23. Основні функції регіонального управління.

Кожен регіон має право здійснювати цілеспрямовану соціально-економічну політику з урахуванням своїх внутрішніх інтересів, наявності відповідних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, необхідності реалізації місцевих цілей і завдань.

До найважливіших функцій управління належать: планування, організація, мотивація і контроль.

Планування — форма управління, розробка та здійснення планів у процесі досягнення мети діяльності фірми, безперервний пошук нових шляхів і методів оптимізації цільових дій, визначення завдань співробітникам з урахуванням нових можливостей.

Організація — створення оптимальної внутрішньої структури фірми (цеху, відділу, конструкторського бюро, бригади і т. ін.) для успішного виконання планів.

Організація забезпечує високоефективний виробничий процес, створюючи оптимальні умови для виконання кожною ланкою (співробітником) конкретного завдання. Для цього їм надаються повноваження щодо використання ресурсів фірми та покладається відповідальність за доцільність їхніх дій.

Мотивація —створення дієвих стимулів для діяльності співробітників відповідно до делегованих їм прав та обов'язків і плану робіт.

Мотивація є ефективним чинником формування у співробітників внутрішніх спонук до задоволення своїх інтересів і потреб через комерційний успіх фірми. Мотивами можуть бути і прагнення до вищих заробітків, можливість займатися творчою працею та ін.

Контроль — перевірка і забезпечення досягнення фірмою поставленої мети.

Контроль здійснюється такими методами: встановлення стандартів для точного визначення мети на певний термін; вимір досягнутих результатів і порівняння їх із очікуваними; корекція відхилень від первісного плану.

24. Законодавче забезпечення регіонального розвитку в Україні.

Регіональний розвиток в Україні вимагає застосування значного обсягу важелів державного регулювання. Це обумовлено низкою причин: неможливістю вирішення всіх питань у рамках договірних відносин між органами влади, органами місцевого самоврядування та громадським сектором; необхідністю посиленого державного впливу на окремі явища суспільного життя у регіональному вимірі; неоднорідністю соціально-економічного та гуманітарного розвитку окремих частин країни, внаслідок чого регіони мають різноспрямовані інтереси та виникає необхідність застосування механізмів, які б втілювали і реалізовували державний інтерес. Серед важелів державного регулювання регіонального розвитку на особливу увагу заслуговують правові норми, що повинні створювати основу для стабільного розвитку регіонів і максимально ефективної віддачі від функціонування відповідних господарських комплексів.

У юридичному полі, де регулюються питання регіонального розвитку, нині існують такі проблеми: 1. Відсутність у нормативно-правових актах єдиних первинних юридичних норм з окремих питань регіонального розвитку. 2. Слабкий зв’язок конституційних норм та законів, реалізація конституційних норм у законах. 3. Нормативно-правове поле, що регулює регіональний розвиток містить незначну частку законів, як нормативних актів найвищої юридичної сили, і кодифікованих нормативно-правових актів. 4. Незначна частка законів та підзаконних актів, що безпосередньо стосуються питань регіонального розвитку, у загальному масиві нормативно-правових документів України.5. Нечітке правове визначення суб’єктів здійснення регулюючого впливу на регіональний розвиток. 6. Відсутність нормативно врегульованої методології інтегральної оцінки соціально-економічного розвитку регіонів.

Слід сказати, що внаслідок реалізації Закону України „Про стимулювання розвитку регіонів” (2005 р.) було започатковано роботу з розробки довгострокових стратегій соціально-економічного розвитку регіонів України і укладання угод по реалізації таких стратегій. Однак загалом механізм державного регулювання розвитку регіонів є несистемним, крім того, відсутні критерії оцінок досягнення цілей державного регулювання розвитку регіонів.

З метою посилення регулюючого впливу на суспільні відносини у сфері регіонального розвитку, на сучасному етапі формування регіональної політики слід здійснити такі заходи:

1. Уніфікувати правові норми „регіон”, „державна регіональна політика”, „депресивна (проблемна тощо) територія”, зокрема через внесення відповідних змін до Закону України „Про стимулювання розвитку регіонів” та проекту закону „Про засади державної регіональної політики” з метою перетворення таких норм на первинні норми, без ремарок „для цілей даного закону”.

2. При розробці законопроектів про адміністративно-територіальний устрій (у рамках проекту Плану заходів з реалізації Концепції державної регіональної політики), унормовуючи поняття „адміністративно-територіальна одиниця”, поняття видів таких одиниць, слід враховувати співвідносність цих понять із поняттям „регіон”, з метою створення можливостей для довгострокового планування і прогнозування розвитку регіонів.

3. Розробити нормативно-правовий акт щодо унормування механізму державного регулювання розвитку регіонів, яким забезпечити чіткість розуміння і використання засобів правового впливу держави на регіональний розвиток і досягнення цілей розвитку кожного регіону та моніторингу досягнення цілей, з метою однозначного визначення у структурі органів виконавчої влади суб’єкта права здійснення регіональної політики.

4. Розробити методику комплексної інтегральної оцінки соціально-економічного розвитку регіонів, в основу такої оцінки покласти індекс регіонального людського розвитку як той, що у повній мірі відображає мету і засоби соціально-економічних трансформацій; і унормувати таку методику у підзаконному нормативно-правовому акті.

5. Унормувати у підзаконних актах механізми соціального забезпечення жителів регіонів на основі визначення соціальних стандартів життя населення.

6. З метою ефективного втілення таких інструментів стимулювання розвитку регіонів, як угоди про регіональний розвиток між Кабінетом Міністрів України і обласними радами, слід унормувати організаційно-правові засади регулювання розвитку регіонів, принципи та інструменти досягнення національних цілей, функції регулювання розвитку регіонів.