32.Політичні кроки Гетьманів Правобережної та Лівобережної України- спроба вгамувати імперські зазіхання Московії. (не уверена, что правильно)

Після смерті Б. Хмельницького старшинська рада в Чигирині у серпні 1657 р. підтвердила рішення про обрання Юрія Хмельницького гетьманом. Однак було вирішено, зважаючи на його молодість, обрати наказним гетьманом генерального писаря Івана Виговського за умови передачі ним гетьманської булави повнолітньому Юрію Хмельницькому. І. Виговський — шляхтич з Київщини, освічена і талановита людина, брав участь у битві під Жовтими Водами на боці поляків, потрапив у полон, з якого його викупив Б. Хмельницький і призначив генеральним писарем.

У внутрішній політиці гетьман орієнтувався на старшину, шляхту, духовенство, наділяючи їх маєтками, а у зовнішній відстоював рівноправні відносини з Московською державою, уклав українсько-шведський договір, відновив союз із Кримським ханством, почав переговори з Польщею.

Самостійницькі настрої Запорозької Січі, антигетьманська політика М. Пушкаря, який претендував на булаву, невдоволення селянських мас призвели восени 1657 р. до різкого загострення ситуації. Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни

Спочатку І. Виговський шукав підтримки у Московської держави, але цього можна було досягти за рахунок посилення її впливу на Гетьманщину. Гетьман не міг погодитися на це.

Активна зовнішня політика І. Виговського, його намагання не допустити послаблення гетьманської влади викликали невдоволення Москви. Російський уряд, користуючись протистоянням в українському суспільстві, підтримав заколотників на чолі з М. Пушкарем. У Москву надходили доноси, у яких противники Виговського звинувачували його в намірах «продати Україну». Одночасно на кордони України почали стягуватися царські війська.

І. Виговський у пошуках противаги Московській державі рішуче пішов на зближення з Польщею. Після тривалих переговорів у Гадячі (тепер Полтавська область) між Україною і Річчю Посполитою у вересні 1658 р. було укладено договір. Згідно з ним Річ Посполита повинна була перетворитися на федерацію трьох держав — Литви, Польщі і України, об'єднаних лише спільно обраним королем. Більшість населення не сприйняла Гадяцький договір. Переорієнтація на Річ Посполиту та союз із Кримським ханством не знайшли підтримки у суспільстві.

Навесні 1659 р. московська армія почала наступ на Гетьманщину. На своєму шляху вона пограбувала та спалила багато українських міст, а наприкінці березня почала облогу Конотопа. яка тривала понад два місяці. Та Виговський з українсько-татарським військом завдало значних втрат московській армії.

На козацькій раді у жовтні 1659 р. у Білій Церкві прихильники союзу з Москвою вдруге обрали гетьманом Ю. Хмельницького (1659— 1663). «Слабкий духом і тілом» та нерішучий, він перебував під впливом старшинських угруповань, у залежності від Москви, Варшави та Стамбула. 18-річний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для частини козацької старшини, що стояла за його спиною.

Новий гетьман під тиском обставин та московських військ на чолі з О. Трубецьким підписав у жовтні 1659 р. так звані Переяславські статті (договір). Переяславські статті 1659 р. фактично перетворили Україну на автономну складову Московської держави і тому викликали обурення широких верств українського суспільства.

У вересні 1660 р. розпочався новий етап російсько-польського протистояння у боротьбі за українські землі. Російсько-українське з'єднання біля м. Любар на Волині, зіткнувшись з польсько-татарським військом, відійшло до Чуднова (Житомирщина), де почалися запеклі двотижневі бої.

Одночасно під Слободищами, за 25 верст від Чуднова, поляки оточили військо Ю. Хмельницького та примусили його підписати так званий Слободищенський трактат. Деморалізований та зневірений гетьман за згодою пропольської старшини пішов на укладення польсько-українського союзу. Згідно з ним Україна розривала союз з Московською державою і поверталася під владу Польщі на правах автономії. Слободищенський трактат нагадував Гадяцький договір І. Виговського 1658 p., але у ньому навіть не згадувалося Велике князівство Руське.

Повернувшись у Чигирин зі Слободищ, Ю. Хмельницький наказав Т. Цецюрі припинити підтримку В. Шереметьева під Чудновим. У результаті російські війська зазнали повної поразки від Польщі, яка захопила всю Правобережну Україну (окрім Києва).

На Переяславській раді наказним гетьманом Лівобережної України прихильники союзу з Московією обрали Я. Сомка (1660—1663). Ще восени 1659 р. він разом з Безпалим, Цецюрою та Золотаренком присягнув на вірність царю, допомагав московським військам боротися проти І. Виговського.

На Правобережній Україні гетьманом залишався Ю. Хмельницький, який за допомогою поляків та татар почав збройну боротьбу з Я. Сомком. Україна знову стала ареною братовбивчої війни. Ю. Хмельницький неодноразово ходив у походи на Лівобережжя, та у червні 1662 р. російсько-українські війська завдали йому поразки, примусивши відступити на Правобережну Україну. Зневірившись у своїй силі об'єднати Україну, Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся булави та постригся в ченці. За згодою польського короля на раді в Чигирині гетьманом Правобережної України було обрано Павла Тетерю (1663— 1665).

Правобережний гетьман П. Тетеря, спираючись на підтримку Речі Посполитої, намагався схилити лівобережну старшину на свій бік та об'єднати під своєю владою українські землі. З цією метою у жовтні 1663 — березні 1664 pp. козацько-польсько-татарська армія (бл. 45 тис. осіб) здійснила похід на Лівобережжя. Але війська гетьмана І. Брюховецького відбили наступ П. Тетері. Одночасно запорожці на чолі з І. Сірком напали на татар, які в той час були союзниками поляків, а потім розгорнули наступ на резиденцію правобережного гетьмана, чим відтягай на себе значні воєнні сили.

Лівобережний гетьман І. Брюховецький спочатку провадив промосковську політику. Після обрання гетьманом він уклав у Батурині (тепер Черкаська область) договір (статті) з Московською державою. Батуринські статті підтверджували Березневі статті 1654 р. та містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація повинна була забезпечувати безоплатно продуктами харчування московські війська в Україні, повернути московським поміщикам селян-втікачів, українським купцям заборонялося вивезення та продаж горілки і тютюну в Московську державу. У 1665 р. Батуринські статті були замінені Московськими статтями.

У 1667—1668 pp. на Лівобережній Україні відбулися масові народні виступи, які переросли у повстання. За цих умов І. Брюховецький переорієнтував свою політику, вирішивши очолити народний рух. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади в Україні. Проти І. Брюховецького царський уряд послав війська на чолі з Г. Ромодановським. Одночасно гетьман вступив у переговори з П. Дорошенком.

Після П. Тетері гетьманом Правобережної України став П. Дорошенко. Військову та дипломатичну школу майбутній гетьман пройшов у Б. Хмельницького, після смерті якого підтримав І. Виговського, а згодом Ю. Хмельницького та П. Тетерю.

Глибока криза української державності викликала наміри у патріотичних сил, до яких належав і П. Дорошенко, зупинити руйнівні процеси, об'єднати українські землі та відновити їх незалежність. Але в умовах розколу країни після Андрусівського перемир'я Речі Посполитої та Московської держави 1667 р., П. Дорошенку весь час доводилося міняти союзників у зовнішній політиці. Переговори гетьмана з царським урядом Олексія Михайловича про повернення прав і вольностей Війська Запорозького, возз'єднання всіх українських земель не мали успіху. Гетьман порвав з Річчю Посполитою та шукав підтримки у Кримського ханства та Туреччини.

Антимосковське повстання на Лівобережній Україні, яке очолив І. Брюховецький, давало надію на порозуміння між обома гетьманами. У червні 1668 р. правобережні полки вступили на Лівобережжя з метою об'єднання з військами І. Брюховецького, які стояли під Опошнею (тепер Полтавська область). Але козаки, які підтримували правобережного гетьмана, виступили проти І. Брюховецького, вбили його та проголосили на козацькій раді гетьманом всієї України П. Дорошенка.

Інакше було у Лівобережній Україні. Антимосковське повстання 1667—1668 pp., політика гетьмана П. Дорошенка, домагання старшини змусили Московську державу скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки. Гетьман Д. Многогрішний (1669—1672) уклав з московським урядом у Глухові договір, який послабив централізаторську політику царизму.

Хоча в цілому Глухівські статті були спрямовані на обмеження державних прав України, вони чіткіше визначали її автономію у складі Московської держави.

Політика гетьмана Д. Многогрішного характеризувалася певною незалежністю у відносинах з московським урядом. Гетьман переніс свою резиденцію до Батурина, сформував компанійське військо, сам призначав полковників і сотників. Йому вдалося домогтися того, щоб Київ, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667 p., залишився у складі Лівобережної України. Д. Многогрішний був прибічником твердої гетьманської влади, її закріплення за своїм родом, що послаблювало політичну роль козацької верхівки.

Д. Многогрішний не поривав стосунки з П. Дорошенком, вступивши у таємні переговори з ним щодо можливості переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

У червні 1672 р. на Конотопській раді за згодою царя у присутності Г. Ромодановського гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Самойловича (1672—1687). На раді у Конотопі було також укладено українсько-московські статті, які в цілому підтвердили Глухівські статті 1669 p., але містили положення, що обмежували повноваження гетьмана. Так, йому було заборонено без старшинської ради судити генеральну старшину та без ради з нею листуватися з іноземними правителями, особливо з гетьманом П. Дорошенком. Саме проти правобережного гетьмана повів тривалу боротьбу у 1674—1676 pp. І. Самойлович. Його метою було об'єднання Правобережжя та Лівобережжя у складі Московської держави під своєю владою за допомогою царських військ.

У березні 1674 р. московсько-українські війська Г. Ромодановського та І. Самойловича вступили у Правобережжя і обложили Чигирин — столицю П. Дорошенка. Але Туреччина та Кримське ханство також не збиралися відмовитися від панування над українськими землями. Тому на допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія на чолі з візирем Кара-Мустафою. Розпочалося багатоденне запекле протистояння. Та хоча більшість правобережних поляків, у тому числі М. Ханенко, перейшли на бік І. Самойловича, П. Дорошенко зберіг свою владу над Правобережною Україною. Однак його гетьманство утримувалося дуже дорогою ціною: турки і татари грабували населення, вимагали сплати данини, руйнували церкви та міста, перетворюючи Правобережжя на пустелю. П. Дорошенко, авторитет якого значно знизився, дедалі більше розчаровувався у турецько-татарських союзниках та своїх спробах визволення та об'єднання України.

А на старшинській раді правобережного козацтва у Переяславі у березні 1674 р. за згодою московського уряду І. Самойлович був проголошений гетьманом усієї України.