європі, розв’язували для себе продовольчу і сировинну проблеми.

Брестський мирний договір між Україною і державами Четверного Союзу був сприйнятий на міжнародній арені неоднозначно. Як відомо, Великобританія і Франція визнали Центральну Раду ще у грудні 1917 р. Лідери національно-визвольної боротьби слов’янських народів теж схвалювали дії УНР. Авторитет Центральної Ради на міжнародній арені зріс після того, як вона рішуче змінила зовнішньополітичний курс на Німеччину й Австро-Угорщину. Здавалося, що ці країни допоможуть Україні зберегти державність. Антанта і слов’янський світ чекали від УНР продовження війни проти Четверного Союзу, розглядаючи Україну в складі Росії, а для керівників УНР основним було збереження суверенітету. Вони шукали захисту державності, і на початку 1918 р. договір з Четверним Союзом був, за висловом В. Винниченка, спасінням України.

Підписання Україною мирного договору з державами Четверного Союзу надзвичайно негативно сприйняла Польща, яка на той час була окупована німецькою й австрійською арміями. Особливе незадоволення поляків викликав у договорі пункт про приєднання до України Холмщини та Підляшшя.

Брестський мир, хоч із запізненням, забезпечив Україні міжнародне визнання. Він дав змогу відновити українську державність, але водночас призвів до втрати політичного кредиту від держав Антанти. Франція була незадоволена, довідавшись про підписання Україною сепаратного миру в Брест-Литовську. Почалися звинувачення на адресу свого уряду, посольства, дипломатів, які повинні були знати, що не можна було підтримувати відділення України, що французькі дипломати в Києві виявилися бездарними та ін.

Отже, пріоритети зовнішньої політики України в період Центральної Ради визначалися, насамперед, розстановкою сил на міжнародній арені й інтересами країни у збереженні та захисті державності. Однак, незважаючи на окремі досягнення й дипломатичні успіхи, загалом зовнішня політика Центральної Ради зазнала поразки у всіх напрямах: їй не вдалося порозумітись із Росією, здобути визнання Антанти і забезпечити тривалу підтримку Німеччини. Українська дипломатія часто відставала від розвитку подій, спізнювалася з виробленням відповідної стратегії зовнішньої політики.