27.Політика гетьманів та політика кошових отаманів. Причини змісту та відмінності.

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648–1764) мала 17 гетьманів. Назвемо їх усіх поіменно: Богдан Хмельницький (1648–1657); Іван Виговський (1657–1659); Юрась (Юрій) Хмельницький (1659–1663); Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663–1665); Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663–1668); Степан Опара, правобережний гетьман (1665); Петро Дорошенко (1665–1676); Суховієнко, кошовий гетьман (1668–1669); Дем'ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668–1672); Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669–1674); Іван Самойлович (1672–1687); Іван Мазепа (1687–1709); Іван Скоропадський (1708–1722); Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710–1742); Павло Полуботок, наказний гетьман (1722–1724); Данило Апостол (1727–1734); Кирило Розумовський (1750–1764).

Гетьмани один за одним намагалися ствердити монархічність праління одним із таких виявів були спроби гетьманів встановити спадковість у своєму роді. Перший, хто прагнув встановити спадкову владу в своєму роді, був Богдан Хмельницький. Його наслідником мав бути старший син Тиміш, одружений з Розандою Лупул. Несподівана смерть Тимоша зруйнувала плани гетьмана, але 1657 року, відчуваючи наближення смерті, він провів обрання на свого наступника молодшого сина, Юрія. Генеральна Рада його обрала, але вчинила це виключно під впливом Богдана.

У процесі формування гетьманської влади як української державної інституції в назву «гетьман» до 1648 р. вкладалося поняття найвищого військового керівника козацтва.

Офіційно термін «козацький гетьман» або «гетьман Запорозького Війська» почали застосовувати з часів виникнення реєстрового козацтва (70-ті роки XVII ст.). Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана поширювалася на все козацтво.

Гетьман мав необмежену владу: він був головою Держави, її репрезентантом у всіх зовнішніх стосунках, головним вождем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів; гетьман був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; він мав право затверджувати вироки. Крім того, були категорії людей, які користалися привілеями і не підлягали звичайним судам, а тільки судові гетьмана. Це були бунчукові товариші та різного роду особи, що перебували під протекцією гетьмана, вдови та діти видатних діячів. Гетьман часто сам призначав генеральну старшину та полковників. З фонду «вільних військових маєтностей» він роздавав землі монастирям та окремим особам за службу та за різні послуги. Надання цих земель стверджувалося гетьманськими універсалами. В кінці XVII ст. з гетьманами конкурували в цьому відношенні московські царі, але надання землі царями бувало не часто і здебільшого вони лише підтверджували надання гетьманів.

Якщо проводити паралелі із політикою гетьманів та кошових отаманів то на той час вона була схожа на перетягування ковдри на себе, це у свою чергу відбивалося на країні.

28. Україна в планах Карла XII.

Після того, як восени 1700 р. під Нарвою шведська армія завдала нищівної поразки військам Петра І, Карл ХІІ допустився фатальної помилки — спрямував головні свої зусилля на боротьбу проти польського короля і курфюрста саксонського Авґуста ІІ Сильного, надавши тим самим діяльному російському цареві час для того, аби створити нову армію і вже нею спробувати здобути реванш. І поки шведи впродовж наступних кількох років воювали у Польщі, російські війська зуміли здобути добре укріплені шведські фортеці, заснувати свої міста і фортеці і в такий спосіб міцно утвердитись на Балтиці. Отож, коли Карл ХІІ, позбавивши Авґуста ІІ польської корони, вирішив врешті покарати і його союзника Петра І, з'ясувалось, що зробити це можна лише за умови остаточної перемоги над супротивником. Шведський канцлер граф Карл Піпер резонно зауважував, що вигідний мир з Росією можна укласти лише у Москві. Але, щоб цього досягти, потрібно було здобути царську столицю…

Розпочинаючи восени 1707 р. російську кампанію, Карл ХІІ за будь яку ціну прагнув оволодіти Москвою.

28 вересня російські війська, прокравшись непоміченими густими білоруськими лісами та болотами, поблизу с. Лісного атакували шведський корпус генерала Левенгаупта, який мав завдання доправити королеві підкріплення і багатий обоз. Жорстока битва тривала з ранку до пізнього вечора, і лише сутінки та рання для тієї пори року хурделиця порятувала шведів від повного розгрому. Тим не менше, з 12—15 тис. вояків генерала Левенгаупта до Карла ХІІ зуміли пробитися лише близько 6 тис., без обозу та артилерії.

Після цього Карлові ХІІ більше нічого не залишалось, як повернути ще далі на південь, на землі Українського Гетьманату.

Гетьман Іван Мазепа розпочав налагоджувати стосунки з союзниками шведського короля ще з 1704— 1705 рр., відколи стала очевидною військова перевага Карла ХІІ над своїми супротивниками, а в оточенні Петра І, занепокоєного максимальною мобілізацією всіх наявних ресурсів на боротьбу зі всесильним королем, стали обговорювати плани залучення на цю важливу справу в повному обсязі й українських ресурсів.

Вочевидь, за задумом гетьмана, налагодження таких контактів могло уберегти Україну від фатальної участі на випадок повної перемоги Швеції і виникнення в Карла ХІІ бажання, наприклад, віддячити своєму союзнику прошведському королю на польському троні Станіславу Лєщинському коштом українських земель.

Сподівався Мазепа і на серйозні вигоди на випадок розгортання шведського походу на Москву. Адже шведи, знаючи про прихильність козацького гетьмана і старшини, не мали б вводити на українську територію свої війська, а сміливо рухалися б на схід.

Утім, усі ці розрахунки української сторони були зруйновані ухваленим під тиском обставин рішенням Карла ХІІ йти на Москву через Україну. Такий поворот справ неминуче тягнув за собою не лише прихід на українські землі шведських військ, але й — російських. То ж не дарма гетьман Мазепа, довідавшись про вступ Карла ХІІ в Україну, в серцях вигукнув: "Диявол його сюди несе. Всі мої плани перевернув. Війська великоросійські за собою в Україну впровадить на неминучу її руїну і нашу погибель!".

Крім того, незважаючи на своє тверде бажання мати при собі якомога більше козацького війська, на початок осені 1708 р., за наказом російського командування, Мазепа був змушений близько 3 тис. козаків, переважно з Гадяцького полку, послати в Польщу на допомогу Київському та Білоцерківському полкам. Під повним контролем російського командування перебували й сіверські полки.

Проте, відмовлятись від задуманого було вже пізно, і 25 жовтня 1708 р., переправившись через Десну, гетьман Мазепа вирушив на сполучення з військами шведського короля.

Назустріч шведському королю Мазепа зумів привести лише невелике військо, що складалося з козаків Лубенського, Миргородського і Прилуцького полків.

26 жовтня українські війська зустрілись із шведським авангардом полковників Ґілленштірна і Хіллса. Для останніх зустріч з українським гетьманом стала повною несподіванкою. Лише після того, як під час переговорів знайшовся шведський офіцер, який особисто знав Мазепу, було вирішено надати супровід для доправлення українського реґіментаря до головної квартири Карла ХІІ в Горках. Увечері 28 жовтня 1708 р. Мазепа прибув до табору Карла ХІІ. Потому відбулась урочиста аудієнція українського гетьмана у короля, на яку він прибув на коні, у супроводі генеральних старшин і полковників. Перед ним несли булаву, а позаду — бунчук як символи гетьманської гідності.

Під час першої зустрічі з Карлом ХІІ Іван Мазепа виголосив на латинській мові коротку промову, закликаючи монарха бути милосердним і не тримати зла на українців, які мусили не за власною волею воювати проти шведів. Потому відбулась тривала розмова з королем, узгодження планів на майбутнє.

На відміну від своїх противників Швеція не мала у Північній війні позитивних цілей. Швеція обороняла свої території у Центральній та Східній Європі від зазіхань з боку Данії, Польщі, Росії, а пізніше Пруссії та Ганноверу. Себто для шведів війна мала характер оборонної. Попри це король шведів не мав намірів відсиджуватися у фортецях Померанії чи за природнім фортечним ровом — Балтійським морем, а сам повів наступ на ворогів.