22.Політика гетьманщини-наслідок зовнішньо-політичної інтервенції.

Інтервенція — у міжнародному праві насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої держави, спрямоване проти її територіальної цілісності або політичної незалежності.

Українська держава в 1654 році не втратила своєї суверенності в уяві сучасників і в офіційних актах. Угода Богдана Хмельницького в Переяславі 1654 року з представниками царя Олексія була в розумінні гетьмана та старшини тимчасовим воєнним союзом, подібним до тих, що були раніше. Цей союз з могутньою тоді Московією не зменшував незалежності України і не перешкоджав їй укладати нові союзи та коаліції.

1657-й рік був кульмінаційним моментом престижу Б. Хмельницького, а разом з тим і незалежної Української держави: могутня коаліція України, Семигороду, Швеції загрожувала самому існуванню Польщі; війська українські та семитородські окупували Замостя, Краків, Берестя, Варшаву. Волинь просила протекторату України.

Ці факти спростовують погляди російських учених Розенфельда, барона Б. Нольде, Д. Одинця, В. Мякотіна, нібито Україна втратила при договорі 1654 року свої державні права. Навпаки, цей договір зміцнив становище України, як держави. Сам Б. Хмельницький вважав підданство Москві, як тимчасову та номінальну форму взаємовідносин. Характеристично, що й Москва не вимагала від України «вірності» і не обвинувачувала у «зраді» за ті договори, які укладала Україна. Для Західної Європи, після Переяславської угоди, Україна залишалася державою.

Після смерті Богдана Хмельницького, користуючись з ослаблення України, Москва систематично намагалася перетворити номінальну форму залежності в реальну. Тому в «гетьманських статтях» робили зміни, які мали за мету обмежити самоуправління й державні права України. Та не зважаючи на всі ті зміни в «гетьманських статтях», Україна залишалася в уяві Москви до XVIII ст., як окрема держава, і ці статті розуміли в Москві, а пізніше в Петербурзі, як договірні, себто, як договори між державами. Так було в 1722, 1727 роках.

Стосунки Москви з Україною укладалися в XVII ст. на основі окремого уставу — «Приказом», які офіційно називали Україну, або пізніше — «Малороссийским Приказом», на чолі якого стояв боярин, який не був підпорядкований Посольському Приказові.

За Хмельниччини Українська держава об'єднала більшу частину української території. Богдан Хмельницький намічав план: «прогнати ляхів за Вислу», об'єднати всю Україну, але не встиг цього зробити.

Року 1667 Андрусівський договір розірвав Україну на дві частини, з яких одна залишилася в номінальній залежності від Москви, а друга перейшла під реальну залежність від Польщі. Але 1668 року Козацька Рада в Опішні демонстративно підкреслила, що вона не визнає умов Андрусівського перемир'я, і Україна об'єдналася знову під владою єдиного гетьмана — Дорошенка, щоправда, це тривало короткий час, але факт залишається фактом. Гетьманом України обох боків Дніпра був проголошений 1676 року Самойлович — знову на короткий час. Нарешті, наприкінці XVII ст. востаннє об'єдналася вся Україна під владою Мазепи.

На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визнаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участи Ради.