МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра міжнародного та європейського права

МАГІСТЕРСЬКА ДИПЛОМНА РОБОТА

за темою:

«ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ВІЗОВОГО РЕЖИМУ У КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ»

Студентки 5 курсу, 3 групи

спеціальність «Правознавство», 8401

денної форми навчання

Маслюченко Катерини Олександрівни

Науковий керівник: доцент, к.ю.н., доцент кафедри міжнародного на європейського права КНЕУ Назаренко Олена Аркадіївна Рецензент: _________________________________________ Рецензент: _________________________________________

Робота допущена до захисту в ДЕК «__» _______ 2015 р.

Завідувач кафедри міжнародного та європейського права,

к.ю.н., доцент Ратушний С. М. ______________________

КИЇВ 2015

З М І С Т

ВСТУП……………………………………………………….........….……....…….3

РОЗДІЛ І. Візовий діалог у рамках співробітництва Україна-Європейський союз

1.1. Правові засади відносин України та Європейського Союзу....................….7

1.2. Співробітництво України та Європейського Союзу у сфері юстиції та внутрішніх справ.....................................................................................................19

1.3. План дій з лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: загальна характерика...………………………........................................26

РОЗДІЛ ІІ. Основні заходи з виконання Плану дій з лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України (План дій)

2.1. Безпека документів, що посвідчують особу………………..........................32

2.2. Управління міграцією……………………………….............................….....37

2.3. Громадський порядок та безпека …………………............………...............49

2.4. Забезпечення фундаментальних прав і свобод………………............…......57

РОЗДІЛ ІІІ. Стан та переспективи запровадження безвізового режиму для України після підписання Угоди про асоціацію

3.1. Стан виконання Плану дій з лібералізації......................................................65

3.2. Основні проблеми на шляху запровадження безвізового режиму для України та шляхи їх подолання……………………………………….............….74

ВИСНОВКИ…………………………………………………………............…....82

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...............88

ВСТУП

Право на свободу пересування є одним з основних природних прав людини, яке включає в себе цілий комплекс інших прав. Cвобода пересування осіб в ЄС є невід’ємною складовою європейського громадянства і фундаментальним принципом права. Правові засади вільного руху осіб в ЄС визначають положення Договору про Європейський Союз (ДЄС) та Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), акти інститутів ЄС та судова практика. Зокрема, ст. 3 ДЄС передбачає створення простору свободи, безпеки і справедливості без внутрішніх кордонів, у якому забезпечується свобода пересування людей поряд з відповідними заходами з контролю за зовнішніми кордонами, наданням притулку, імміграцією, а також по запобіганню і боротьбі зі злочинністю.

Попри те, що Україна не є членом ЄС, українські громадяни мають право використовувати переваги свободи пересування територією держав-членів ЄС як громадяни третьої країни. Ці можливості залежать від того, наскільки тісно співпрацює третя країна з ЄС. Найбільші можливості отримують громадяни держав, з якими Європейський Союз має угоди про асоціацію. Відповідно, підписання Угоди про асоціацію відкриває для України перспективу інтегруватися у внутрішній ринок ЄС, а для її громадян – можливість спрощеного перетину кордонів ЄС і перебування на його території.

Запровадження для громадян України безвізового режиму, стане можливим після успішного виконання Україною Плану дій щодо лібералізації візового режиму 2010 р. На даний момент Україна перейшла до другої фази виконання Плану, що вказує на поступове наближення її до мети – безвізового режиму з ЄС. Перспектива запровадження безвізового режиму для громадян України визнається і Європейським Союзом. Черговий раз на Ризькому саміті Східного партнерства в травні 2015 р. лідери ЄС підтримали євроінтеграційні прагнення України і підтвердили свою рішучість надати безвізовий режим для України в разі успішного виконання Плану дій з лібералізаці.

З огляду на викладене, викликає науковий інтерес дослідження лібералізації візового режиму ЄС для України, що і зумовило вибір теми магістерської дипломної роботи.

У правовій науці питання співробітництва України та ЄС щодо лібералізаціїї візового режиму досліджувались в працях М. Р. Аракеляна, Л. Р. Грицаєнко, Д. І. Грицяка, А. В. Дмитрієва, О. В. Київець, З. М. Макарухи, О. В. Святун, К. Н. Смирнової, Л. Г. Фалалєєвої, Н. Б. Мушак, О. В. Сушко, Н. П. Тарнавської, В. В. Трюхана, Г. В. Друзенко, В. І. Муравйова, В. В. Копійки, Т. І. Шинкаренко, С. М. Ратушного, М. М. Микієвича, О. В. Дзяд, Д. А. Єфименко, О. В. Зеркаль, С. Ю. Кашкіна, О. М. Ковальова, А.А. Прохорова та ін.

Зокрема, О. В. Дзяд дослідив спільні політики Європейського Союзу та їх значення для України; О. М. Ковальова висвітлила свої погляди на інтерграційний потенціал та проблеми співробітництва України та ЄС; В. В. Копійка та Т. І. Шишкаренко вивчали заснування та етапи становлення Європейського Союзу; Н. Б. Мушак було проаналізовано реалізацію Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України; А. А. Прохоров визначив політико-правові засади євроінтеграційного курсу України. Втім навряд чи можна вважати тему магістерської дипломної роботи вичерпаною.

Мета дипломної магістерської роботи полягає у дослідженні вимог, що висуваються для України ЄС для запровадження безвізового режиму та стану їх виконання.

Мета роботи окреслює таке коло завдань:

- охарактеризувати правові засади співробітництва України та ЄС;

- визначити місце “безвізового діалогу” у відносинах України та ЄС;

- дослідити співробітництво України та ЄС у сфері юстиції, безпеки, свободи та внутрішніх справ;

- охарактеризувати План дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України;

- визначити основні заходи з виконання Плану дій Україною;

- розглянути складові Плану дій: безпека документів, управління міграцією, громадський порядок та безпека, забезпечення фундаментальних прав і свобод;

- дослідити основні проблеми, що виникли на шляху лібералізації візового режиму ЄС для України;

- ознайомитись зі станом виконання Плану дій з лібералізації;

- проаналізувати основні наслідки запровадження безвізового режиму.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері європейської інтеграції України та співробітництва України-ЄС.

Предметом дослідження є правові аспекти лібералізації візового режиму ЄС для України.

Для підготовки магістерської дипломної роботи було використано ряд наукових методів дослідження. У процесі дослідження застосовувалась низка як загальнонаукових, так і спеціальних юридичних методів. Матеріали дослідження у магістерській дипломній роботі викладені відповідно до логіко-юридичного методу; системний підхід виявився у комплексному аналізі співробітництва України та ЄС; застосування історичного методу дало змогу дослідити співробітництво України та ЄС з проголошення незалежності України і до сьогодні; методу аналізу – для дослідження реалізації Україною Плану дій з лібералізації візового режиму; порівняльний метод застосовувався для аналізу досвіду інших держав, у яких був лібералізований візовий режим. Розглянути перспективи запровадження безвізового режиму стало можливим завдяки використанню методів моделювання та прогнозування.

Структура магістерської дипломної роботи. Згідно поставленій меті і завданням робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи “100” сторінок. Список використаних джерел скаладає “107” найменувань.

Розділ і. Візовий діалог у рамках співробітництва Україна-Європейський союз

1.1. Правові засади відносин України та Європейського Союзу

Функціонування ЄС як найвпливовішого інтеграційного об’єднання європейських країн традиційно викликали значний науковий інтерес у представників вітчизняної та зарубіжної правової науки. Правові засади співробітництва України з Європейським Союзом стали предметом досліджень Ю.О. Волошина, М.М. Гнатовського, Я.М. Костюченка, Л.А. Луць, М.М. Микієвича, В.І. Муравйова, Ю.В. Мовчан, Р.А. Петрова, Н.В. Сюр, О.Я. Трагнюк, О.М. Шпакович, І.В. Яковюка та ін. Фундаментальні теоретичні розробки щодо співробітництва ЄС із третіми державами викладені в працях М. Гердегена, А.Я. Капустіна, С.Ю. Кашкіна, А.О. Моїсеєва, Б.М. Топорніна, Н.Б. Шеленкової, В.Г. Шемятенкового, Т.К. Хартлі, І.А. Березовської, І.В. Влялька, І.А. Кравчук, В.І. Муравйова, Є.Ю. Перелигіна, Н.М. Рилач, О.В. Стрєльцової, Ю.С. Хоббі та ін.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики України з моменту проголошення незалежності була визначена європейська інтеграція. В 1993 році Верховна Рада України прийняла постанову “Про основні напрями зовнішньої політики України”, в якій була сформульована позиція України щодо ЄС: перспективною метою зовнішньої політики є членство України у Європейських співтовариствах... З метою підтримки стабільних відносин з Європейськими співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство та співробітництво, здійснення якої стане першим етапом до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації [20].

Незмінність європейського вибору України зумовлена цивілізаційною належністю до спільноти європейських народів. Інтеграція в європейський політичний, економічний і гуманітарний простір розглядається стратегічним орієнтиром і системоутворювальним чинником державно-правового розвитку. У політико-правовому вимірі співпраця з Європейським Союзом означала передусім зміцнення демократичності політичної системи та її інститутів, модернізацію правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повагу до прав людини [70; С. 311].

Бажання України співпрацювати з ЄС було висловлено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС (далі - УПС) [28].

Дату підписання Угоди можна умовно вважати завершенням початкового етапу становлення відносин між Україною і ЄС, протягом якого відбулося визнання незалежності Української держави з боку ЄС та його держав-членів.

Розвиток двосторонніх відносин на цьому етапі ускладнювався вимогами ЄС щодо набуття Україною безядерного статусу. ЄС ставив умовою розвитку співробітництва і підписання угоди виведення з України ядерної зброї і приєднання її до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. як неядерної держави. Іншими гострими проблемами, які викликали занепокоєння ЄС, були закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових реакторів. Укладення в Москві в січні 1994 р. Угоди між США, Росією і Україною про виведення ядерної зброї з України відкрило шлях до підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС [63; C. 78].

Чинником формування політики ЄС щодо України в першій половині 90-х років залишалось її бачення ЄС у контексті відносин з Росією. Так, Спільна позиція ЄС щодо України, ухвалена на базі УПС, наголошувала на значенні для ЄС України як великої європейської індустріальної держави, розташованої між Росією і східними сусідами ЄС. Підкреслювалося, що мета ЄС - сприяння розвитку України як держави, що має збалансовані відносини з Росією і Заходом.

Про поступову активізацію стосунків між Україною і ЄС свідчило відкриття в Києві Представництва Комісії Європейських співтовариств (жовтень 1993 р.) і у Брюсселі Представництва України при Європейських співтовариствах (липень 1995 р.), а також початок двосторонніх переговорів із деяких напрямів галузевої кооперації і торговельних відносин (1994 р.). Важливим механізмом реалізації європейського курсу України був (із 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України. 3 березня 1995 р. почав діяти Спільний комітет, утворений сторонами і призначений для моніторингу економічного і торговельного співробітництва [90; С. 16-18].

Після набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво були здійснені кроки в напрямі інституціоналізації відносин між Україною і ЄС, а також внутрішнього забезпечення інтеграційного процесу в Україні. Указом Президента від 24 лютого 1998 р. створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС, яку очолив прем’єр-міністр України. Указом передбачено формування в усіх органах державної влади підрозділів співробітництва з ЄС. Створено також Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції [49].

11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, у якій були сформульовані основні напрями співробітництва України і ЄС. Стратегія визначила державні структури України, відповідальні за забезпечення інтеграційного процесу, а також шляхи організаційного, фінансового, правового, інформаційного забезпечення інтеграції України до ЄС. Під час Кельнського саміту ЄС (3-4 червня 1999 р.) у Висновках головуючої в ЄС Німеччини було відзначено досягнення якісно нового рівня у стосунках Європейського Союзу з Україною.

Прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України під час Гельсінського саміту засвідчило, що співробітництво з Україною становить особливий інтерес для держав-членів ЄС. Спільна стратегія ЄС, ухвалена на базі Угоди про партнерство і співробітництво, визначила пріоритетні напрямки політики держав-членів, а також інституцій Євросоюзу щодо України на чотирирічний термін. Спільна стратегія вперше задекларувала політичне визнання Євросоюзом європейських прагнень України, а також підтвердила стратегічний курс на партнерство з нею [50; С. 7].

Після набуття чинності УПС 1 березня 1998 р. був остаточно сформований механізм двостороннього співробітництва між Україною і ЄС, що включав регулярні політичні контакти на найвищому рівні. “Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу” визначила основні пріоритети виконавчої влади України на період до 2007 р. Було розпочато роботу з гармонізації законодавства України до норм і стандартів ЄС [55; С. 135-136].

Значний позитивний політичний вплив на розвиток відносин між Україною та ЄС мало розширення ЄС у 2004 р., завдяки якому у складі Євросоюзу з'явилася так звана “група друзів України” – низка центральноєвропейських країн з традиційними партнерськими зв'язками з нашою державою.

Для держав, що мали євроінтеграційні прагнення, втім не подали заявок на вступ до ЄС та для інших держав-сусудів ЄС в 2004 р. була розроблена Європейська політика сусідства (ЄПС). ЄПС охоплювала 16 країн: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Сирія, Туніс, Палестинську автономію та Україну.

Європейську політику сусідства було започатковано з метою створення на півдні і сході від нових кордонів розширеного ЄС зони стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин із сусідніми країнами. Ця політика мала не допустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами. Її метою було проголошено можливості “сусідів” брати участь у різних видах діяльності ЄС завдяки тіснішій політичній, економічній, культурній співпраці та взаємодії в галузі безпеки. ЄПС установила загальну стратегію для сусідніх країн з метою створення середовища дружніх країн довкола ЄС [49].

Починаючи із 2006 року ЄС почав приділяти особливу увагу розвитку східного напряму ЄПС. ЄС зосередився на секторальному співробітництві, включаючи впровадження таких нових інструментів ЄПС, як секторальна угода, тематичний діалог і можливість приєднання країн ЄПС до програм і агентств ЄС. 4 грудня 2006 року Європейська Комісія видала Комунікацію щодо посилення Європейської політики сусідства, яка передбачила укладання секторальних угод і нових інструментів ЄПС та закликала до створення тематичних вимірів у ЄПС. Було визначено інтеграцію з тих ключових вимірів, які в подальшому знайшли відображення у “Східному партнерстві”: розвиток демократичних цінностей, економічна інтеграція, мобільність і міграція [48].

Під тиском України та інших країн-східних сусідів ЄС, а також у відповідь на започаткування “Союзу для Середземномор’я”, у 2008 році Європейський Союз висунув ініціативу поглибити відносини зі своїми східними сусідами на основі нових принципів. Відносини з Україною було взято ЄС як орієнтир для подальшого розвитку партнерства зі східними сусідами на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції. Нова ініціатива отримала назву “Східне партнерство” і була започаткована у травні 2009 року на Саміті Східного партнерства в Празі. У Східному партнерстві не йдеться про надання державам-учасницям статусу кандидатів на вступ до ЄС. “Східне партнерство” – це, передусім, багатосторонній форум для діалогу ЄС зі своїми сусідами у вигляді регулярних самітів та зустрічей міністрів закордонних справ, роботи тематичних платформ на рівні експертів, а також платформа для підтримки спільних проектів між ЄС, його державами-членами та країнами-партнерами у сфері інфраструктури, обміну досвідом та економічної інтеграції. При цьому двосторонній формат відносин з державами-учасницями Східного партнерства Європейський Союз розвиває індивідуально та на принципах диференціації [51].

Ця зовнішньополітична ініціатива Європейського Союзу поширювалась на шість східноєвропейських сусідів – Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів, зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів країн-учасниць програми тощо.

“Східне партнерство” передбачало можливість оновлення договірно-правової бази відносин ЄС зі східними сусідами шляхом заміни чинних угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію, створення поглиблених та всеохоплюючих зон вільної торгівлі (ЗВТ), лібералізацію візового режиму між ЄС та державами-партнерами тощо.

Поява Східного Партнерства привела до розмежування зовнішньополітичних підходів ЄС до відносин з південними та східними сусідами ЄС, які до цього перебували в однакових умовах Європейської політики сусідства. Це важливо, оскільки південні сусіди ЄС не є європейськими державами і тому навіть формально не мали права претендувати на членство в ЄС [52].

Реалізація “Східного партнерства” базується на принципах диференціації, спільної власності та спільної відповідальності, а також на основі підходу “більше за більше”.

Як зазначалось, у рамках Східного партнерства передбачалось укладання нових договірних рамок поступово з усіма країнами-партнерами, тобто угод про асоціацію, включаючи угоди про глибокі та всеохоплюючі зони вільної торгівлі для тих країн, які прагнуть і готові брати на себе відповідні далекосяжні зобов’язання з ЄС. У зв’язку з цим Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового договору [50; C. 10].

Угода про асоціацію України з ЄС, зміст якої розроблявся конкретно для України, мала замінити Угоду про партнерство та співробітництво і давала змогу перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції.

На думку Т. М. Анакіної, за своєю правовою природою Угода про асоціацію, як і УПС, є двостороннім міжнародним договором, який визначає режим міжнародного співробітництва між Україною та ЄС і його 28 державами-членами. У теорії європейського права такого типу договори відносять до “змішаних угод”, оскільки їх предмет повністю не охоплюється виключною компетенцією Союзу, а отже, низка його норм стосуються спільної компетенції ЄС і держав-членів. Саме ця обставина зумовлює особливості процесу висловлення згоди на обов’язковість цієї Угоди, що має відбуватися як на рівні Союзу, так і у кожній з його держав-членів за їх конституційним законодавством [41; C. 124].

О. В. Київець вважає, що на відміну від УПС Угода про асоціацію закріплює зобов’язання сторін у сфері зовнішньої політики і політики безпеки, що знаменує вихід за межі суто економічно-соціального співробітництва. Разом із тим з огляду на принциповість і важливість для внутрішніх інтересів сторін зовнішньополітичної і безпекової сфери, їх взаємні зобов’язання у цій сфері за своєю правовою природою є нормами лише так званого “м’якого” міжнародного права [61; C. 76].

Угода про асоціацію, на відміну від УПС, укладається на невизначений строк. У зв’язку з необмеженим строком її дії передбачена можливість здійснення всебічного перегляду її положень, у тому числі щодо розширення та встановлення більш амбітних цілей та завдань, протягом п’яти років від набуття нею чинності, а також у будь-який час за взаємною згодою сторін. На думку М. С. Кузьо, це положення створює передумови не тільки для регулярного оновлення цієї угоди, а також для можливої формальної фіксації поглиблення європейської інтеграції України [99; С. 33].

Протягом 2007–2012 рр. було проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп: з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики; з юстиції, свободи та безпеки; з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу, а також 18 раундів переговорів щодо створення зони вільної торгівлі. Після початку переговорів була створена четверта відповідна робоча група. Переговори щодо нового базового договору на заміну чинної Угоди про партнерство та співробітництво було розпочато 5 березня 2007 р. [58; C. 67].

Назва майбутньої угоди – “Угода про асоціацію” була попередньо узгоджена міністрами закордонних справ Європейського Союзу 22 липня 2008р.

Як було відображено в Спільній заяві щодо Угоди про асоціацію Україна – ЄС, схваленій на саміті Україна — ЄС у Парижі 9 вересня 2008 року, Угода про асоціацію мала:

• оновити спільні інституційні рамки співпраці України та ЄС;

• сприяти поглибленню стосунків у всіх сферах;

• посилити політичну асоціацію й економічну інтеграцію на основі взаємних прав та обов'язків.

Створення всебічної та поглибленої зони вільної торгівлі з масштабним наближенням законодавства України до стандартів ЄС мало сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС.

24 листопада 2009 року набрав чинності “Порядок денний асоціації Україна – ЄС”, на заміну Плану дій між Україною та ЄС.

19 грудня 2011 р., у м. Київ під час 15 Саміту Україна-ЄС лідери України та ЄС офіційно заявили про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року у Брюсселі глави переговорних делегацій парафували Угоду.

Підписання Угоди було заплановано на 28 листопада 2013 року, втім Кабінет Міністрів України на чолі з Прем'єр-міністром М. Азаровим та чинний на той момент Президент України В. Янукович не підписали Угоду про Асоціацію між Україною та ЄС, що викликало негативну реакцію більшої частини громадян України, спричинивши Революцію гідності. На знак солідарності почалися акції підтримки курсу України до ЄС у багатьох країнах світу. Масові протести спричинили усунення від влади В. Януковича та М.Азарова [69; C. 130].

Після Революції гідності Угода про асоціацію була підписана в два етапи: 21 березня 2014 р. під час Позачергового Саміту Україна – ЄС було підписано політичну частину Угоди та Заключний акт Саміту (підписані Преамбула, Стаття 1, Розділи І “Загальні принципи”, ІІ “Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики” і VII “Інституційні, загальні та прикінцеві положення” Угоди). На Саміті Українською стороною також була зроблена заява, що зобов’язання України, які випливають зі статті 8 Угоди про асоціацію стосовно ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. будуть виконані після внесення відповідних змін до Конституції України.

27 червня 2014 р. в ході засідання Ради ЄС Президентом України П.Порошенком та керівництвом Європейського Союзу і главами держав та урядів 28 держав – членів ЄС була підписана економічна частина Угоди – Розділи III “Юстиція, свобода та безпека”, IV “Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею”, V “Економічне та галузеве співробітництво” та VI “Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби із шахрайством”, які разом з рештою тексту Угоди становлять єдиний документ.

16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС [31]. Українська Сторона передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила таким чином всі внутрішньодержавні процедури.

Аналіз тексту Угоди засвідчує, що більша кількість положень Угоди присвячена економічному співробітництву (434 статті, тобто 89,3 % від загального обсягу статей Угоди). Зокрема, регулюванню економічних відносин присвячені розд. IV (“Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею”, статті 25– 336), розд. V (“Економічне та галузеве співробітництво”, статті 337–452) і певною мірою розд. VI (“Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби з шахрайством”, статті 453–459).

Головною особливістю Угоди про асоціацію [31] слід назвати те, що її невід’ємною частиною є положення про поступове запровадження протягом 10 років з моменту набуття нею чинності глибокої та всеосяжної зони вільної торгівлі (далі – ЗВТ+) (ст. 25). Таким чином, йдеться про участь України в найпершій і найпростішій формі міжнародної економічної інтеграції з ЄС, яка при цьому має певну специфіку. Так, на відміну від “традиційних” зон вільної торгівлі, які зазвичай обмежуються скасуванням спільних мит і кількісних обмежень у взаємній торгівлі лише промисловими товарами [107, c. 67], ЗВТ+ поширюється на сільськогосподарську продукцію та іншу “чутливу” з точки зору ринкових відносин продукцію, а також сферу надання послуг, заснування компаній, прямих іноземних інвестицій, руху капіталів і платежів, державних закупівель. Вона передбачає регуляторне наближення – уніфікацію технічних норм, стандартів, оцінки відповідності, санітарних та фітосанітарних правил України до відповідного acquis у Союзі (йдеться про усунення нетарифних бар’єрів). Отже, ЗВТ+ містить деякі риси, характерні для більш високої форми економічної інтеграції – спільного ринку, що на сьогодні діє між усіма державами – членами ЄС.

Угода про асоціацію між Україною і ЄС містить значні фундаментальні зобов’язання сторін у політико-правовій сфері. Концентровано вони викладені у розд. ІІ (“Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики”, статті 4–13) і розд. ІІІ (“Юстиція, свобода та безпека”, статті 14–24). Зокрема, за Угодою про асоціацію розширюються можливості координації зовнішньої політики України і країн ЄС у сферах глобальних і регіональних міжнародних відносин, що становлять спільний інтерес і в яких за Україною залишається право вільно обирати і виробляти власну позицію. Наприклад, це стосується боротьби з легалізацією (відмиванням) коштів та фінансуванням тероризму (ст. 20), боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, прекурсорів та психотропних речовин (ст. 21), боротьби зі злочинністю та корупцією (ст. 22) тощо [86; C. 90].

Угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним Європейським Союзом. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах “політичної асоціації та економічної інтеграції” і слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні. Передбачена Угодою поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС визначатиме правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС.

Відповідно до статті 486 Угоди з 1 листопада 2014 р. здійснюється її тимчасове застосування до моменту набрання нею чинності. Повністю Угода про асоціацію між Україною та ЄС набере чинності після її ратифікації усіма Сторонами, в перший день другого місяця, що настає після дати здачі на зберігання до Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу останньої ратифікаційної грамоти або останнього документа про затвердження. На даний час Угода ратифікована Україною та Європейським парламентом 16 вересня 2014 р., а також 18 державами-членами ЄС [86; C. 92].

На сучасному етапі співробітництва України та Європейського Союзу найбільш актуальним питанням двосторонніх відносин є набуття чинності Угоди про асоціацію та імплементація її положень Україною, складовою якої є лібералізація візового режиму ЄС для України. Угода про асоціацію замінює Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. [28].

Питання співробітництва залишається важливим для України у діалозі з ЄС, а його підтримка на порядку денному відносин змушує ЄС шукати додаткові засоби для забезпечення конструктивності та адекватності своєї позиції. ЄС активно підтримує Україну, і завдяки участі України у політиках ЄС, наша країна має всі шанси для повної євроінтеграції.