16

«Воля до життя» а. Шопенгауера

• Першим виступом, антитезою раціоналістичній традиції стала творчість представників так званої «філософії життя». їхня ірраціоналістична демонстрація проти споглядального раціоналізму отримала назву «бунт проти розуму».

• Видатний представник цього напряму Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) народився в заможній сім'ї в Данцігу (Німеччина). Батьки сварилися, потім роз'їхались, і це, звичайно, відбилося на психології майбутнього мислителя. Проте освіту Шопенгауер здобув ґрунтовну. Завдяки матері-письменниці серйозно вивчав стародавні мови, а в Берлінському університеті - філософію, яку викладали Фіхте і Шлейєрмахер. Зацікавився принципом фіхтеанського суб'єктивізму та ідеями Шеллінга про свободу волі. Шопенгауер мав злопам'ятний характер, його честолюбство і прагнення до слави упродовж тривалого часу залишалися незадоволеними. Пронизаний егоцентризмом, зосереджений на власному «Я», він з особливою люттю нападав на Гегеля, оптимістичний пафос філософії якого суперечив усьому складові шопенгауерівського мислення. Курс, який викладав Шопенгауер у Берлінському університеті (в ті ж години, коли лекції читав Гегель), успіху не мав. Його відвідувало не більше десяти чоловік. Головна праця — «Світ як воля і уявлення» -залишилася поза увагою, видавець зазнав збитків, і більша частина тиражу перетворилася на макулатуру. Все це викликало і посилювало презирство до людей, які здавалися не гідними його. «Книга — це дзеркало», — вважає Шопенгауер, — коли осел дивиться в нього, він не може побачити в ньому ангела». Після невизнання в Берліні Шо-пенгауер переїжджає до Франк-фурта-на-Майні, де веде життя холостяка, вважаючи, що «одружитися — це позбутися половини своїх прав і подвоїти свої обов'язки». Егоцентризм призводить до відчуження від людей, яких він ненавидить і називає «двоногою породою мавп».

У 50-х роках XIX ст. ставлення до Шопенгауера почало змінюватись, бо його основні ідеї уже відповідали «новому часові», про який раніше мріяв філософ. Він стає відомим, Ріхард Ватер надсилає йому примірник своєї тетралогії «Кільце Нібелун-гів» з дарчим написом, у німецьких університетах вивчається його філософська система. Шопенгауер з повним правом може сказати: «Кінець мого життя став світанком моєї слави». Його творчість мала суттєвий вплив на світогляд багатьох письменників, зокрема А. Толстого. Ерудиція та літературна майстерність, характерні для творчості Шопенгауера, зрештою надали популярності філософській теорії мислителя.

Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну «явище» протиставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам у чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука «Світ як уявлення» - це суб'єктивно-ідеалістична інтерпретація раціонального пізнання, дискредитація Шопен-гауером об'єктивного наукового мислення. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - «шарлатанство», а діалектична логіка - «жонглювання абстрактними формулами».

Отже, світ існує остільки, оскільки ми його уявляємо. Таким чином, відбувається перехід зі світу «як уявлення» у світ «як волю». На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Насправді істина проявляється лише у разі підходу до неї не з зовнішнього боку, а з внутрішнього, тобто зовнішньому досвідові і раціональному пізнанню, яке базується на ньому, протиставляється внутрішній досвід, що є основою ірраціонального осягнення «речей у собі». Не в мисленні, а в бажанні (хотінні) суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є прин

«Весь світ було б знищено, якби було знищено інтелект або вилучено мозок з усіх черепів. Я прошу вас не думати, що це -жарт; я кажу цілком серйозно, оскільки світ існує лише як наше (і всіх тварин) уявлення, і поза цим уявленням світу немає».

А. Шопенгауер

ципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності. Воля - первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокремленим від волі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила в природі — як воля. Отже, об'єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Мова йде не про інтелектуальну інтуїцію, а про безпосередню самосвідомість, про інтуїцію, яка має справу не з зовнішнім світом, а з «буттям у собі» того, що саме по собі є «інтуїтивним».

Кожне поняття, думка - лише абстракція. Звідси декартівське Cogito ergo sum («Я мислю, отже, існую») Шопенгауер замінює Volo ergo sum («Я хочу, отже, існую»). В бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є принципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності

Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі Зі світом як з уявленням має справу пізнання, а світ як воля не підлягає пізнанню, він — різноманітний, невимірний, інтуїтивний. Кожний організм, у тому числі й людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. На противагу Гегелю, Шопенгауер висуває тезу: «Усе дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне». Діяти розумно і діяти морально, вважає мислитель, - це дві несумісні речі. У волі своя власна необхідність, вона не визначається розумом Воля є першим і первісним, виконує роль вершника, який пришпорює коня. Універсальний обєкт волі — «воля до життя». Перше правило волі до життя — інстинкт самозбереження, який веде до егоїзму, що є джерелом усіх вчинків людини. Кожний вчинок є егоїстичним: «Я» і «егоїзм» - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїзму: один, який хоче власного добра, і другий - гіпертрофований, злостивий, який хоче чужого горя.

У своїх етичних поглядах Шопенгауер висуває «ідеал бездіяльності», самозречення, позаяк щастя - завжди утопічне, ілюзорне, і гонитва за ним робить людину носієм усіх моральних недоліків.

Шопенгауера називають філософом «світової скорботи», оскільки в навколишньому світі відбуваються вічні повторення тра

«Я взяв за основу одну складову частину духу, волю, як щось перше і первинне, іншу ж, яка сама пізнає, або субєкт, як друге, вторинне, а матерію - як необхідний корелят цього вторинного».

А. Шопенгауер

гічних станів, у яких винуватцем є воля. Складовою частиною «трагічної діалектики» Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, що тільки частково виправдовується стражданнями, які випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, щоб люди спрямували притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі. Найвищі прояви Волі слід обернути на боротьбу проти її ядра, тобто феномен волі повинен знищити саму Волю (наприклад, у природі більш розвинуті істоти, хижаки, знищують менш розвинутих - травоїдних). Як цього досягти? Насамперед необхідно засобами філософського пізнання виявити завдання, які стоять перед людьми, потім - подолати два етапи самознищення Волі. Перший - естетичне споглядання;

другий - моральне самовдосконалення, завдяки якому відбувається зміна поведінки в потрібному напрямку.

• Шопенгауер через свою ідейну багатоманітність та ідеологічну неоднозначність постійно викликає інтерес Ми знаходимо у нього романтично-аристократичне презирство до порядків суспільства «чистогану», ворожість до народних мас, передчуття майбутніх потрясінь, яких не уникнути буржуазному суспільству, усвідомлення загальних недоліків індустріальної цивілізації в будь-якому її конкретному прояві, зневіру в те, що може знайтися така соціальна сила, яка забезпечить суспільний прогрес В епоху очікування ядерного та екологічного апокаліпсиса невизначеність і невпевненість виникають у досить широких кіл інтелігенції, що й пробуджує почуття і настрої, які хвилювали великого песиміста упродовж усього життя.

Засновником філософії життя і прозвісник некласичної філософії у цілому став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Народився у вільному місці Данцигу (Гданськ) у родині заможнього купця. Навчався у Геттигенському і берлінському університетах. Слухав лекції Вольфа, Шлейермахера, Фіхте. Його основні праці - “Світ як воля та уявлення” (1818), конкурсна робота “Про свободу людської волі” (1839), За яку він одержав премію Королівського норвежського наукового товариства, Збірка нарисів “Доповнення і життєві хроніки”, яка закінчувалася “Афорізмами житєйської мудрості” (1851).Тільки після виходу останньої він стає популярним. Але до кінця життя його так і не покидало відчуття духовної самотності. Він зазначав: “Порой я говорю с людьми так, как ребенок со своей куклой: он...знает, что кукла не понимает его; но...он получает радость от общения”.

Новизну своєї філософії сам Шопенгауер вбачав в тому, Що вона є спробою пояснити світ із людини, побачити світ як щось живе та осмислене, моральнісно цінне.

Шопенгауер, як і його сучасники – Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель - прагнув створити абсолютний світогляд, філософію, яка б вирішила проблему буття і розкрила його таємницю. Він зазначав: “Не современникам, не соотечественникам – человечеству передаю я ныне законченный труд свой в уповании, что он небудет для него бесполезен». Сам Шопенгауер визнава, що Його філософська система є певним синтезом ідей Канта, Платона та індійських буддістів, але її пронизуют певні Єдині принципи.

Вихідний пункт філософії Шопенгауера – твердження, що “Світ є моїм уявленням” – “...людина не знає ні сонця, ні землі, а знає тільки око, яке бачить сонце, руку, яка відчуває землю; те, що оточуючий її світ існує лише як уявлення, тобто виключно по відношенню до іншого, уявляючого, яким є сама людина”. Отже світ – це мій світ, мій у тому сенсі, що я бачу його таким, яким мені його дозволяє бачити моя власна здатність уявлення. але картина світу як уявлення суперечлива, подвійна. Світ існує сам по собі, він є об‘єктивним, у нього є своя історія, в якій нас не було і в свій час не буде; і все ж таки “ від першого відкрившогося ока, навіть якщо воно належить комасі, залежить буття усього світу саме тому, що Світ нічого не знає про те, що він – світ, тому він стає світом тільки для першої істоти, яка його пізнає. Отже увесь світ – це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень суб‘єктів-людей. Але і уявляючи суб‘єкти-люди самі теж є врешті решт уявленнями, тому увесь світ феноменів не стільки уявляється, скільки воображається, як греза, буддістська майя.

Другий принцип філософії Шопенгауера – за явищами знаходиться світ речей у собі, який є якоюсь метафізичною Волею.Метафізична Воля безосновна і єдина, Тоді як її прояви багаточисельні. Найбільш значні її прояви – гравітація, магнетизм, хімічні сили, прагнення тварин до самозбереження, половой інстикт тварин і різні афекти людей. Воля з великої літери лежить на перетині усіх цих різних станів і є якоюсь безликою могутньою силою, яка не має ніякої основи крім самої себе. Звідси такі висновки:

1.  Волю як річь у собі можна пізнати чи принаймі розпізнати;

2.  Її можна назвати Силою чи Енергією;

3.  Воля до життя як світовий принцип безсвідома і не має ніякою розумної мети, це – сліпе безсвідоме поривання;

4.  Це зле саморуйнівне прагнення, гола і голодна агресивність – і тому світ, народжений волею безисходен, не розвивається.

Із останнього твердження випливає Пессімізм філософії Шопенгауера.

Шопенгаер першим з європейських філософів запропонував Етику Абсолютного світо - і жииттєзаперечення, що знайшло вираження у терміні “Пессімізм”, який впровадив сам Шопенгауер. Пессімізм виражає негативне ставлення до життя у якому неможливе щастя, панує зло та несінітниця. Шопенгауер обгрунтовує песімізм, спираючись на етичне значення трьох своїх категорій:

◦  “час” означає тщету наших сподівань, оскільке усе, що нам дороге, минуче і тлінно;

◦  “простір” визначає перехрещення і зіткнення інтересів людей на шляху до примарного щастя;

◦  “причинність” створює коливання “маятника” людських страждань між голодом потреб (у бідних) і нудьгою пресиченості (у богатих);

Отже за Шопенгауером Життя – це “багатовимірне страждання і стан суцільно нещасний”. Причина страждальності життя в егоцентричній конструкціїї самої життєдіяльності і життєусвідомлення. Кожний відчуває себе “осереддям світу” і хоче усього для себе, а все, що йому заважає він прагне заперечити. Звідси суспільне життя розгортається за принципом: “людина людині диявол”. Але прагнення оволодіти усім тільки підсилює страждання і породжує почуття страшної самотності і порожнечі. Власне страждання така людина намагається подолати спогляданням чужого страждання, що породжує безмежну злобу. Але егоїзм, який досягає ступеня злоби, потрабляє у пастку невтішної надломленості і відчаю. Чим сильніша злоба, тим сільніший відчай. Шопенгауер зазначає: “внутренний ужас злодея от содеянного им, который он старается скрыть от самого себя... содержит в себе и сознание напряженности собственной воли, силы, с которой он ухватился за жизнь, впился в нее, в ту самую жизнь, ужасную сторону которой он видит перед собой в страданиях угнетенных им людей, и тем не менее он так тесно сросся с этой жизнью, что именно в силу этого самое ужасное исходит от него самого как средство для более полного утверждения собственной воли. Он сознает себя сосредоточенным проявлением воли к жизни, чувствует, до какой степени он во власти жизни, а вместе с ней бесчисленных страданий, ей присущих»; злой пугается отражения собственного образа жизни.

Способом подолання такого стаждального стану за Шопенгауером є спістраждання, яке відкриває можливість набуття повноти буття як спів-буття нашого справжнього я з усім світом. Співстраждання виявляє у нас самих – у вихідній, першоосновній глибині нашого я, у відкритому любовному зв‘язку з усіма іншими істотами, які страждають – певний ідеальний масштаб людяності, якій заявляє про свою значущість без нашого дозволу так, що ми виявляємося без віни винними, винними у всіх стражданнях усього живого і причетні до них.

Отже Шопенгауерівський пессімізм – це ще і моральна оцінка, яка виражає протест проти розлюднення світу, моралістичний проект спасіння. Спасіння Шопенгауер бачить у зверненні до відкритої для кожного і по відношенню до всього світу Людяності, яка знаходить прояв у Почутті вини і Співстраждання і яка здатна подолати зло егоїстично замкнутого існування. Співстраждання тлумачиться як досвід всезагальної любові. Звідси його настанова на релегійну поведінку без віри у божество.

Пессімізм Шопенгауера постає як філософія надії. Він намагається довести, що світобудова має смисловоу і ціннісну основу - моральну свободу. Він виходить із визнання необхідності для людини здійснити своє моральне призначення, необхідності привнести до світу “людяності”. Ця духовна потреба людини і витлумачується Шопенгауером як об‘єктивна ідеальна першооснова світу, яка визначає зміст світових подій.

Ідеальну завершеність і цілісність світу, надприродну значущість людського життя виявляє за Шопенгауером мистецтво. Естетичне вчення таким чином стає певним завершенням усієї його філософської концепції. Основні положення його естетики є такими:

1.  естетичне споглядання є засобом тимчасового звільнення від служіння Волі, оскільки естетичне переживання є вільним від будь-якої зацікавленості егоїстичного характеру. Основними естетичним категоріями є Прекрасне і Піднесене (Возвішенное). Естетичне споглядання є баченням іншого світу, світу необмеженої свободи від усіх умов і умовностей – ідеальної сфери можливості безболісного-ігрової дії, розуміння і згоди.

2.  Естетичне споглядання залежить від індивідуальних здібностей і приступно не усім рівною мірою. Звідси протиставлення генія, як справжнього творця мистецтва і натовпу як “духовної черні” кожної епохи, яка є ворожою до прекрасного і його творців

3.  Вищим з усіх видів мистецтва він вважає музику, найбільш містичні твори якої виражають саму сутність Волі: “Музика є безпосередня об‘єктивація і знимок усієї волі”.

4.  Філософію він також вважав мистецтвом і стверджував, що у філософії музики філософія і мистецтво могли б злитися в одне ціле. Це вчення було сприйнято Вагнером, який замінив фейербахівську “Любов” на шопенгарівську “Волю” і спробував реалізувати це музикальними засобами у “Тристані та Ізольді”.

Висновок. У філософії Шопенгауера Були вироблені основні принципи некласичного типу філософування – ірраціоналізм, суб‘єктивізм, пессімізм, перетворення людського життя на осереддя філософських міркувань.

Філософія Шопенгауера за всієї своєї суперечливості справила надзвичайний вплив на Ф. Ніцше, який із цього приводу зазначав, що “Шопенгауер був не стільки прочитаний, скільки вписаний у життя і долю, аж до катострофічних змін у її темпі і ритмі”