23.Зовнішньополітичні кроки і.Виговського, ю.Немирича, п.Дорошенка, і.Самойловича, п.Полуботка.

У другій половині жовтня 1657 року козацька старшинська рада обрала І.Виговського повноправним гетьманом. Виговський активно підтримує стосунки із сусідніми державами: Швецією, Польщею та Кримом; щодо Московської держави займає лояльну позицію, прагнучи підтвердження себе на гетьманстві від московського царя.

У стосунках з Московією І.Виговський намагався здобути якомога більш корисніших умов для України. Він прагнув від васальної залежності перейти на рівень стосунків «рівного з рівним». Він сказав московському послу, який намагався довести йому, що Україна – це «гілка, відламана від природного кореня Великоросії»: «Нехай Великоросія буде Великоросією, а Україна – Україною, – ми є військо непереможне». Виговський прагнув, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, домагався, щоб у Москві шанували гетьмана як єдиного представника держави, щоб московський уряд не вів за його спиною ніяких переговорів. Коли ж стало ясно, що цар виявляє прагнення підпорядкування України собі, не надає допомоги їй проти ворогів, більш того, домовляється з Польщею про поневолення козаків, нагло втручається в її внутрішні справи, Виговський вирішив порвати з Москвою. Він мав надію домовитися з Польщею, яка, оточена ворогами з усіх боків, потребувала миру хоча б на одному фронті. Хоча абсолютно безпідставними є твердження дослідників стосовно того, що Виговський вже з перших днів гетьманування стає на шлях порозуміння з Варшавою й тим ламає традиції попередника в цьому питанні. Варто зазначити, що україно-польський діалог було започатковано ще за правління Б.Хмельницького. І.Виговський у цей час явно не збирався кардинально змінювати курс свого попередника.

Внутрішня політика Виговського:

· Проведення лінії на ек. й пол. зміцнення козацької старшини і православної шляхти

· Надавав велику кіл-ть землі у володіння укр.. шляхти і козацької старшини

· Пасивна економічна блокада Запоріжжя

· Зазнавши невдачі в боротьбі з антигетьманськими виступами, власними зусиллями звернувся по допомогу до Москви

Зовнішня політика:

· Збереження союзницьких відносин з Московською державою

· Підписання мирного трактату зі шведським королем

· Відновлення союзницьких відносин з Кримських ханством

· Досягнення угоди про перемир’я з Річчю Посполитою

Спробу зовсім іншої геополітичної орієнтації здійснив гетьман Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.). Слід зазначити, що серед історичної пітьми «Руїни» цей правобережний гетьман виступає як світла постать.

Гетьман Петро Дорошенко поклав за мету відновити Українську державу, подолати руїну, котра була наслідком Андрусівського перемир'я 1667 р., за яким Москва віддавала Польщі Правобережну Україну. Разом із Іваном Сірком Дорошенко очолив народне повстання й на деякий час об'єднав розірвані частини України. Водночас для протидії Польщі та Москві Дорошенко вимушений був погодитися на васальну залежність від турецького султана з умовою невтручання останнього в справи України. Але султан спустошував і руйнував Правобережну Україну, знищував її населення. Народ, який раніше вітав Дорошенка як визволителя, відвернувся від нього.

У перші роки свого правління Дорошенко лавірував між Польщею й Московією, але Андрусівський мир повернув його рішуче в інший бік, до Туреччини. У свій час про союз з турками міркував і сам Богдан Хмельницький, і Дорошенко задумав його плани здійснити. Будучи гетьманом Правобережної України, на деякий час, після смерті лівобережного гетьмана І.Брюховецького П.Дорошенко встановив свою владу над Лівобережною Україною – у 1660 році на Корсунській раді його було обрано гетьманом «обох боків Дніпра».

Проте дуже скоро татари висунули свого претендента на булаву – Петра Суховія, й Дорошенко змушений був повернутись на Правобережжя. Татари ж тільки все поламали Дорошенкові, бо самі нічого не досягли – гетьманом Лівобережжя став Дем’ян Ігнатович (Многогрішний), який розпочав політику інтеграції Війська Запорізького з Московією.

«Від Богдана до Івана не було гетьмана». У цій народній приказці не лише вияв пошани до великих українських гетьманів — Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, а й вирок історичним діячам епохи Руїни, більшість із яких виявилися або знаряддям у чужих руках (Юрій Хмельницький, Павло Тетеря), або заручниками обставин (Дем’ян Многогрішний). Втім, доля Івана Самойловича, гетьмана Лівобережжя, спростовує народну приказку. Він володарював 15 років (більше, ніж будь-який його попередник у ХVІІ столітті!) — і це в часи, коли Україну спустошували її сусіди, підписані договори легко порушувалися, а вчорашні вороги ставали союзниками.

У внутрішній політиці Іван Самойлович започаткував виділення з козацької старшини т. зв. значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського («малоросійського») дворянства. Намагався об'єднати Правобережжя та Лівобережжя.

У 1674 р., коли війська гетьмана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана правобережний гетьман Михайло Ханенко склав гетьманську булаву, Петра Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом усієї України («обох сторін Дніпра») було проголошено Івана Самойловича.

У результаті вторгнення військ Туреччини Самойлович втратив контроль над Правобережжям. У 1679 р. за наказом Москви провів насильницьке переселення українців з Правобережної України на Лівобережну (відоме як Великий згін).

У роки правління Самойловича остаточно утвердився державно-політичний устрій лівобережного Українського гетьманату, який в основному залишався незмінним до 1764 року. Проявив себе здібним воєначальником у війні об'єднаних сил козацької України та Московії з Османською імперією. Заохочував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. Претендував на поширення гетьманської влади і на Волинь та Західну Україну. Висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681 року, неодноразово виступав проти укладення польсько-російського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ України на дві частини.

Цілеспрямованість Самойловича у його «правобережній політиці», яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687 року. Скориставшись з невдалого спільного україно-московського походу на Крим, Самойловича звинуватили у провалі, усунули від влади, заарештували і разом із сином Яковом відправили до Москви, а звідти - до Сибіру. Помер гетьман обох берегів Дніпра у Тобольську 1690 року.

І.Самойлович виявив розуміння необхідності зміцнення козацької еліти - запоруки збереження й подальшого розвитку державності. Визначною була роль гетьмана в організації збройних сил. З його іменем пов’язаний прискорений розвиток так званих охотницьких, компанійських та сердюцьких полків - українського аналога європейського найманства. Це, з одного боку, суттєво зміцнювало військо держави, з іншого - зайвий раз засвідчувало збереження Гетьманщини в орбіті європейського світу, без якого українство й не мислилося. За часів гетьманування Самойловича розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли, що позитивно впливає на розвиток економіки загалом.

До негативних наслідків гетьманування Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові.

Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши загальнодержавні інтереси на свої станові.

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 p., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію та відновити гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контролюючої на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити. Частина а них, у тому числі й сам Полуботок, померли від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на початку 1725 р. померли підчас слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини. У народній пам'яті Павло Полуботок залишився зразком героя мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві