10.Описати роль у політичному процесі віче, князя, митрополита, воєводи, писаря та ін.

Князь.Великий київський князь зосереджував у своїх руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову та військову. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Перші київські князі мали необмежену владу, розпоряджалися всіма засобами держави. Джерелом їх могутності було одновладство і військові сили: князь ні с ким не ділив проводу держави, а дружина залежала тільки від нього, та коли держава почала ділитися, князівська влада послабшала. Найтяжчу кризу князівська влада зазнала в Галицько-Волинській державі під час боярської анархії.

У народному розумінні князь – це батько і господар землі, що сам дбає про своє велике господарство, державу, сам усього доглядає і пильнує порядку та справедливості. Зразком такого патріарха був Володимир Мономах, що у своїм “По-ученні дітям” подав методи правління, якими князі повинні були керуватися. На взаємному довір’ї між князем і громадою спирався весь державний лад.

Боярська рада.

Співпраця громадянства з князем проявлялася в тому, що при боці князя існувала боярська рада, дума. Вона складалася спершу з представників княжої дружини, тих хто допомагав князеві керувати державою. Коли до слова дійшла земельна аристократія, до ради ввійшли представники визначних боярських родів. Не було ніяких постанов про те, хто має належати до княжої ради, про це рішало значення різних осіб у громаді і воля князя. Найчастіше князь кликав до ради бояр, що мали найвищі становища в адміністрації і війську – тисяцьких, воєвод та ін. Дума не розвинулась в постійну установу, вона не набрала означених, регламентованих форм. Але все-таки князі, що бажали мати добрі зв’язки з боярством, не легковажили цієї ради. Згідлива співпраця бояр з князем була головною основою розвитку держави. Коли одна або друга сторона порушувала цей усталений порядок, державна організація переживала кризи.

Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі. У 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Надзвичайним чинником для вирішування державних справ було віче. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Коли княжа влада обняла всі державні функції, віче занепало, а знову віджило у 11 ст. у зв’язку з послабленням княжої влади. Це була народна влада, в якій брали участь не тільки бояри, але і все населення. Більшого впливу на віче мали визначні бояри чи міщани, і вони використовували народне зібрання для своїх потреб. Віче деколи скликав князь, якщо бажав повідомити про що-небудь народ або шукав для себе підмоги серед маси. Але частіше народна рада збиралася сама, на заклик випадкових проводарів. Провід вів князь, тисяцький, єпископ – взагалі той, хто віче скликав. Впорядкованого голосування не було, - учасники криками виявляли свою думку. Віче вирішувало різні справи: обирало нового князя, складало з князем умову, висловлювало бажання щодо управління, суду тощо. Взагалі, віче – це був тільки надзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід.

 

Митрополит.На чолі церкви був митрополит, призначуваний константинопольським патріархом, що свідчило про її певній залежності від Візантії. У підпорядкуванні київських митрополитів перебували єпископи, керуючі церквою на певних територіях - єпископства. У їх розпорядженні знаходилися міські та сільські священнікі- т.зв. біле духовенство.

Дружина становила собою постійне військо, що у внутрішніх справах виконувало роль апарату примусу. За свою службу старші дружинники (бояри, великі феодали) одержували землі, молодші («отроки», «діти боярські», «пасинки») – частину військової здобичі або плату. На перших порах дарувалась не територія, а право стягувати з відповідного міста чи села податки. Така форма феодального землеволодіння –помісна – не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя.