20. Трипільська культура
Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́нь (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́нь-Трипі́лля») —археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині (у зазначеній «розширеній» назві культури присутня ще й назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдовита Румунії загальною площею понад 350 тис. км². У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість мешканців деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.
Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Вірогідно, за густотою розселення об'єднання племен.
Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км²). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею за площею або темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури за різними оцінками становило від 410 тис. до щонайменше 1 млн осіб.
Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.
Країну трипільців іноді також називають Українська Аратта. Автором концепції т. зв. «Українською Аратти» є Юрій Шилов, який у 1990-их роках висловив ідею про нібито найдавнішу державу світу — «праслов'янську Аратту». Локалізація згаданої у месопотамських письмових джерелах легендарної Аратти в Україні була презентована спочатку у доповідях, тези яких були опубліковані[11][12][13], а згодом і у більших за обсягом працях[14][15].
За уявленнями Шилова трипільська Аратта — це колиска трьох братніх народів (росіян, українців, білорусів) а Російська імперія є «прямою спадкоємицею найдавнішої у світі держави Арати … і, отже, берегинею етнокультурного кореня індоєвропейських народів і земної цивілізації взагалі …». Іншими археологами[16] подібна версія вважається типовим прикладом історичної міфотворчості, оскільки суперечить науковим фактам.
За твердженням археологів[17] велика кількість літературних фантазій на тему трипільської культури створила окремий псевдонауковий жанр, який отримав назву «трипологія». Одним із його наріжних каменів є непохитний автохтонізм трипологів.
21. Міфологія трипільців
У VII тис. до н. е. з близькосхідних центрів аграрного господарства відбулося розселення анатолійських мотичних землеробів-тваринників у Центральну Європу та Правобережну Україну.
Уявлення давніх землеробів, у т. ч. трипільців (IV—II тис. до н. е.), закорінені в культурі Малої Азії, якій притаманне особливе вшанування жіночого божества плодючості. Образ жінки-прародительки створював широке асоціативне поле для культу відтворення родового колективу і всього сущого навколо. Англійські дослідники Е.-Б. Тейлор, Джеймс-Джордж Фрезер (1854—1941) наголошували на взаємозв'язку між плодючістю землі і відтворювальними можливостями людей. Із давньоземлеробськими культами пов'язані і ритуальні оргіїстичні обряди, еротичні танці, фалічні церемонії.
Образ Великої Богині сповнений універсального змісту: вона — праматір. У глиняних статуетках трипільців було знайдено борошно, а на їх поверхнях — зображення зерен, рослин. Часто на них відтворювали «жест плодючості» — покладені на груди руки. Поширеною була й ідея священного шлюбу Богині-Матері з чоловічим божеством (найчастіше — двома різними за функціями божествами — Богом-Биком і Драконом-Змієм). Велика Богиня персоніфікує общину і землю; Бог-Бик — Верхній світ (небо, сонце, місяць); Дракон-Змій — володар вод і сил Нижнього світу. Небесний Бик запліднює жінку-прародительку. Черепи биків, статуарні зображення бичачих голів розповсюджені в культурі трипільців, відомі їм і ритуальні поховання в будинках черепів чи рогів бика. Дракона-Змія вважали грізною силою, на трипільських статуетках він огортає ноги, лоно жінки. На посудинах, статуетках зображені вертикальні прямі, зигзагоподібні, хвилясті лінії — знаки дощу. Вони, вірогідно, символізують розпущене волосся жінок — учасниць магічних танців. Оголена жінка з довгим волоссям уособлює контакт із силою бога — подателя дощу.
Декоративний живопис, кераміка, у т. ч. керамічні моделі споруд трипільського житла, та антропоморфна пластика Трипілля є цінними джерелами вивчення міфології давніх землеробів. Моделі жител використовувались, очевидно, в магічній практиці. Розписна кераміка виконувала декоративну та ідеологічно-магічну функції, була ознакою консолідації трипільської спільноти. Властиві їй керамічні чотирикутні домашні вівтарі, виконані у формі хреста або квадрата, зорієнтованого на всі сторони світу. Подібна символіка відповідає символіці інших реалій життя — порам року, фазам доби, періодам життя. Вибудовуються смислові ланцюги: схід — південь — захід — північ; весна — літо — осінь — зима; ранок — полудень — вечір — ніч; дитинство — юність — зрілість — старість. Подібні відповідності, символічна кодифікація мікро- та макрокосму притаманна міфопростору давніх слов'ян. Із середини IV тис. до н. е. у декорації печей і стін переважав мотив червоних, білих та чорних спіралей, що характерно для міфологічного світогляду трипільських землеробів і скотарів.
Із релігійно-магічними землеробськими культами пов'язана антропоморфна пластика, яка засвідчує естетичні, духовні, релігійні пошуки давніх людей: до 90% становлять жіночі фігурки (жіночі статуетки з Луки-Врублівецької, Бернашівки у Середньому Подністров'ї, на межі Хмельницької і Чернігівської областей, Сабатинівки Кіровоградської області). Поширеними були і зооморфні статуетки (зображення богів у вигляді тварин), предмети — глиняні вівтарі, моделі столика і крісла, антропоморфні посудини, амулети. Розповсюдженими серед пластичних виробів були жіноче божество (Богиня-Праматір) і чоловіче божество — Бик. Голову бика з накресленою на ній жіночою фігурою з руками, піднятими у жесті Оранти (хранительки) знайдено в с. Більче Золоте (Тернопільщина). Зображення породжує асоціації з античним міфом про викрадення Європи Зевсом.
Керамічна пластика збагачена орнаментальними графемами магічної символіки. Наприклад, символічна графема «навхрест пересічені лініями ромби з точками у чотирьох площинах» — знак родючості, відомий у багатьох культурах Близького Сходу періоду античності, поширена і в народній культурі України. Деякі графеми мають спільні елементи з орнаментальними ритвинами на кам'яних антропоморфних стелах. Орнамент статуетки із с. Бернашівка нагадує орнамент бокової пластини Керносівського ідола (можливо, зображення землі і божества), знайденого в Дніпропетровській області.
У світовому мистецтві побутує багато «вічних» композицій — традиційних мотивів, що змінюються залежно від місця та часу (мотив Оранти, «Зажурена постать», «Венера», «Боротьба героя з драконом», «Бик із жіночою постаттю», «Божество серед звірів», або «Володар звірів»). «Праформою» мотиву «Володар звірів» є зображення мамонтобика у Кам'яній Могилі. Подібний сюжет зображений на трипільських стелах, зокрема стелі із с. Усатове (Одеська обл.). У центрі Усатівської стели (вапнякова плита III тис. до н. е.) — фігура людини, обставлена з двох дотичних вершинами трикутників; навколо — постаті двох биків, коня, оленя. Можливо, це один із найдавніших зразків сюжету «Володар звірів». У III тис. до цього мотиву вдавалися арії, розселені на теренах Індії та Близького Сходу (печатка Шиви Пашупаті з Хараппи (III тис. до н. е.), в центрі якого сидить рогате божество у традиційній індійській позі в оточенні тварин). Пізніше такі сюжети набули розвитку в мистецтві та міфології античності («Орфей серед звірів»), скіфського періоду (мотив «Папай серед звірів»), мистецтві Візантії, Київської Русі («Давид і Мелодія серед звірів») та ін.
22. Спадщина трипільської культури
Трипільська культура — найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е.
На мій погляд, Трипільська культура - надзвичайно особлива та багатогранна.
В економічній сфері її ознаками було зернове землеробство, поступове витіснення мотики ралом, приселищний характер тваринництва, поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам’яних та крем’яних.
У сфері суспільних відносин культура виявила себе у переході від матріархату до патріархату та зародженні міжплемінних об’єднань, формуванні ієрархічної структури родів та зародженні елементів приватної власності.
У сфері побуту характерними особливостями Трипільської культури були: побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських праміст, міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років, розписна кераміка з орнаментом, в якому застосовувались жовтий, червоний та чорний кольори.
В духовній сфері культура відзначилась домінуванням символів родючості, матеріалізацією їх у символи побуту - зображення сонця, місяця, води, жіночі статуетки та фігурки тварин.
Безперечно, Трипільська культура цікава ще й тим, що вона була своєрідною ланкою між Заходом і Сходом. За рівнем свого розвитку ця культура впритул наблизилась до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту. Однак під тиском різних чинників: похолодання, порушення екологічного балансу, протистояння західних і східних трипільців, нападів скотарських племен тощо, Трипільська культура з часом занепала, не реалізувавши до кінця свої потенційні можливості.
Час іде швидкими темпами, залишаючи після себе глибинні сліди в історії, які тепер є предметом дослідження науковців, істориків та археологів. Сьогодні часто звертаються до витоків цивілізації, дають свої оцінки та аналізують певні історичні явища чи події, при цьому до таких заходів вдаються не лише справжні науковці, але й скажемо "любителі", які подають альтернативні версії і ставлять під сумнів уже існуючі. Добре це чи погано? На мій погляд, не можна сказати однозначно, адже нові теорії дозволяють по-іншому поглянути на стару проблему.
Саме про Трипільську культуру впродовж останніх років ведеться багато дискусій у наукових колах. Точаться суперечки і в середовищі її шанувальників. Слід зауважити, що вже понад століття вчені, не лише українські, а й інших країн світу, намагаються пояснити людству, як постала ця унікальна археологічна культура, що не тільки проіснувала близько трьох тисяч років винятковою етнокультурною цілістю, а й безсумнівно вплинула на формування та духовний розвиток європейських народів.
Варто відзначити,що Трипільська культура не лишила після себе ні пірамід, ні величезних храмів, ні кам'яних палаців, а її матеріальна спадщина, всі свідчення існування понад 6 століть заховані в землі. Ґрунтовні дослідження Трипільської культури розпочалися ще з початку ХХ ст., а вже повоєнні, масштабніші, що проводилися в 1945-1970-х р.р. відкрили Трипілля як цивілізацію мідного віку. У самій же суспільній свідомості вже не одне десятиліття стоїть закономірне питання: чи є Трипільська археологічна культура справді цивілізацією?
Надбання її не залишає байдужим дослідників не лише вітчизняних але й іноземних. Англійські та американські вчені вважають, що її археологічними ознаками є міста,монументальна архітектура (храмові комплекси), писемність, реміснича спеціалізація, суспільна диференціація. Трипільці володіли секретами високоякісного випалювання посуду, крім того існували спеціальні гончарні центри. Відомі спеціальні майстерні у трипільських селищах Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут (Черкащина), Кліщів, Тростянець (Поділля). Велика кількість деревини давала змогу виготовляти ткацькі, кушнірські верстати, хатнє начиння.
Творці трипільських орнаментів передавали прийдешнім поколінням знання про Світ, які вони успадковували від попередніх епох. Образна мова попередньої доби неоліту через тисячу років функціонує в розписах трипільців, а від них - у пізніших культурах. Трипільці створили свою духовну культуру, про що свідчать попередньо сказані факти, а отже саме вони створили свій неповторний культурний комплекс. Духовна діяльність трипільців спрямовувалася передусім на підсилення існуючого Світового ладу і протистояння Хаосові. В цій неперервній діяльності визначним було підтримання могутності людської душі. Ще одним важливим показником на користь зарахування трипільців до окремої цивілізації слугують факти, які говорять про їхню писемність, зокрема у 70-х роках археолог В. Мицик у розкопках житла знайшов фрагменти посудин, на денцях і стінках яких по сирій глині прокреслені, а на інших уламках - ретельно промальовані знаки за структурою літер. Це - піктограми і графічні символи. Вчені вважають ці знаки буквами трипільського письма, більшість із них припускають, що вони призначені для ведення господарського обліку.
Отже, аналізуючи матеріальну та духовну культуру трипільців навряд чи можна назвати її просто збігом обставин, або звичайним процесом еволюції, адже увібравши в себе риси попередніх культур, її носії заклали основи продукування нових, своїх рис та дали багату спадщину для майбутніх епох. Саме в цьому й полягає значення Трипільської культури як цивілізації мідного віку.
На моє переконання, в Україні Трипільська культура збереглася у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою спорідненість зі своїми пращурами, що населяли проукраїнські землі задовго до появи слов’ян. Розписування хат, печей, коминів, геометричні та рослинні орнаменти, що використовуються й досі у килимарстві, гончарстві, різьбленні, вишивках, писанках – це саме ті ланки, що несуть у собі зв’язок тисячоліть, культур, зв’язок поколінь.
23. Олег Ольжич – дослідник трипільської культури на Буковині
Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), (* 8 (21) липня 1907, Житомир — † 10 червня1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет, археолог і політичний діяч. Син українського класикаОлександра Олеся.
Своє імя в науці вчений зробив, досліджуючи трипільську культуру, яку власне називав «культурою галицької мальованої кераміки».
Часом буває так, що коло знайомств батьків певним чином визначає майбутнє їхніх дітей. Його батько, Олександр Кандиба, приятелював з Миколою Біляшівським - дослідником Трипілля, директором Київського художньо-промислового і наукового музею, де зберігались археологічні колекції (хранителем і екскурсоводом археологічного відділу був сам В.Хвойка).
Ще в дитинстві Олег побував не лише в місцях розкопок, а навіть відпочивав на хуторі М. Біляшівського в околицях Канева біля Княжої гори, а це південна межа володінь київських князів. Романтика археології полонила його на все життя.
У 23 роки Олег став наймолодшим доктором археології по темі Трипілля. Готуючись до захисту провів розкопки в західному Поділлі – печері Вертеба і 15 поселеннях. Серед монографій (напівзаборонених, посилання на наукові праці Кандиби в СРСР були заборонені), присвячених трипільській культурі, немає жодної, яка витримала б три видання, до того ж двома мовами. У цьому плані «Шипинці» О.Кандиби – явище унікальне.
Народився Олег Кандиба 8 липня 1907 року в Житомирі. Батько - відомий поет-лірик Олекасандр Кандиба (псевдонім Олесь). Мати - Віра Свадковська - філолог. Через два роки родина переїхала до Києва, де прожила 10 років. У 1919 році уряд Української Народної Республіки скеровує батька на дипломатичну працю до Будапешту, а мати з сином переселяються у Пуща-Водицю під Києвом. З малих літ Олег проявляв себе вундеркіндом: у три роки вже читав, у п'ять - написав історичну п'єсу, малював, грав на піаніно і скрипці. Тут, навчаючись у школі, почав писати перші вірші та оповідання.
У 1923 р. мати з сином (йому було 16 літ) отримали дозвіл переїхати до батька, спочатку до Берліну, а потім і до Праги. Тут у Карловому університеті та Українському вищому педагогічному інституті імені Драгоманова вивчав одночасно археологію, етнографію, історію мистецтва, філософію, історію, літературознавство. Серед його вчителів - відома професура європейського рівня. У 1929 р. захистив докторську дисертацію на тему "Неолітична мальована кераміка Галичини". Ще в студентські роки приймає участь в археологічних експедиціях у ряді країн Європи. Працює в археологічному відділі Празького музею.
Період з 1930 по 1938 роки - це час його активної наукової праці в галузі археології. Він досліджує, зокрема, кераміку трипільської культури в Поділлі, Галичині, Буковині, Румунії, Словакії. Проводить експедицію в Італії. Вивчає неолітичну та іншу кераміку в музеях Берліна, Відня, Львова і т. д. Друкується в наукових журналах, пише окремі наукові праці кількома іноземними мовами.
Сам Ольжич говорив, що археологія - не улюблена його муза. Але він настільки глибоко пізнав через неї древню історію, а остання так його надихала, що, за свідченням його друзів, міг з приводу будь-якого "черепка" експромтом проголосити цілий трактат. А ще зізнавався, що лише один "черепок" міг дати йому сюжет роману. Та й поезія його і метафорично, і по змісту частково пов'язана з археологією.
У 1938 р. їде до Америки, з метою організації тут Українського наукового інституту, що йому вдалося з допомогою професора Грановського з університету Мінесоти. На жаль, Друга світова війна переривала діяльність цього інституту. Вдалося видрукувати лише один науковий збірник за його редакцією (1939). Тоді ж вчені Гарвардського університету, зокрема Американської школи передісторичних дослідів та ін., залучають його до участі в експедиціях, які ця школа проводить в Європі. Згідно досліджень історика Любомира Винара (США), Ольжич не читав лекцій в Гарвардському університеті, не був його доцентом, як повідомляється в деяких джерелах з України. Він мав лише зв'язки з його вченими, які й залучали його до праці на території Європи, друкувався в американському археологічному журналі, мав велике визнання серед американських спеціалістів.
Праці з археології підписує своїм прізвищем "О. Кандиба".
Найвизначніша його праця - монографія про трипільську культуру "Шипенці..." зберігається в бібліотеці Конгресу США.
24. Основні риси культури кр
В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Була заснована митрополича єпархія. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво.
Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі.Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,- й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.
_ Основною культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До того часу в лісостепу давно переважалодвопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали.Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливогодракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі».
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна іполотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчостісклалися оповіді про кожум'яка — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники,сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491–518 рр.) і Юстиніана I (527–565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V–II ст. до н. е., грецький світильник IV століття до н. е., 6 тисяч римських монет II–IV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще древнішим містом.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власністьобщини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.
Родова община називалася «мир» або «вервь» (мотузкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІ—ХІІ століття) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.
Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х столітті великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.
Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX–X столітті широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явиласякіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х століттіКостянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо — не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI століттіруські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.