Імперська Конституція 1871 р.

Німецьке цивільне уложення 1900 р. »

Конституція німецької імперії набула чинності 1 квітня 1871 р. З невеликими змінами вона діяла до початку 1919 р. До складу імперії входили 22 монархії (з них 4 королівства,11 великих герцогств, 7 князівств), а також 3 вільних міста. Конституція визначила склад і повноваження загальноімперських органів влади та управління, встановила єдине для всіх підданих право займатись ремеслом, мати доступ до суспільних посад, мати майно, користуватись громадянською правоздатністю та ін. До відання загальноімперських органів було віднесено законодавство про армію і флот, про податки і митні збори, систему міри і ваги, карбування монет, залізничні, водні шляхи сполучення, пошту й телеграф, загальне законодавство з цивільного та кримінального права, судочинство, про пресу й союзи, загальні положення про банки, патенти на винаходи, охорону авторських прав, боротьбу з контрабандою тощо. Король Пруссії одночасно був імператором (кайзером) Німеччини, носієм верховної влади. Кайзер наділявся вищими атрибутами влади, частина його повноважень здійснювалась через канцлера. Імператор призначав канцлера, вищих чиновників та офіцерів, був головнокомандуючим збройними силами. Йому належали широкі права в галузі зовнішніх зв’язків, за згодою бундесрату він міг оголосити війну. Імператор міг скликати і достроково розпускати обидві палати парламенту, йому належало право розробляти й видавати закони, контролювати їх виконання. Був закріплений принцип контрасигнагури: укази імператора потребували підпису канцлера. Проти держав, які виявили непокору, імператор міг використовувати збройні сили. Якщо в бундесраті (союзній раді) розділялись думки з важливих загальноімперських питань, то голос імператора був вирішальним. За обсягом прав друге місце після кайзера займав бундесрат. Цей орган мав законодавчі й адміністративні повноваження. Він був органом представництва держав (в особі міністрів або уповноважених), що увійшли до складу імперії, а також імперським судом з особливо важливих злочинів і розглядав конфлікти між членами союзу. Члени нижньої палати обирались загальним таємним голосуванням з підданих чоловічої статі, що досягли 25-річного віку, крім військових. Один депутат обирався від 100 тис. жителів. Строк легіслатури спочатку був три роки, а з 1888 р. — п’ять років. Депутати у своїх діях не були зв’язані ніякими інструкціями і наказами виборців; до 1906 р. вони не одержували платні. Проголошувалась парламентська недоторканість депутатів. Рішення рейхстагу приймались абсолютною більшістю голосів. Однак право видання законів було обмежене. Рейхстаг мав право пропонувати закони, а направлені йому петиції передавати союзній раді й імперському канцлеру. Для прийняття імперських законів потрібна була згода союзної ради (бундесрату) і палати депутатів (рейхстагу). Рейхстаг затверджував бюджет. Під тиском Бісмарка депутати дозволили урядові самому визнавати кошторис військових витрат на багато років наперед. Фактично рейхстаг не відігравав істотної ролі в державному механізмі імперії, оскільки не мав права контролювати виконавчу владу. Глава уряду — канцлер не ніс відповідальності перед рейхстагом, за свої дії він відповідав лише перед кайзером. Звання міністра мав лише канцлер, інші імперські чиновники називались державними секретарями. Імперська конституція 1871 р. несла на собі риси прусської поліцейської держави, закріплюючи будову влади, вигідну для юнкерів і великої буржуазії. З її прийняттям німецька буржуазія дістала простір для підприємницької діяльності на території всіх держав, що увійшли до складу імперії. За формою правління об’єднана Німеччина була монархією, а за державним устроєм — наближалась до федерації. Однак імперські повноваження тут були набагато ширшими, ніж у старих федераціях. Держави, які увійшли до складу Рейху, мали різний правовий статус. Тут були монархії, республіки, вільні міста. Делегати союзної ради по суті були уповноваженими урядів земель і діяли в межах імперативного мандата.