20. Козацька держава в недемократичному варварському оточенні: Московія, Татарія, Османія.

Взаємини з Москвою

Територія гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацькадержава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, алеполітично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

Московський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Гетьманщини демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інститутів і впровадження загальномосковських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. До Глухівських статей 1672 р. було долучено нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян.

Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла "Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими угрупованнями панівного стану, його зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.

Козацтво і татари

Образ татар у поточній історичній свідомості - ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.

Вони майже одночасно виходять на арену історії й так само одночасно сходять із неї, аби вже в стереотипних спотвореннях виринути на сторінках підручників.  

Козацтво як східне лицарство  

Звичний для нас погляд на козацтво як головного захисника українських земель від набігів погано узгоджується із самим фактом мільйонних втрат населення від набігів. Щоправда, звинувачувати в цьому козацтво не випадає.

Жодна країна, що потерпала від набігів, не спромоглася організувати гідну військову оборону. Ані Молдова, ані Московська держава, ані Річ Посполита. Інша річ, що захист від набігів був записаний до чеснот запорожців значною мірою постфактум.

Набагато адекватнішим образом видається вислів польського автора XVI ст. Бартоша Папроцького про "пограничний спорт". І козаки, й татари полюють за здобиччю, ризикуючи власним життям, здобувають воєнну славу і воєнні трофеї.

Натомість документально випадків козацьких походів з метою визволення турецьких підтверджених рабів майже немає! Хоча документально засвідчені, так би мовити, принагідні звільнення бранців та захоплення інших бранців - татарських.  

Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення

Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків (тих самих татар), ніж до православних міщан чи селян

Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ'я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство. Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар - перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.

Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у "зраді" Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари "зраджували", і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?

Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.

Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка - учасника Пилявецької битви - записано: "Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар".

Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан "зрадив" Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.

Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.  

Козацько-татарська федерація  

Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.

Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).

Символічно, що в протистоянні російському наступові кримські татари підтримували Івана Виговського 1659 року в переможній битві під Конотопом, а в Конституції Пилипа Орлика 1710 року йдеться про "закони близького сусідства, що нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою".

Виступаючи 1991 року на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві, вчений-тюрколог, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак закликав вивчати всі процеси етнічно неукраїнських державних структур нарівні з етнічно українськими державами й побачити в татарах "не диких зайд, грабіжників, а нарівні з запорожцями - наших предків".

Відносини з Оттоманською Портою

Б. Хмельницький добре знав турецьку проблему. Адже чверть віку тому він був у татарському полоні і два роки жив у Константинополі. Він знав турецьку мову та  звичаї та устрій Османської імперії. Спочатку він установив дипломатичні зв'язки з Портою, щоб забезпечити собі допомогу її васала - Криму. Потім ініціатива перейшла до султана, який хотів добитися підданства йому гетьмана Хмельницького. Коли у відповідь на місію турецького посла Османа влітку 1651 р. гетьман послав у Стамбул посольство на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем і своїм родичем Павлом Ясенком - Хмельницьким, султанський двір прийняв їх з великою увагою і султан обдарував їх коштовними дарунками. Оскільки в Стамбулі було багато іноземних послів, поширилися чутки про можливе підданство Хмельницького Оттоманській Порті.

Молдавський похід Б. Хмельницького хоч і стривожив Стамбул, але загалом не вплинув на відносини з гетьманом. Стамбул схиляв Хмельницького до підданства, а гетьман погоджувався на рівноправний договір. Дипломатичні зв'язки були дуже інтенсивними. Грек Фома Іванов у серпні 1653 р. писав з Константинополя: «Часто приїздять сюди козацькі посли від гетьмана Хмельницького, і тут турки цих послів дуже шанують і обдаровують, бо мають перед ними страх і просять їх приязні». Хоч як настирно посли турецького султана пропонували Хмельницькому прийняти турецьке підданство, гетьман завжди вважав Порту ворогом України, оскільки вона або благословляла татарські орли на грабіжницькі походи в Україну, або разом з ними грабувала українські міста й села.

Переговорів вимагали обставини. Цим забезпечувалася допомога кримського хана. Оттоманська Порта сама не надавала Б.Хмельницькому воєнної допомоги, бо він не погоджувався на підданство.

Наприкінці 1653 р. Українська гетьманська держава перебувала у складному становищі.  Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва посіла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Османську імперію. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно перетинати Чорне море, торгувати без мита в турецьких володіннях. Але далі події розвиваються трагічно для України: у 1653 р. під час молдавського походу гине його син Тиміш, Валахія й Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.