50. Еколого-соціально-економічні системи як об’єкт регіонального управління.

Критична екологічна ситуація є результатом зростаючого антропогенного преса на навколишнє середовище, що порушило його регенераційні механізми і створило реальну небезпеку виникнення необоротних глобальних процесів, загрозу існуванню людства. Безумовно, екологічна проблема нині має незрівнянно більш ємкий зміст, набула соціально-економічного, міжнародно-правового і політичного статусу.

Свідченням міжнародної стурбованості результатами еволюції цивілізації став ряд акцій, серед яких особливе місце займає екологічний конгрес у Ріо-де-Жанейро в 1992 р., на основі рішень якого багато держав приступили до розробки національних програм “стійкого розвитку”. В усьому світі це поняття одержало неоднозначне трактування не тільки в силу труднощів його перекладу, а ще й тому, що набрало політичного забарвлення. Невдалий переклад його на російську мову як “стійкий розвиток” породив небезпечні ілюзії, що сучасні екологічні, соціальні й економічні проблеми можливо перебороти в результаті відносно простих технологічних і організаційно-урядових рішень. Більш вдалим, варто вважати поняття “еколого-економічно збалансований розвиток” (ЕЕЗР).

Еколого-економічно збалансований розвиток ЕЕЗР — це історично й соціально обумовлений, багатогранний процес, що припускає збереження певних пропорцій між основними складовими те-риторіальних систем і забезпечує стабільність у кожний кон-кретно взятий момент часу з метою забезпечення комфортних умов життєдіяльності населення.

Досягнення основних стратегічних цілей ЕЕЗР регулюється й коригується системою цілеспрямованих принципів, методів і засобів.

Впровадження моделі ЕЕЗР має чітко виражену просторову орієнтацію. Наявність системи взаємозв’язків між компонентами територіальної системи свідчить про необхідність першочергового досягнення поставлених цілей на локальному й регіональному рівнях.

До найбільш гострих протиріч, що мають нині глобальний характер, відноситься протиріччя між суспільством і природою. Суть протиріччя визначається постійно зростаючою потребою суспільного виробництва в природних ресурсах і прогресуючому погіршенні умов життєдіяльності людини. Особливо чітко актуалізується це протиріччя в контексті регіонально-го розвитку.

У межах регіонів формується єдність між продуктивними силами й територією. Тому у системі протиріч регіонального розвитку помітне місце займає протиріччя між галуззю й територією. Суть даного протиріччя полягає в тому, що спроба галузі “впровадитися” у розглянуту територію або розширити свою присутність на ній неминуче відображається на соціально-економічній і природній складовій регіонів, фор-мах і інтенсивності їхньої взаємодії. Ці зміни можуть бути як сприятливими для території, так і викликати негативні наслідки, наприклад, погіршення стану природного середовища, вичерпання або виснаження ресурсів, загострення транспортної проблеми...

Загострення зазначених протиріч у регіонах України й інших постсоціалістичних держав обумовлено головним чином тим, що галузеві інтереси, що видавалися за державні, тривалий час домінували над територіальними. Недосконалість господарського й політичного механізму призвела до виникнення конфліктних ситуацій, диспропорцій у розвитку регіонів, особливо в екологічній, демографічній і соціальній сферах. Незважаючи на недостатню розробку теоретико-методичних аспектів проблеми, в нинішній політичній і економічній ситуації розв’язання зазначеного протиріччя бачиться в пріоритетному розвитку територій, активному впровадженні ринкових механізмів господарювання, удосконалюванні виробничої, соціальної й особливо екологічної інфраструктури, комплекс структурних елементів якої забезпечує умови для збереження середовища життя людини, сприяє попередженню й ліквідації несприятливих явищ природи й соціального дискомфорту.

У системі протиріч регіонального розвитку слід зазначити протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і конкретних виробничих відносин, тривале затягування вирішення якого супроводжувалося порушенням структури, пропорцій і збалансованості господарства, деформацією відносин роз-поділу й споживання. Одним із шляхів його вирішення може бути введення різноманітних форм власності.

Систему охарактеризованих вище протиріч регіонального розвитку доповнює, також протиріччя між рівнем розвитку виробництва й зростаючих потреб населення, між співвідношенням економічної, соціальної сфер і структурою споживання, між містом і селом, а також протиріччя, пов’язані із введенням ринкових механізмів регулювання економіки.

Всі протиріччя ЕЕЗР об’єктивні й тому в принципі непереборні, тому що вирішення протиріч не означає їхньої остаточної ліквідації. Протиріччя не ліквідуються, вони відтворюються й здобувають більшу або меншу актуальність у конкретних умовах. У зв’язку з цим принцип територіальності стає головною умовою вироблення стратегічних рішень по ЕЕЗР.

Позиція вчених щодо комплексної оцінки території в контексті регіонального управління досить схожа й дозволяє виділити деякі особливості. Так, у процесі оцінки території в цілому “ми маємо справу не стільки з одним цілим, скільки з різними “зрізами” цього об’єкта, що демонструють певну картину цілого. Так екологічний “зріз” визначає можливості організації на території виробничих потужностей з погляду ресурсної забезпеченості й взаємозв’язки компонентів навколишнього середовища. Економічний “зріз” дозволяє визначити можливості насичен-ня території виробничими об’єктами без шкоди для стабільності природного середовища. Соціальний аспект спрямований на виявлення взаємодії виробництва й розселення з іншими компонентами навколишнього середовища, для того, щоб соціальний стан залишався на задовільному рівні.

Завдання комплексної оцінки стану території складається в цілісному аналізі тріади суспільство—господарство—природа, або так званої еколого-соціально-економічної системи як сукупності елементів і відносин, зв’язаних у єдине ціле, яка має властивості, відсутні в окремо взятих елементах.

Поняття «еколого-соціально-економічна система» позначає об’єктивно існуюче, структурно-ієрархічне поєднання аспектів екологічного, соціального, економічного характеру, що функціонує на певній території за допомогою системи взаємозв’язків.

Територіальна система управління природокористуванням спрямована на забезпечення оптимізації ЕСЕС з допомогою таких засобів: 1) моніторинг – регулярний збір і аналіз даних про стан ЕСЕС регіону; 2) експертиза – виявлення причин відхилень від запланованих станів, їхня оцінка та розробка пропозицій; 3) прогнозування змін стану ЕСЕС регіону.