Оксюморон
(гр. – дотепно-безглузде, нісенітниця) - троп у якому поєднуються ознаки предметів і явищ нібито несумісні. Суміщення несумісного приводить до переосмислення, появи несподіваного експресивного ефекту та нового художньо-естетичного смислу, який ні в якому разі не е сумою чи різницею поєднуваних складників: дзвінка тиша, сумна радість , живий труп, голосна тиша, раби волі, світла пітьма, "Гріховниця пречиста", "нудота чистоти "(Д.Павличко).
He слід плутати оксюморон із антитезою де складники протиставляються один одному!
Перифраз
(гр. - опис , переказ) - троп, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак у формі словосполучення або речення. Перифраз справедливо вважають розгорнутим метонімічним зворотом.
Функції перифразу:
- уникнення повторів власних назв та займенників;
- посилення естетично-емоційного враження.
Вживається як в художньому так і в побутовому мовленні: автор Кобзаря, столиця моди (Париж), слуги Мельпомени (актори), корабель пустелі (верблюд), цар звірів (лев).
Різновидом перифразу вважають ЕВФЕМІЗМИ (гр. - гарно кажу) - слова і вислови, якими замінюють (пом'якшують) непристойні, грубі, брутальні, з неприємним емоційним забарвленням, інтимні слова і вирази. За допомогою евфемізмів суб’єкти мовлення натякають на слова, які недоречно вживати в певній ситуації: упокоїтися, навіки спочити,переставитися - померти; любить випити зайву чарчину – п’яниця, сходити до вітру.
Окремі евфемізми вживають замість ТАБУ (з полінезійської) - релігійна заборона певних дій, предметів і, відповідно, слів, якими вони означуються, переносно - щось заборонене: "Той, що в скалі сидить " - смерть, "той, що не проти ночі згадувати ", "нечиста сила " - біс; часто зустрічаються у народних замовляннях: болячки виганяють "на болота ", "на очерети ".
Вживання евфемізмів паралельно з дисфемізмами (вульгаризмами) створює комічний ефект: набити морду //виконати акт покарання.
ІРОНІЯ
Перш за все слід розрізняти ІРОНІЮ (гр. - прихований глум) як: вид комічного в естетиці, що передбачає навмисне приховані нищівну насмішку, перевагу чи поблажливість;
- троп - лукава насмішкувата інакомовність, коли слово або вираз набувають значення прямо протилежного до прямого, або ж викликають сумнів чи заперечення номінативного значення: "На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує".
В’їдливу злу іронію називають САРКАЗМОМ:
"Він пише сміливо, не боячись нікого - слабого,
Усе вказує йому натура
Й цензура... " (Ідеальний публіцист)
"Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був патріотом. За Вкраїну мою чи то вдень, чи вночі Моє серце сповнялось клопотом (В. Самійленко)
Гіпербола (гр. - перебільшення):
стилістична фігура (на рівні речення)
художній засіб (на рівні твору)
троп (на рівні словосполуки) - полягає в перебільшенні означуваного з метою його увиразнення:
"А сльоз, а крови? Напоїть
всіх імператорів би стало
3 дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх... " (Т.Шевченко "Кавказ")
Сфера використання: фольклор: казки, героїчні пісні, думи, легенди, романтичні твори, жива розмовна мова.
Літота(гр. - npocmoma) - протилежний гіперболі троп, який полягає в свідомому зображенні якогось предмета чи явища в надмірно зменшеному вигляді: "О принесіть як не надію,
Toкрихту рідної землі:
Я притулю до уст її
I так застигну, так зомлію...
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусъ душею вогняною" (О.Олесъ).
А. Ткаченко вживає термін мейозис (гр. - зменшення).
Поетичний синтаксис.
Фігури поетичної мови.
Поетичний синтаксис вивчає способи сполучення слів у фрази й речення, що визначаються особливою виразністю й емоційністю.
У своїй основі поетичний синтаксис - це синтаксис літературної мови тієї чи іншої доби. Розуміння природи поетичного синтаксису можливе лише за умови розуміння її норм, тобто, фонетичних, морфологічних, стилістичних та синтаксичних правил вживання.
Їх порушення, як правило, і лежить в основі поетичного мовлення. Проте рецепція цих порушень не викликає бажання виправити помилку, а, навпаки, впливає на створення художніх ефектів.
Нормативним, незважаючи на, умовно кажучи, вільний синтаксис, в українській мові є такий порядок слів у реченні: підмет стоїть перед присудком, означення (прикметник) перед означуваним (іменник), прислівник (прикметникового походження) перед дієсловом "зорі тихо блимали", прислівник (іменникового походження) після дієслова "він іде верхи ".
Порушення такого порядку має певне художньо-естетичне значення і приводить до змін не лише формальних, але й змістових - з'являються нові смислові відтінки.
Цю ж функцію виконує й інтонація - певна система підвищення й пониження (тон) голосу, темп, паузи в художньому мовленні, що визначають його характер (питання, оклик, розповідь, вигук, наказ, прохання) та поділ на закінчені відрізки. На письмі інтонація реалізується через розділові знаки (пунктуацію).
Розмір фраз, спосіб їх побудови, інтонування слів - це складові характеристики суб’єктів художнього мовлення. (автора, оповідача та об’єктів, дійових осіб персонажів). Завдяки інтонаційно-синтаксичній організації художнє мовлення набуває особливої виразності та емоційності.
Інтонаційно-синтаксична своєрідність мови художньої літератури найповніше виявляється у ФІГУРАХ поетичної мови (стилістичних фігурах)
Інверсія
Інверсія (лат. іпуегзіо — переставляння) — заміна в реченні звичайного грама підкреслити серед них найзначуще слово або слова відповідно до потреб автора.
Як уже згадувалося раніше, звичайно підмет стоїть перед присудком, керова керівних, прикметники — перед іменниками і т. д.