29.Від Берестейської битви до Переяслівського договору.

Битва під Берестечком (28 червня — 10 липня 1651) — найбільший бій Хмельниччини, який відбувся біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким під командуванням Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Ісляма III Ґерая з одного боку та армією Речі Посполитої під командуванням Яна Казимира II з іншого.

Згідно з польськими історичними джерелами XVII-XVIII століть кількість польської армії була до 300.000 вояків. Також є свідчення про те, що поляки мобілізували на війну кожного сьомого підданого держави. Важливим свідченням кількості українського козацького війська є твердження одного з учасників битви з польського боку про стотисячне українсько-козацьке військо. Сучасні українські академічні дослідження в середньому подають чисельність козацької армії у 100.000, кримсько-татарської у 30.000. Чисельність армії Речі Посполитої оцінюється більшістю сучасних українських істориків у 200.000 військових.

Битва закінчилась перемогою польського війська, однак козацька армія не була розгромлена. Загальноприйнятою є думка, що основних своїх втрат козаки зазнали переправляючись через р. Пляшівку, під час виходу з битви. Однак останні наукові дослідження показують, що кількість загиблих козаків в польських історичних джерелах (до 30.000 убитими) є значно перебільшеною. Археологічні розкопки, що проводяться в останні десятиліття на місці битви віднайшли рештки лише близько сотні загиблих під час переправи козаків. Іншим свідченням на користь незначних втрат української армії було те, що Богдан Хмельницький вже через два місяці зумів зібрати майже стотисячне військо під Білою Церквою, блокувавши там польсько-литовські війська і змусивши їх укласти мир, що було б неможливим за умов важких втрат українсько-козацької армії під Берестечком.

Причиною поразки козацького війська було те, що татари полишили поле бою захопивши з собою Богдана Хмельницького. Битва під Берестечком була найбільшою за усю Хмельниччину.

Однією зі складових успіху королівських військ у битві під Берестечком була тактика побудови й ведення бою, що сильно відрізнялася від застосовуваної поляками раніше. Війська були розставлені цього разу незвичним німецьким способом, і козаки не змогли скористатися досвідом, який вони нагромадили за час попередніх війн. Всі атаки зустрічалися і відбивалися з незвичайною ефективністю.

Наслідки битви. Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир (Білоцерківський мирний договір), підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до Київського воєводства, шляхті привернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщину.

Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.

Таємниці битви. До сьогоднішнього дня багато нюансів битви залишаються невідомими та незрозумілими. Наприклад не до кінця відомою є причина втечі хана Іслама Гірея III. Однак історики в основному погоджуються, що хан був просто не зацікавлений в посиленні козацької держави, і можливо навіть мав домовленості з польським королем. Слід врахувати, що така ситуація вже була у битві під Зборовом, та пізніше (1653) склалася під Жванцем.

Не зовсім зрозумілим є те, що Богдан Хмельницький покинув поле бою забравши з собою Івана Виговського, другу після нього людину за посадою у козацькому війську, який міг прийняти керівництво. Одні джерела стверджують, що татари прив'язали Хмельницького до коня і пізніше відпустили за великий викуп. Інші говорять що Хмельницький кинувся наздоганяти татар і був просто затриманий ними. Накінець тогочасні вороги козацтва стверджували, що Хмельницький просто покинув поле бою. Однак це видається дуже малоймовірним, оскільки він залишив у таборі символи влади — булаву печатку та ін. Це означало, що він планував повернутись. Окрім того становище українських військ ще не було катастрофічним.

Існує версія, що татари просто не витримали прямої атаки на них польської кінноти, бо вже багато десятиліть не наважувалися "ставити чоло" важкій польській кавалерії. Можливо, план поляків власне і полягав в тому, щоби вдарити по татарах і в такий спосіб змусивши їх відступити, потім таки блокувати козацьке військо.

Тяжко оцінити втрати обох військ після битви. З одного боку битву вважають катастрофічною для українського війська. З іншого боку, одразу ж після битви Хмельницький зібрав нове військо. Очевидно становище поляків теж не було найкращим, тому обидві сторони згодились на перемир'я.

«Нас тут триста, як скло, товариства лягло»

Зберігся переказ про те, що наприкінці битви, в одному місці серед болота скупчилось 300 козаків під керівництвом сотника Нечитайла. Вони, хоробро оборонявшись, дорого віддали свої життя. Нечитайло по-груди в болоті бився три години. Він був весь порубаний, його тіло пробили 14 куль, в руках в нього була лише одна коса. Ян Казимир запропонував сміливцю життя, але той відмовився. Зрештою два німецькі найманці, прокололи сотника списами.

Ось як писав П'єр Шевальє, француз, що був якраз тоді на службі у поляків і сам те бачив: "...в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого крім життя, вони витягали зі своїх кишень та чересів усі свої гроші та кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули, але довелося з кожним із них вести бій. Залишився один, який боровся проти всього польського війська, він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього; витративши весь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь москаль напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич із Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що москаль не дасть собі з ним ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій, козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якої закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як справжній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим".

Переяславський договір

До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло російське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, а 6 січня 1654 р. - Б. Хмельницький.

За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава приїхала козацька старшина, яка підтримала рішення про приєднання до Росії. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були присутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промовою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських територій, про національне пригноблення українського народу і наголосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційні кандидати на цю роль: польський король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А найкращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.

Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький сподівався, що згідно із заведеною в Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони - українці присягнуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і поважати їхні права і привілеї. Проте В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає підданим. Розсердившись, Б. Хмельницький вийшов з церкви, пригрозивши взагалі ліквідувати угоду. Та Бутурлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втратити підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Переговори тривали два дні (9–10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою затвердить вільності (права) України.

Питання про Березневі статті 1654 р. і оцінка угоди, що об’єднала Україну з Росією, були й лишаються предметом численних суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінали документів втрачені, збереглися тільки неточні чернетки, копії, переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом існувало п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права В. Сергєєвича, угода була персональною унією між Москвою та Україною, згідно з якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з історії російського права М. Дьяконов доводив, що, погоджуючись на “особисте підкорення” цареві, українці безперечно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була “реальною унією”. Російський історик В. Мякотін і український історик М. Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, згідно з якою сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внутрішні справи; українці ж зобов’язувалися платити цареві податки, надавати військову допомогу тощо. Історик В. Липинський стверджував, що угодою 1654 р. встановлювався тимчасовий військовий союз між Москвою і Україною. Таке тлумачення Переяславської угоди зустрічається в багатьох працях радянських учених і полягає в тому, що ця угода розглядається як кульмінаційний момент у багатовіковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що возз’єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648-1654 pp.

Аналізуючи договір, зазначимо, що Б. Хмельницький вважав його звичайним договором протекції: союзом із сильним сусідом для боротьби проти ворога, тим більше, що Україна на той час вже була визнана європейською державою, тобто суб’єктом міжнародних відносин. Як приклад наведемо слова шведського короля Карла X, сказані ним у 1656 p.: “Ми знали, що між великим князем Московським і народом запорозьким існує певний договір, але такий, який залишив свободу народу цілою і непорушною”. У 1657 р. послів Б. Хмельницького в Австрії вітали як вельможних і славних радників, котрі представляють славну і войовничу республіку. На жаль, у Москві це розуміли по-іншому. Згідно з Березневими статтями 1654 р. між Україною і Московською державою встановлювалися невизначені відносини. З одного боку, за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади, фактично в нього залишалися функції загальнодержавного управління. З іншого боку, московський уряд всупереч бажанням козацької старшини розширити і зміцнити українську автономію уміло й обережно перетворював Україну на звичайну провінцію Московської держави. У наступні роки Москва розпочала політику пригноблення українського народу, його закріпачення.

Б. Хмельницький скоро відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагався не брати участі в походах, які планував московський уряд.