2. Політична історія за часів гетьманування п. Дорошенка та д Многогрішного.

ДОРОШЕНКО

Петро Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С. Опари, В. Дрозденка було зламано), П. Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня йМогилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише літописець С.Величко, – при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

− розпочинає систематичне скликання військових рад;

− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П. Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т. Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.

У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.

Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П. Дорошенка на союз з Оттоманською імперією. Тепер П. Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П. Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом П. Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом М. Ханенка, якого підтримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище П. Дорошенка; зврештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з П. Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П. Дорошенко майже нічого не виграв. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П. Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну, а гетьман П. Дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича (вересень 1676 р.).

Як слушно зауважив історик В. Антонович, “незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П. Дорошенка “сонцем Руїни”.

МНОГОГРІШНИЙ

На козацькій раді в Глухові в 1669 році лівобережне козацтво обрало гетьманом Дем'яна Многогрішного, який орієнтувався на Москву. Глухівські статті. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України П. Дорошенка й позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 року й піти на деякі поступки. 16 березня 1669 року в м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішним і московським урядом був підписаний договір, що отримав назву Глухівські статті. Він складався з 27 пунктів і декларував права України на основі Березневих статей 1654 року. За Глухівськими статтями: • московські воєводи залишилися лише в п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Острі, де вони не мали права втручатися в справи місцевої адміністрації; • козацький реєстр установлювався в кількості 30 тис. осіб; • гетьман мав право утримувати 1 тис. найманого війська; • податки збиралися виключно козацькою старшиною; • гетьманові заборонялося вступати в зносини з іноземними державами; • обмежувався перехід селян у козацтво. Та в цілому Глухівські статті, як і всі інші українсько-російські угоди, були спрямовані на об-меження державних прав України. Внутрішня політика. Д. Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України: • домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишився в складі Лівобережжя; • спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини; • вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року в Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Са-мойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець і П. Уманець) за підтримки начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного й видала його представникам царського уряду. Подальша доля Д. Многогрішного. Гетьмана вивезли до Москви, де в середині квітня 1672 року над ним розпочався суд. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною гетьмана вивезли до Сибіру й ув'язнили в Іркутській тюрмі. 1688 року Д. Многогрішного звільнили з тюрми. У 1696 році колишній гетьман постригся в ченці. Помер він в Іркутську після 1701 року. Дем'ян (Демко) Многогрішний (близько 1630 - після 1701) Народився в м. Коропі, походив з козацької родини. Брав активну участь у Національно-визвольній війні 1648-1657 pp. Уперше про Д. Многогрішного згадано в Зборівському реєстрі 1649 року як про військового осавула; у 1665-1669 pp. став чернігівським полковником. У 1668 році, як противник Андрусівського перемир'я, узяв участь в антимосковському повстанні, що розпочалося під керівництвом І. Брюховецького; підтримував політику гетьмана П. Дорошенка. У тому ж році П. Дорошенко призначив Д. Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини й православного духовенства примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. 17 грудня 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверську був обраний «сіверським гетьманом». Переговори між московським урядом і Д. Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей 1669 року. (За «Довідником з історії України»)