2. Чехо-Словачина.

Утворення Чехо-Словачини. До 1918 р. чеські та словацькі землі входили до складу Австро-Угорської імперії. Перша світова війна та наближення краху імперії Габсбургів викликали національне піднесення серед чехів та словаків. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями чехословацького комітету, очолюваного Томасом Масариком, було сформовано чехословацький корпус на території СРСР, який першим виступив проти більшовиків. 28 вересня 1918 р. Національний комітет в Парижі проголосив себе тимчасовим урядом на чолі з Т. Масариком. 28 жовтня 1918 р., національний комітет проголосив створення Чехо-Словацької держави, 30 жовтня Словацька національна рада заявила про приєднання до Чехії. А вже 14 листопада 1918 р. Національні збори проголосили Чехо-Словаччину республікою та обрали президентом Томаша Масарика, уряд очолив К. Крамарж.

Визначення кордонів. Остаточно кордони Чехо-Словаччини було визначено в 1919-1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу Чехо-Словаччини увійшли Чехія, Мораві, частина Сілезії, Словаччина і Закарпатська Україна. Територія новоутвореної держави становила 140 тис. кв. км., а населення – 13,6 млн осіб, з яких лише 7 млн чехів, в майбутньому це стало причиною численних проблем Чехо-Словаччини.

Конституція 1920 р. 20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехо-Словацької Республіки, що декларувала основні демократичні свободи. Президент, якого обирала Національні збори терміном на 7 років, наділявся великими повноваженнями, разом з урядом він здійснював виконавчу владу. Законодавча влада належала законодавчим Національним зборам. Прийняттям конституції завершилося створенняЧехо-Словацької Республіки.

Внутрішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша. Чехо-Словаччина, успадкувавши 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів, стала однією з найбільш промислово розвинених країн Центральної та Східної Європи. Наприкінці 1923 р. економіка країни вийшла з повоєнної економічної кризи. Промислове виробництво країни неухильно зростало і в 1927-1929 рр. перевищило довоєнний рівень на 20%. Чехо-Словаччина за вивозом взуття, бавовняних тканин посіла друге місце серед європейських країн, а за експортом цукру – перше. Президент Т. Масарик був досвідченим політиком та мав великий авторитет, з ним тісно співпрацював один з ідеологів національно-соціалістичної партії, міністр закордонних справ – Е. Бенеш.

У Чехо-Словаччині в 20-30-х рр., на відміну від інших країн регіону, істотних змін демократичного устрою в напрямку до диктаторського правління не сталося. Світова економічна криза вразила всі галузі економіки, за винятком військово-промислового комплексу. Заводи «Шкода» продовжували постачати зброєю союзників Чехо-Словацької держави.

Крім соціально-економічних проблем ключовою залишалася національна проблема. Попри низку наданих конституцією прав, національні меншини не почували себе рівноправними з панівною чеською нацією. Основою цього нерівноправ’я було те, що провідні позиції в економіці посідала чеська буржуазія. У Словаччині політика «чехословакізму», відмова правлячих кіл республіки визнати словаків як самостійну націю, а також централізаторські заходи Праги викликали невдоволення словацького населення.

Судетська проблема. Найгострішою національно проблемою Чехо-Словаччини була судетська. Судетська область була приєднана до Чехо-Словаччини за Версальським договором, більшість її населення становили етнічні німці. Після приходу в Німеччині до влади нацистів на чолі з Гітлером, питання судетських німців значно актуалізувалось та стало предметом гострої конфронтації між двома країнами. Було створено Судето-німецьку партію на чолі з К. Генлейном, яка спершу декларувала лояльність до Праги, але потім відкрито стала на анти чеські позиції та оголосила курс на приєднання до рейху.

У 1935 р. президентом Чехо-Словаччини став Е. Бенеш, уряд очолив М. Годжа. Протягом 1936-1938 рр. посилилась активність генлейнівців, а також словацьких, угорських та польських сепаратистів. Генлейн активно вимагав автономії Судетської області, що розглядалось Гітлером як перший крок до приєднання Судет до Німеччини. У березні 1938 р. Гітлер зосередив до 200 тис. німецької армії на кордонах Чехо-Словаччини, але Бенеш оголосив мобілізацію, тому Гітлер змушений був відступити.

Водночас посилився тиск на Прагу з боку її союзників, Франції та Великї Британії, які активно проводили політику «умиротворення», задовольняючи всі вимоги Гітлера. Долю Чехо-Словаччини було вирішено 29-30 вересня 1938 рр., коли керівники Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії підписали Мюнхенську угоду, відторгнувши від Чехо-Словаччини Судетську область на користь Німеччини.Крім того, Прага мала задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини: перша отримала Тешинську Сілезію, а друга – частину Словаччини та Закарпаття. Чехо-Слвоаччина втратила 25% населення, 1/3 території, понад 40% промисловості.