Епіфора
Епіфора (гр. ерірЬога — повторення) — повторення однакових звукових сполучень, слів та словосполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків. Така фігура аналогічна за своєю побудовою та функціями до анафори.
Як і анафора, епіфора творить виразний поетичний ефект, наприклад:
...Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні, — завтра рано До церкви молиться
Підуть люди, — завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині...
(Т. Шевченко, „На Різдво")
Епіфора в прозі:
„I довго стояв тут козак, на воду дивився, та думав, та слухав, та все любив. I ображався і жалів, і все любив. Сильніше від гніву, туги, образи була любов".
(Марко Вовчок)
Епанастрофа
Епанастрофа (від гр. — повернення назад) — це повторення слова або фрази з кінця попереднього рядка в наступному. Наприклад:
Оттак у Скутарі козаки співали;
Співали, сердеги, а сльози лилисъ,
Лилися козацькі...
(Т. Шевченко, „Гамалія") Або:
Обриваються звільна всі пута,
Що в'язали нас з давнім життєм:
3 давніх брудів і думка розкута, —
Ожиємо, брати, ожиєм!
Ожиємо новим ми, повнішим
I любов'ю огрітим життєм...
(I. Франко, „Обриваються звільна всі пута")
В прозі:
„А поки що шаблюку свою козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, та й тупив щодня, від каїнів усяких відбиваючись". (О. Ільченко)
Особливо часто такі повторення зустрічаються у народній творчості:
Ой по горі, по горі
Чабан вівці ганяє,
Чабан вівці ганяє
Та на хлопців гукає. (Народна пісня)
Кільце (анепіфора)
Кільце — це повторення того самого слова або словосполучення на початку й кінці речення, віршу, строфи або абзацу.
Найпростіша форма кільцевого повтору — це повтор одного слова, що починає і закінчує певну синтаксичну одиницю; роль цього слова переважно підкреслювальна. Наприклад:
Hi, не співать нам, доле, ні! (Л. Глібов) Або:
В Україну ідіть, діти! В нашу Україну.
(Т. Шевченко, „Думимоі', думи моі'")
Кільце строфи — це повтор, що здійснюється повторенням одного, двох і кількох віршів на початку і в кінці строфи:
To літньої ночі було на Дніпрі...
Чудової теплої ночі!
Горіли брильянти в небеснім шатрі
I очі зоріли дівочі...
To літньої ночі було на Дніпрі...
(М. Вороний, „Дніпрові спогади")
Еліпсис
Еліпсис (від гр. — пропускання, нестача) — фігура поетичного синтаксису, яка ґрунтується на пропусканні одного з членів речення; загальним контекстом забезпечується зрозумілість речення. Еліптичні побудови надають мові руху, експресивної виразності. У художніх текстах (в діалогах і монологах) вони передають стан персонажа, а в авторських відступах — ставлення автора до зображуваного.
Неперевершені зразки еліпс дає Т. Шевченко в своїх творах. Змальовуючи образ кобзаря Перебенді, поет вживає еліптичну фігуру, яка створюється пропуском підмета:
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: „Чого ти німа?"
I знову на небо, бо на землі горе,
Бо на ній широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує. („Перебендя")
Зустрічаються також поетичні твори з безприсудковими (переважно) конструкціями, тобто з використовуванням еліпсису, наприклад, поема М. Старицького „Берестечко":
I щось ворухнулось у дужих серцях:
Садочок вишневий... хатина...
На покуті матір... дівчина в квітках...
Мала в сповиточку дитина...
На призьбі старезний, сивесенький дід...
I жаль їм здійнявся...
Еліпсис — це один із видів умовчання часто зустрічається у приказках і прислів'ях: „3 дурної голови на здорову", „По ниточці до клубочка" і подібні.