103. Поняття заповіту. Умови його дійсності. Форми заповіту.

109. Черговість спадкування за законом.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Цивільним кодексом України встановлено п’ять черг спадкоємців. Кожна наступна з п’яти черг одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги або їх відмиви від спадщини, неприйняття ними спадщини, усунення їх від спадкування. В одній черзі всі спадкоємці рівні у праві спадкування. У першу чергу спадкоємців входять: діти спадкодавця, чоловік або дружина спадкодавця (той, з подружжя, який його пережив) та батьки спадкодавця. Спадкоємцями другої черги є: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу спадкоємців входять: рідні дідько та тітка спадкодавця. Четверту чергу складають: особи, які проживали із спадкодавцем однією сім’єю не менш, як п’ять років до дня його смерті. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (чоловік або дружина, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах (не в зареєстрованому шлюбі з померлим), пасинок, падчерка, тесть, теща, зять, свекруха та т.д.). Для визначення особи, спадкоємцем четвертої черги необхідно звернутися до суду. До спадкоємців п’ятої черги відносяться: інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. В цю чергу входять, наприклад, правнуки, двоюрідні онуки, троюрідні племінники та інші до шостого ступеня споріднення. З п’ятою чергою спадкують утриманці спадкодавця, які не були членами сім’ї. Особливим є спадкування за правом представлення. Це теж спадкування за законом. Онуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частину спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини; племінники спадкодавця спадкують ту частину спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини/

110. Прийняття спадщини. Строк прийняття спадщини та наслідки його пропущення. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, що закликаються до спадкування, і склад спадкового майна. З цього дня починається перебіг терміну на прийняття спадщини, на пред’явлення претензій кредиторами спадкодавця і настають деякі інші правові наслідки. Перехід права на прийняття спадщини або спадкова трансмісія — законодавчо визначений випадок переходу права від спадкоємця, що був закликаний до спадкування, але помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, до його спадкоємців. Тому спадкоємці особи, яку закликають до спадкоємства і померлого до прийняття спадщини, що відкрилася, мають право здійснити це замість нього. Такий перехід права на прийняття спадщини, не прийнятого померлим спадкоємцем, іменується спадковою трансмісією, а особи, що успадковують замість померлого трансміттента, — трансміссарамі. Закон передбачає три способи прийняття спадщини. Способи прийняття спадщини за новим ЦК: перший спосіб— спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він не відмовився від неї в порядку, встановленому законом (ч. З ст. 1268 ЦК). Вказівка закону на те, що такий спадкоємець «вважається таким, що прийняв спадщину», свідчить, що особа, яка належить до цієї групи, вважається такою, що прийняла спадщину автоматично. І навпаки, для відмови від спадщини така особа має подати відповідну заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1273 ЦК). Другий спосіб прийняття спадщини стосується окремих категорій осіб, інтереси яких потребують підвищеного захисту — Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони не відмовились від прийняття спадщини в порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 1268 ЦК). Особи, які входять до цієї групи, також вважаються такими, що прийняли спадщину автоматично, бо до них застосовано визначення «вва- і жаються такими, що прийняли спадщину». Для відмови від спадщини ці особи також мають здійснити певні дії — подати заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (ч.ч. 2, 3, 4 ст. 1273 ЦК). Третій спосіб прийняття спадщини стосується спадкоємців, які бажають прийняти спадщину і не належать до першої та другої категорії (є дієздатними особами та на час відкриття спадщини не проживали постійно зі спадкодавцем). Ці особи мають подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК України). Спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав разом зі спадкодавцем, для прийняття спадщини має подати в нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269). Спадкоємці, які входять до цієї групи, не можуть визнаватися такими, що прийняли спадщину автоматично. Навпаки, для прийняття спадщини їм необхідно подати заяву, в якій висловити своє бажання щодо набуття спадкових прав та обов’язків. Якщо особи, які належать до цієї групи, не подадуть відповідної заяви до нотаріальної контори у строки, передбачені законом, то вони вважатимуться такими, що не прийняли спадщину (ч. 1 ст. 1272 ЦК). Свідоцтво про право на спадщину видасться за місцем відкриття спадщини, яке встановлюється відповідно до ст. 1221 ЦК. Особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до ч. З ст. 1272 ЦК. Зазначене положення застосовується до спадкоємців, в яких право на спадкування виникло з набранням чинності зазначеним Кодексом. Повторне визначення судом додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини одним і тим же спадкоємцем законодавством не передбачено. Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

111. Відмова від прийняття спадщини та її правові наслідки. Відумерлість спадщини. Якщо спадкоємець подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини за законом, то це не свідчить про відмову від прийняття спадщини за заповітом. Якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, то побічно усунений спадкоємець за законом буде закликаний до спадкування за законом. Спадок не може бути прийнятим частково. Тобто спадкоємець не має права прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитися. У разі відмови від прийняття спадщини одного зі спадкоємців за заповітом частка в спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Утім, відмова від спадщини одного зі спадкоємців за заповітом може тягнути для інших спадкоємців за заповітом не лише прибутки, а й обтяження. Зокрема, якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ (ст. 1237-1239 ЦК України), обов’язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну. Якщо від прийняття спадщини відмовився один зі спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка в спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї самої черги і розподіляється між ними порівну. Вимоги про відшкодування зазначених витрат можуть бути пред’явлені й до територіальної громади, яка стала власником спадщини, визнаної судом відумерлою. За ст. 1277 ЦК визначає частку спадщини, яка внаслідок дії якихось об’єктивних чи суб’єктивних чинників не переходить до жодного зі спадкоємців. Зокрема, це відмова спадкоємців за заповітом і за законом від прийняття спадщини. Визнання спадщини відумерлою відбувається не ав- томатично за наявності зазначених обставин, а лише за наявності рішення суду. Але рішення про визнання спадщини відумерлою суд приймає не з власної ініціативи, а за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (а. 1221 ЦК України). Ч. 2 ст. 1277 ЦК України передбачає, що заява про визнання спадщини відумерлою подається після закінчення одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, яка визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. До територіальної громади, яка стала власником відумерлого майна, переходять обов’язки спадкодавця. Зокрема, на неї покладаються обов’язки відшкодування майнової шкоди (збитків), що завдав спадкодавець; відшкодування моральної шкоди, що завдав спадкодавець, яка була присуджена судом зі спадкодавця за його життя; сплати неустойки, яка була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за життя останнього. Охорона спадкового майна, що визнається відумерлим, триває протягом одного року, до того моменту, як суд визнає таке спадкове майно відумерлим.

112. Після смерті близьких (спадкодавців) до спадкоємців не завжди переходять лише їх права. Є випадки, коли до спадкоємців переходять і обов’язки спадкодавця, які спадкоємці зобов’язані виконати. Обов'язки спадкодавця - це договірні та недоговірні майнові зобов'язання, які в силу їх правової природи можуть бути успадковані, тобто не є невід'ємно пов'язаними з особою їх попереднього носія – спадкодавця. Відповідно до вимог ст. 1216 ЦК України спадкування є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до ст. ст. 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Відповідно до ч. 1 ст. 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. В свою чергу, згідно ч. 2 ст. 1281 ЦК України кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Відповідно до ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі. Крім того, слід звернути Вашу увагу на те, що важливим є збереження спадкового майна, адже з моменту смерті спадкодавця до моменту прийняття спадщини спадкоємцями може проходить достатньо часу. Відповідно до ст. 1283 ЦК України охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині. Згідно ст. 60 Закону України «Про нотаріат» нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян або на підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою чи за своєю ініціативою, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - посадова особа органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, вживають заходів до охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів або держави. Ці заходи вживаються ними безпосередньо або шляхом доручення нотаріусам чи посадовим особам органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням майна. Таким чином, за змістом ст.ст. 1216, 1218, 1219, 1281, 1282 ЦК України у разі смерті фізичної особи, боржника за зобов’язаннями у правовідносинах, що допускають правонаступництво в порядку спадкування, обов’язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до іншої особи її спадкоємця, таким чином, відбувається передбачена законом заміна боржника за зобов’язанням. Отже, які дії щодо задоволення вимог кредитора необхідно зробити: Спадкоємці зобов’язані повідомити кредиторів про відкриття спадщини. Кредитор повинен звернутися до нотаріуса із заявою про отримання витягу/довідки зі спадкового реєстру, сплативши державне мито у сумі 51,00 грн., на рахунки які вкаже нотаріус. Кредитор надсилає претензією протягом 6-ти місяців від дня, коли він дізнався (або коли міг дізнатися) до спадкоємців, надіславши таку претензію нотаріусу та спадкоємцям, якщо такі відомі. Зразок претензіїї тут. Нотаріусзобов’язан повідомити спадкоємців про надходження такої претензії. Спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора, в межах вартості майна, одержаного у спадщину. У разі незадоволення спадкоємцями претензій кредитора, останній у відповідності до вимог ст. 16 ЦК України має право звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.

113. Спадковий договір. ЦК (ст. 1302) визначення спадкового договору не містить, описуючи, натомість, його зміст. Згідно з цією нормою за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Спадковий договір, якому присвячена глава 90 ЦК, раніше вітчизняному цивільному законодавству відомий не був, у зв'язку з чим його родовід деякі вітчизняні правознавці (В. Васильченко) дов'язують з римським приватним правом. Проте класичному римському праві такі договори відомі не були, оскільки сама їх ідея суперечить принципу свободи заповіту, властивому цій правовій системі. Тому більш логічним виглядає пов'язування появи категорії спадкового договору з рецепцією римського права у Західній Європі, зокрема, в Німеччині, де його в такому контексті розглядали як "третю підставу права спадкування" (Д. Грімма). Так звані "договори про спадкування" відомі цивільному праву низки європейських країн (Австрії, Німеччини, Франції, Швейцарії та ін.). Проте слід зазначити, що спадковий договір, передбачений ст. 1302 ЦК, за своєю суттю не є "договором про спадкування", оскільки спрямований на встановлення, передусім, не спадкових, а зобов'язальних відносин. (У зв'язку з цим варто згадати, що у вітчизняній юриспруденції вже цілком слушно зверталася увага на сумнівність розміщення його у книзі 6 ЦК1). Таким чином, можна зробити висновок, що спадковий договір у сенсі його визначення ст. 1302 ЦК, повністю є продуктом вітчизняної правової думки, чим, власне, і зумовлені його характерні ознаки та властивості. З характеристики спадкового договору, яка міститься у ст. 1302 ЦК, випливає, що його ознаками є: 1) наявність домовленості сторін про особливий порядок визначення долі майна після смерті його власника; 2) спеціальний суб'єктний склад такої домовленості; 3) виникнення на підставі спадкового договору сукупності зобов'язальних та речових відносин (зобов'язальних - до смерті відчужувача, речових - після його смерті); 4) виникнення права власності на майно відчужувача на підставі складної юридичної сукупності: укладення договору, виконання набувачем дій відповідно до розпоряджень відчужувача, смерть відчужувача; 5) поетапне виникнення прав та обов'язків у його сторін (у набувача виникає обов'язок виконувати розпорядження відчужувача вже після укладення договору, а права власника на майно відчужувача він отримує лише після смерті останнього).

114. Поняття права інтелектуальної власності та його співвідношення з правом власності. Право інтелектуальної власності в об’єктивному змісті — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в процесі створення і використання результатів інтелектуальної власності. У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності — це особисті немайнові і майнові права, які відповідно до чинного законодавства належать авторам того або іншого результату інтелектуальної діяльності. Суб’єктивне право інтелектуальної власності — це право суб’єкта на володіння, використання і розпорядження приналежними йому згідно із законом результатами інтелектуальної власності. Ст. 419 ЦК чітко розмежовує суб’єктивне право особи на об’єкт інтелектуальної власності та речове право на матеріальний об’єкт, в якому зафіксовано об’єкт права інтелектуальної власності. Слід враховувати, що об’єкти інтелектуальної власності по-різному пов’язані з матеріальними об’єктами, в яких вони виражені. Одні з них можуть відтворюватись великим накладом, що дає можливість значній кількості осіб придбавати у власність матеріальні об’єкти, в яких виражено об’єкт права інтелектуальної власності, та використовувати їх на свій розсуд, в тому числі здійснювати подальше відчуження об’єкта, не порушуючи прав автора (але відтворення таких об’єктів є порушенням майнового права автора). Інші об’єкти інтелектуальної власності (твори образотворчого мистецтва) меншою мірою здатні до відтворення. Можна виготовити копію чи репродукцію д 4 картини, але ж цінність оригінала і копії (репродукції) є різною. Тому набуття особою речового права на твір образотворчого мистецтва породжує труднощі для реалізації автором права інтелектуальної власності. З метою забезпечення інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності, з одного боку, та суб’єктів речового права на матеріальний об’єкт, в якому виражено об’єкт права інтелектуальної власності, — з іншого, законодавець встановлює спеціальні правила. Так, ст. 26 ЗУ «Про авторське право та суміжні права» визнає (дещо обмежене) право автора на доступ до твору образотворчого мистецтва у разі передання права власносл на матеріальний об’єкт, в якому виражено такий твір, іншій особі. Але і в таких випадках в силу речового права суб’єкт не отримує права інтелектуальної власності. Власник картини може виставити її у себе у вітальні, але тільки остільки, оскільки він не перетворив вітальню у місце публічної демонстрації творів образотворчого мистецтва, на яке є чинними авторські права (не має значення, за плату чи безоплатно здійснюється така демонстрація). Право публічної демонстрації чи публічного показу і в цьому випадку залишається виключним правом автора, яке може бути отримане тільки за згодою автора.