2.4. Забезпечення фундаментальних прав і свобод

Тема дискримінації, особливо протидії дискримінації дуже довгий час залишалася поза фокусом уваги та визнання державних органів України: не було окремого профільного законодавства, не велося статистики, не було визначено відповідальний державний орган – вважалося, що проблеми не існує взагалі. Державні доповіді із виконання зобов’язань щодо прав людини, які Україна методично роками направляла до різних інституцій (ООН, Рада Європи, ОБСЕ), містили посилання на статтю 24 Конституції щодо подолання проблеми дискримінації всіх вразливих груп та загальні заяви на кшталт “На сьогодні Україна має відповідні правові механізми для попередження расизму, расової дискримінації, нетерпимості та упередженого відношення з огляду на національну чи етнічну ідентичність” [98], або: “Законодавство України гарантує громадянам однакові права та свободи стосовно рівності перед законом незалежно від раси, статі, національності, мови, відношення до релігії, соціального походження, переконання, громадського статусу. Рівність громадян перед законом у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя закріплено статтею 24 Конституції України ...” [1].

Прийняття Україною антидискримінаційного законодавства, що торкається заборони дискримінаціі у сфері трудової зайнятості, у тому числі і за ознакою сексуальної орієнтації, було однією з обов'язкових умов підписання Угоди про асоціацію з ЄС [98]. Саме положення про захист прав сексуальних меншин викликало найбільш запеклі суперечки як в українському суспільстві, так і в стінах Верховної Ради України.

Основна проблема відсутності чіткого законодавчого регулювання та неможливості прямого застосування ст. 24 Конституції, на думку Г.Бахарєвої, була пов’язана з відсутністю законодавчого визначення дискримінації, її форм та встановлення відповідальності за дискримінаційні дії [43; С.103]. Так, перша спроба законодавчо визначити дискримінацію відбулася у 2005 році, коли в Законі України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” в статті 1 було визначено поняття дискримінації за ознакою статі - дії чи бездіяльність, що виражають будь-яке розрізнення, виняток або привілеї за ознакою статі, якщо вони спрямовані на обмеження або унеможливлюють визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків [43].

В інший закон, що забороняє дискримінацію стосовно певної групи осіб – “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” [4], поняття дискримінація та розумне пристосування були введені лише в 2011 році. Закон містить пряме посилання на Конвенцію про права інвалідів: “Терміни "дискримінація за ознакою інвалідності", "розумне пристосування" та "універсальний дизайн" вживаються у значенні, наведеному в Конвенції про права інвалідів” [98].

Невідворотність розробки та прийняття окремого антидискримінаційного закону стала очевидною в 2010 році після початку процесу зближення із Європейським Союзом. Розробка та прийняття андискримінаційного закону визначалась серед вимог із виконання Плану дій з лібералізації візового режиму [25]: “Ухвалення всеохоплюючого антидискримінаційного законодавства, що рекомендовано моніторинговими органами ООН та Ради Європи для забезпечення ефективного захисту від дискримінації̈.”

6 вересня 2012 р. ухвалено Закон України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” [5], який визначив організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до ст. 3 Закону, законодавство про запобігання та протидію дискримінації складається з Конституції України, Закону та інших нормативно-правових актів. Формами дискримінації є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, утиск тощо (ст. 5 Закону).

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особі та/або групам осіб за їх певними ознаками, щодо яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб (ч. 3 ст. 6 Закону) [5].

Аналіз наявності дискримінації має відбуватись у контексті визначення розрізненості між особами або групами осіб. Для застосування цього положення слід довести, що внаслідок такого заходу має місце встановлення привілею, тобто необґрунтованої переваги чи обмеження прав чи свобод або статусу. Основна увага приділяється не стільки формальній диференціації між особами, що може бути за певних обставин виправдана, а скоріш негативному впливу такої диференціації. Тобто це положення забороняє саме дискримінаційну дію або наслідки законодавчого розрізнення. Ознаки дискримінації є суто особистими, тобто такими, що не можуть бути змінені, або зміна яких може відбутися лише із неприйнятно значними втратами для особи, її гідності, самоповаги або для її конституційних прав та свобод [43].

Важливу роль у сфері запобігання та протидії дискримінації в Україні відіграє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Статті 14–16 розділу III Закону [5] передбачають відповідальність за порушення законодавства про запобігання та протидію дискримінації. Особа, яка вважає, що стосовно неї було застосовано дискримінацію, має право звернутися зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або суду. Використання права на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду не може бути підставою для упередженого ставлення, а також не може спричиняти жодних негативних наслідків щодо особи, яка використовує таке право. Особа має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих унаслідок дискримінації. Порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди визначається законом.

З метою удосконалення законодавства у цій сфері 13 травня 2014 р. Верховною Радою України ухвалено Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації”. Він розширює перелік ознак, дискримінація за якими забороняється, поняття форм дискримінації, а також повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [13].

Також було надано роз’яснення Вищого спеціалізованого суду України у цивільних та кримінальних справах “Про належне забезпечення рівності прав громадян при вирішенні спорів, що виникають у сфері трудових відносин” від 7 травня 2014 р., яке було направлене для керування судам нижчого рівня і чітко визначає, що недопустимим є порушення рівності трудових прав громадян не лише на підставі ознак, зазначених у ч. 2 ст. 24 Конституції України, ст. 2 Кодексу законів про працю, п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону, а й за ознаками віку, кольору шкіри, іншими фізичними ознаками (вага, зріст, вади мовлення, вади обличчя), сімейного стану, сексуальної орієнтації тощо. Роз’яснення Вищого спеціалізованого суду є обов’язковим для застосування усіма судами при розгляді справ щодо дискримінації у трудових відносинах. Цей документ разом із змінами до закону, що був прийнятий 13 травня 2014 року створив належну основу для визнання достатніми для переходу до другої фази Плану дій з лібералізації [43].

План дій в свою чергу висуває такі вимоги до України в блоці “Забезпечення фундаментальних прав і свобод” [25]. Першою частиною є "Свобода пересування в межах України".

1-й етап (законодавчі та політичні засади):

Перегляд законодавчих і регуляторних засад здійснення процедур реєстрації та зняття з реєстрації громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України, з метою уникнення необґрунтованих обмежень або зобов’язань щодо їхньої свободи пересування в межах України, зокрема стосовно умов законного проживання без реєстрації місця проживання та заходів, які вживаються у випадку, коли особа не дотрималась вимог щодо реєстрації, а також щодо відповідальності осіб, які винаймають житло.

2-й етап (критерії ефективної імплементації):

1) Забезпечення того, що свобода пересування в межах України її громадян, іноземців або осіб без громадянства, які легально перебувають на території держави, не підпадає під необґрунтовані обмеження, включаючи заходи дискримінаційного характеру за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, етнічного або соціального походження, генетичних ознак, мови, релігії чи віросповідання, політичних або будь-яких інших поглядів, приналежності до національних меншин, власності, народження, непрацездатності, віку чи сексуальної орієнтації.

2) Надання доступної інформації про вимоги щодо реєстрації для іноземців, які бажають проживати в Україні, та забезпечення однакової та прозорої імплементації відповідного законодавства.Відровідно до підрозділу “Умови та процедури видачі ідентифікаційних документів”, Україна має виконати:

1-й етап (законодавчі та політичні засади):

Перегляд законодавчих і регуляторних засад із метою забезпечення ефективного доступу до проїзних та ідентифікаційних документів без дискримінації, зокрема, що стосується вразливих груп.

2-й етап (критерії ефективної імплементації):

Повний, ефективний доступ до проїзних та ідентифікаційних документів для всіх громадян України, включаючи жінок, дітей, людей з обмеженими можливостями та тих, які належать до меншин, а також інших уразливих груп.

Останньою частиною є “Права громадян, включаючи захист меншин”, у рамках якого і було проведено нормативну роботу із запобігання та протидії дискримінації.

1-й етап (законодавчі та політичні засади):

1) Ухвалення всеохоплюючого антидискримінаційного законодавства, що рекомендовано моніторинговими органами ООН та Ради Європи для забезпечення ефективного захисту від дискримінації (Закон України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” [5]).

2) Активно дотримуватись конкретних рекомендацій органів ООН, ОБСЄ/БДІПЛ, Ради Європи / ЄКРН і міжнародних правозахисних організацій у виконанні антидискримінаційної політики, захисті меншин та боротьбі зі злочинами, скоєними на ґрунті ненависті.

3) Ратифікація відповідних документів ООН та Ради Європи про боротьбу з дискримінацією, зокрема, Конвенцію Ради Європи про попередження та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством [37], Додаткового протоколу до Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність, пов’язану із расизмом та ксенофобією, вчинену через комп’ютерні системи [40].

4) Визначити умови та підстави набуття громадянства України.

2-й етап (критерії ефективної імплементації):

1) Ефективна імплементація Плану дій щодо боротьби з дискримінацією; кампанії щодо підвищення обізнаності громадськості з питань протидії расизмові, ксенофобії, антисемітизмові та іншим формам дискримінації; посилення спроможності відповідальних органів у сфері антидискримінаційної політики та боротьби з расизмом, ксенофобією та антисемітизмом.

2) Проведення спеціальних навчань для посадових осіб правоохоронних органів, прокурорів і суддів, які потенційно залучені до розслідування злочинів, скоєних на ґрунті ненависті.

Отже, дискримінація в Україні – справжня проблема, з якою може зіткнутися кожен незалежно від статі, віку, раси, стану здоров’я. Щоб цього уникнути у Плані дій з лібералізації визначено за необхідне ухвалення Україною всеохоплюючого антидискримінаційного законодавства, що і було зроблено шляхом прийняття Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в України” та наступними внесеними в нього змінами. Блок “Забезпечення фундаментальних прав і свобод” включає в себе також необхідні заходи з приводу свободи пересування в межах України, умов та процедури видачі ідентифікаційних документів, прав громадян, включаючи меншин.

Підсумовуючи II розділ, можна зробити висновок, що виконання Плану дій з лібералізації стало дієвим інструментом для проведення реформ не лише у міграційно-візовій, але й у багатьох інших сферах. Так, зокрема, План дій містить перелік конкретних критеріїв ЄС за чотирма блоками: безпека документів, включаючи біометрику; протидія нелегальній міграції, включаючи реадмісію; забезпечення громадського порядку та безпеки; забезпечення основоположних прав і свобод людини. План дій виконується у дві фази: в рамках першої (законодавчої) у відповідність до стандартів ЄС мають бути приведені законодавство та нормативні акти у відповідних сферах; під час другої (імплементаційної) – необхідно організувати практичне виконання оновленого законодавства та забезпечити функціонування відноповідно до стандартів ЄС національної практики у сферах, охоплених Планом дій.