Тема 4: Українська культура епохи Бароко та Просвітництва (друга половина xvіі-xvііі ст.)

1. Особливості розвитку української культури в умовах боротьби за розбудову Української держави.

2.Освіта на українських землях. Києво-Могилянський колегіум.

3.Розвиток гуманітарних та природничих наук.

4. Українського бароко в літературі, театрі і музиці.

5. Культурні взаємозв’язки України та Європи XVI-XVIII ст.

1. Особливості розвитку української культури в умовах боротьби за розбудову Української держави.

Іван Мазепа — гетьман України (1687-1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст. Відомий український історик культури Д. Антонович назвав часи його гетьманування «Другою золотою добою українського мистецтва» після великокняжої доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Духовна культура України другої половини XVII — кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, з іншого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. і створення умов, за яких вона позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.

В історії української культури, як і загалом у Західній Європі, на зміну ренесансу приходить бароко (вибагливий, химерний). Ця назва стосується як окремої культурно-історичної доби, так і окремого стилю мистецтва. Хронологічно в Західній Європі ця доба охоплює ХVІІ – середину ХVІІІ ст. В Україні бароко починає розвиватися з другої половини XVII ст. і домінувало як художній стиль до кінця XVIIІ ст.

Попри всі руйнування й пограбування матеріальних і духовних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потенціал для активного культурного розвитку. Навіть у найскладніші періоди, нарощення потенціалу культурного життя тривало та створювались передумови для входження української культури в європейський простір. Це передусім стосується освіти, науки, видавничої справи, поширення релігійної та світської літератури, художнього світосприйняття через архітектуру, малярство, які під впливом духу Ренесансу набули якісно нового змісту та суспільного значення.

На цьому тлі українська культура в добу бароко попрощалась зі своєю візантійсько-руською спадщиною, набула виразно індивідуальних, а швидше національних рис та зробила черговий внесок у загальноєвропейську культуру.

Водночас, українська культура розвивалась нерівномірно. Це пов’язано з тим, що з утворенням держави «Війська Запорізького» поза її територіальними межами опинились західноукраїнські землі. У добу Руїни, з поділом козацької держави на Правобережну та Лівобережну, козацький державний устрій під абсолютним політико-правовим та військовим контролем Росії зберігався на Лівобережжі. Відповідно саме з цією частиною України, де Київ був духовним, освітнім, науковим та мистецьким центром, до згортання Росією автономії Гетьманщини, пов’язані основні здобутки національної культури.

Українське (козацьке) бароко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII-XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Для нього характерна пишність, парадність, яскравість кольорів, контрастність; в архітектурі – розмах, використання складних криволінійних форм, створення ансамблів; у живопису – парадні портрети, у музиці – поява опери.

Меценатство — добровільна безкорислива діяльність фізичних осіб у матеріальній, фінансовій та іншій підтримці набувачів благодійної допомоги. Назва походить від прізвища римлянина Мецената (Мекенат), який був покровителем мистецтв за імператора Августа і другом Горація та інших поетів.

Меценат — багатий покровитель наук і мистецтв, особа, що безкорисливо матеріально підтримує розвиток культури, освіти, та будь-які інші аспекти гуманітарної сфери. Наприклад, в Україні відомі такі меценати, як князі Острозькі, П. Могила, І. Мазепа, родина Розумовських.

2. Освіта на українських землях. Києво-Могилянський колегіум.

Києво-Могилянський колегіум з 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено грамотою Петра І від 26 вересня 1701 року за сприяння українського гетьмана Івана Мазепи. Запозичивши досвід братських шкіл Києво-Могилянська академія виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішних університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов’янську, українську книжну, грецьку та польські мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.

Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богословя – чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури.

Відомості з історії культури викладалися в курсах поетики, риторики, філософії, богослов’я.

Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній близько 25 тисяч українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Академії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов»; як назвав їх М. Грушевський, що «подготавливает национально-украинское возрождение ХІХ ст.», саме це та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі, а головне – українські патріоти- автономісти, як характеризував їх О. Оглоблін.

3. Розвиток гуманітарних та природничих наук.

Серед багатьох прикладів власне побутового впливу української культури на російську назвемо лише деякі з його проявів. Царським садівником 1666 р. призначено монаха з Межигірського монастиря, який завозить з Києва сливи, виноград і груші. Звичай пити каву прийшов у Московію ще до Петра І разом з численними українськими переселенцями. Український годинникар Петро Ви-соцький у 1673 р. зробив для царя двох іграшкових мідних левів, які могли рухатися і ричати. Українських ремісників - ковалів, шапошників, каретників, шевців, кахлярів, злотників, селітроварів тощо постійно викликали до Москви. За царя Федора Михайловича при московському дворі урядовцям було дозволено одягатися "пo-малоросійському". Українські впливи сягали далеко за межі столичного життя. Так, у виданому в Архангельську в 1697 р. короткому словничку для "негоціантів" (купців) російськими відповідниками багатьох англійських слів виступають українські лексеми, навіть побажання "good night" перекладено як "добраніч".

У м. Єлисаветграді в 1787 році була заснована перша на українських землях медична школа.

Розвивалася українська філософська думка, найяскравішим представником якої в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794) видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім’ї малоземельного козака-підпомічникав с. Чернухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській Академії, потім навчався в університетах Мюнхена, Відня, Бреславу. Майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі. Повернувшись на Батьківщину працював домашнім вчителем, потім викладачем Переяславського та Харківського колегіумів. Жив у потійних переїздах. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання. Його девіз був : «пізнай самого себе».

Визвольна боротьба за українську державність стимулювала інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу.

4. Українського бароко в літературі, театрі і музиці.

Література

Думи — ліро-епічні твори XVI-XVIІ ст. історико-героїчної та побутової тематики, що виконувались речитативом у супроводі бандури, кобзи, ліри.

«Козацькі літописи» — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містився фольклор, народні оповідання, перекази, легенди тощо, які виникли у XVIII ст. в Україні. Вони присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів літературна, близька до народнорозмовної. Найбільш відомими авторами цих творів були Самовидець, Г. Граб’янка та С. Величко.

Козацькі літописи збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманську добу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописи стали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскільки проливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерної історії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступ інтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природне тяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури, сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужили надійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленням наукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже не були літописами у буквальному значенні слова, а виступали як історико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ і фактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельного значення і в сучасних умовах.

У м. Єлисаветграді 1754 р. було відкрито першу в Україні друкарню з цивільним шрифтом. Його використання призвело до різкого розмежування церковної та світської літератури.

Семен Дівович — автор відомого діалогу "Разговор Великороссии с Малороссией" в якому він зробив спробу поетичним словом захистити Україну, показати, що вона має славну історію і гідна бути рівноправною з Росією.

Перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті ХVІІ ст. написаний у 1674 р. Він використовувався як офіційний підручник з вітчизняної історії до початку ХІХ ст. отримав назву «Синопсис» Інокентія Гізеля.

«Ода на рабство» В. Капніста — твір, що був єдиним протестом проти указу Катерини II від 3 травня 1783 р. про закріпачення українських селян.

Театральне мистецтво

Вертеп — український мандрівний народний ляльковий театр в ХVІІ–ХІХ ст.; ящик без передньої кришки, де була обладнана сцена, яка зображувала народження Христа. Звідси походить і назва «вертеп» (з грецької — печера, в якій народився Ісус).

Перший в Україні постійний театр був відкритий у 1789 р. у м. Харків.

Музичне мистецтво

У м. Глухів була відкрита перша спеціалізована музична школа України. Її випускниками були відомі діячі української культури XVIII ст. — А. Ведель, М. Березовський, Д. Бортнянський (композитори, творці хорового концерту).

М. Березовський — український композитор XVIII ст., який навчався в Болоньї одночасно з Моцартом. Був визнаний кращим учнем.

С. Климовський — автор української популярної пісні «Їхав козак за Дунай».

5. Культурні взаємозв’язки України та Європи XVI-XVIII ст.

Для здобуття освіти і за умов відсутності власних вищих учбових закладів чимало українських студентів вирушало навчатися у провідні університети Європи, що сприяло розвитку міжнаціональних взаємин. Так, українських студентів знаходимо у реєстрах Болонського, Падуанського, Оксфордського, Кембриджського, Празького, Краківського та ін. університетів.

Кульмінаційним моментом українського культурного Ренесансу стало заснування у 1576 році Острозького слов’яно-греко-латинського колегіуму, побудованого “за типом західноєвропейських учбових закладів, але з “грецьким”, тобто православним спрямуванням”.

З часів Київської Русі українська література, як важливий чинник націотворення, належала до кола літератур православно-слов’янської культурної спільності, перебуваючи у зв’язках із південнослов’янськими та візантійською літературами, контекст яких був визначальним. В останні десятиліття ХVІ століття відбувається переорієнтація на зв’язки із західноєвропейською літературою, “йдуть імпульси і впливи нових європейських ідейних та художніх рухів і течій, розпочинається європеїзація української культури”. Таким чином, можемо говорити про міжкультурну комунікацію, яка була зосереджена, зокрема, і в літературній площині.

Сьогодні ренесансне латиномовне письменство вважають явищем “пограничним”, що належить до української та польської культур, а найбільшою мірою – до наднаціональної ново латинської літератури. Продовження ренесансних за своїм характером процесів маємо в добу українського бароко. Відтак, можемо говорити про європейський контекст української культури, без якого неможливе вивчення останньої. Рецепція античної спадщини у XVI-XVIII ст. сприяла збагаченню українського мистецтва (літератури, архітектури, живопису) та його долучення до обріїв європейської та світової культури.