1.3. Проекція Іншого в українському мілітарному досвіді (роман Лариси Денисенко «Відлуння»)

Лариси Денисенко «Відлуння: від загиблого діда до померлого» – це несподіваний погляд на Другу світову війну і її відгомін через десятиліття. Трагедія війни на сторінках книги розкривається не через протистояння ворожих таборів, а через протиріччя в душі однієї людини, через її найглибші переживання.

Оповідь у романі йде від першої особи – молодої німкені Марти, яка усе своє свідоме життя знала, що її дід помер у часи Другої світової війни. Багато років тому вона з батьками і братом Манфредом навіть їздила у Радянський Союз, на територію сучасної України на дідову могилу. «До могили того мого діда мене та мого брата возили батьки. Пам’ятаю, що це було на весні… ми прочитали за дідів спокійний сон, потім я почала співати «інтернаціонал», але мати наказала мені припинити. Тоді я трохи посварила діда за те, що він повірив маячні Гітлера, бо не можна вірити чоловікам маленьким на зріст з такою жахливою зачіскою та вусами».

Моральні цінності Марти автор не ідеалізує. Показує їх через внутрішні монологічні роздуми і спогади героїні. Марта – це жінка з певними комплексами, яка намагається їх позбутися. З дитинства її цікавили «міжстатеві взаємини, права сексуальних меншин, олімпійська символіка, Міккі Маус, Друга світова війна, а також історія в цілому». У вузі вона студіювала юриспруденцію. Говорячи про свої вподобання, вона зазначає: «Я не працюю суддею, не працюю адвокатом або прокурором. Я викладаю в університеті. І моя робота мені подобається. Хоча адвокатську ліцензію я маю, можна сказати, що це мій подарунок батькові».(12) Вона вважає себе дуже відповідально, людиною, яка завжди дотримується своїх обіцянок, не любить хатньої роботи (ненавидить поливати квіти і витирати пилюку), уважна до дрібних деталей.

Поїздка на могилу «того» діда мала важливе сакральне значення для Марти. Вона сприймала це як обов’язок, завдання, яке необхідно виконати. Вони поклали на могилу паперового літачка. Хоча перед цим роздумували про подарунок для діда: Манфред пропонував подарувати краватку або дідів улюблений роман. Могили мертвих відвідують, щоб вшановувати їхню пам'ять, а не дарувати подарунки. Герої ж плутають цю дію з Днем народження.

Погляди Марти (сучасної німкені, яка дивиться на Другу світову війну з відстані часу і здобутого досвіду) на війну є відвертими. Гітлера вона вважає маразматиком, який ніс маячню. Ставлення до нього викликане його зовнішнім виглядом: «Не можна вірити чоловікам маленьким на зріст з такою жахливою зачіскою та вусами». Власне це типовий погляд на досвід нацизму сучасної Німеччини.

І аж раптом героїня дізнається від повіреного їхньої сім’ї гер Олафа Коха, що її дідусь помер у 2011 році в Берліні, при цьому перебуваючи у божевільні. Він залишив по собі пакунок, у якому була «Біблія, крислатий чорний капелюх з незрозумілими кудельками по боках, самовчитель з івриту, тека біло-блакитного кольору та написи, які ніхто не може розшифрувати». Вміст насторожував і змушував задуматися. Як «той» дід Отто фон Вайхен, якого поховали у 43-му, міг стати «цим» дідом, який помер віці дев’яносто чотирьох років. Яка ж між ними різниця? «Той» дід – молодий, вправний, ідеалістичний, але недалекоглядний двадцятип’ятирічний юнак, що загинув на чужій землі, і «цей», що помер зараз і навряд чи був ідеалістичний. І хто ж її справжній дід? Для героїні проблема полягала в тому, що вона не знала, що дід не загинув тоді, в сорок третьому. Вона не знала, що це не дід залишив удовою свою дружину, а дітей – сиротами, а саме вона (дружина) залишила його вдівцем. Марту це вразило. «Палали вуха, наче крихітні безпритульні діти розвели в них вогнище, що не замерзнути, і щось смажити аби не померти від голоду». У неї з’явилося почуття сорому і цікавості, цікавості до того, що стало причиною божевілля молодого німецького офіцера? Чому його скільки років ховали від рідні? І хто ж тоді спочиває у «дідовій могилі на Житомирщині»? Марта, юрист за фахом, хоче будь-що-будь розгадати сімейну таємницю. Адже внутрішнє передчуття підказує, що розібравшись у минулому своєї родини, краще зрозуміє саму себе та у відлунні давніх подій відшукає ключик до дверей власного майбутнього.

Повірений порадив дівчині побути з кимось, щоб не лишатися одною. Вона хотіла зателефонувати тітці Ельзе, щоб підступно пожартувати. Але не могла, бо «знала, що її не можна засмучувати. Це був родинний постулат: за жодних умов не турбувати тітку Ельзе, їй дісталося і без нас, бідолашці». Вона зателефонувала Дерекові, своєму колишньому хлопцеві. Марта чудово усвідомлювала, що не має для нього ніякого значення, але почуття кохання до нього чи радше звички так думати стимулювало повідомити про смерть діда. «Це так нерозумно, телефонувати чоловікові, для якого ти, радше за все, нічого не важиш, і розповідати про те, що твій загиблий дід помер учора в закладі для слабких на розум, залишивши родині у спадок капелюха з пасмами та записи на псевдо івриті». Дерек був на баржі, коли приїхала Марта. Вона зустріла Наташу Ченські, дівчину Дерека. «У неї усе було довге: волосся, ноги, руки, вії. Трав’янисто-зелені очі, такі зелені, що я деколи дивувалася, як це не відчуваю терпкого запаху лугових трав». Наташа Ченські за національністю полька. Вона «чудово знає німецьку мову і навіть редагує один вузькопрофільний журнал». Марта відверто розповідає Наташі про діда: «В мене проблеми з дідом». Дівчина сприймає її слова з певним прагматизмом, думає, що дід залишив Дереку якусь антикварну річ. Тоді Марта пояснює, «що вважала діда загиблим під час Другої світової, а про його цивільну смерть дізналася одночасно з тим, що він, виявляється, до сьогодні був живим», розповідає про залишені ним речі. Наташа у свою чергу спокійно запитує чи це речі тих, кого він убив. Марта усвідомлює, що навіть не подумала про це. Коли приєднався Дерек, то дівчата розповідають йому новину. ««Він (дід) помер сьогодні у божевільні», - відповідає Наташа. «В 43-му помер хтось за нього. Натомість він залишив речі євреїв, яких убито», - додає вона безпосередньо. «Навіщо?» – питає Дерек. «Щоб пам’ятали», – нервово відповідає Наташа». З цього діалогу відчутно прочитується ставлення польської нації до дій німців у воєнний період. Частина сучасних німців ставиться до таких речей з байдужість, вони лишаються прагматиками. «Помер дід – то й помер. Тему закрито, свій рід він встиг продовжити. І титул передати». Для Дерека не важливо коли і де він помер: на війні чи в божевільні, адже на результат це не впливає. Марта відноситься, до іншої частини свого народу. Вона вважає, що «це може впливати на наслідки». Для неї є дуже важливим розгадати цю таємницю. Адже, щоб оплакати діда, вона ладна була голодувати під посольством і «вперше в житті побачила батька настільки переляканим». В неї з’явилася надія. «А раптом він боровся з фашизмом? Раптом він захищав євреїв, тому його запроторили до божевільні, а родичам повідомили, що він помер. А над ним усе життя ставили експерименти, від чого у нього і поїхав дах». Дерек у свою чергу хоче її вгамувати і каже, що годі себе картати, його «бісить це німецьке картання». Він вважає, що вони вже заплатили за скоєне предками. Адже їхній народ було розірвано навпіл, кожен уряд брав на себе відповідальність за те, що було зроблено зовсім іншими людьми, німці «відкрили кордони всій Східній Європі та сплатили шалену кількість компенсацій і мертви, і живим, і ненародженим, а з євреїв зробили новий культ нації». Дерек усвідомлює, що фашизм – їхній спільний спадок, він цього не зрікається, але не хоче щоб його діти мали «мали довічну провину перед Усесвітом за навіженого Адольфа». Суперечка персонажів торкалася болючих міжнаціональних взаємин. Злочинів німецького народу у часи війни проти інших націй, зокрема слов’янських. Важливо відзначити, що германці відчувають і спокутують провину за вчинки батьків і дідів.

Прощаючись із дідом у крематорії, Марта помітила, що дід дуже схожий на тата, а черевики на ньому були різні. Вони відрізнялися не лише за кольором, але й за формою, якістю та довжиною шнурків. Медсестра Тереза пояснила, що його дратували парні речі. Дід постійно малював одне й те саме обличчя. Пані Тереза думала, що він малює себе в молодості, але її бентежили кульчики у вухах, побачивши Марту, вона вирішила,що він малював онуку. Дівчина пояснила медсестрі, що не бачила діда і він не міг мати її фото. Марту зацікавили малюнки. Вони домовилися про зустріч.

На сімейному зібранні Марта дізналася від батька, що у 1991 році працівники органів безпеки НДР розповіли про дідуся, принесли деякі документи, показали, де його утримують і дозволили опікуватися ним. Вирішили, що справедливіше буде, якщо сплачуватиме за вбивцю-нациста відтепре буде не держава, а його син, що непогано заробляє. Дід був непідсудним, тому що втратив глузд ще в 1943-му, чітко встановили це в 1944-му, відтоді стан його погіршувався. Він перестав розуміти німецьку мову, постійно щось говорив і писав. Отто був навіжений, агресивний, некерований, часто плакав або розгойдувався на ліжку, нахилявся вперед, потім назад, це могло тривати дві доби без перерви. Батько Марти вирішив нічого не розповідати дітям і жінці. На той час бабуся вже померла. Батько думав, що рідні не готові дізнатися правду і жити з нею. Він не дав можливості їм визначитися. Манфред запитав: «А від чого в нього зірвало дах?». Батько пояснив, що це війна, вона нічого нікому не пояснює. В документах, які отримав батько, не було жодного слова, версії, натяку, котрі б пояснювали цей стан. Божевілля не така вже й рідкість на ті часи. Не поодинокий випадок. Марта поцікавилася чи робив батько якісь запити, чи намагався дослідити це в архівах. Він відповів, що він робив те, що у нього виходило, кар’єру, і попросив, щоб донька облишила пошуки. Пояснивши, що цю історію було поховано значно раніше, ніж поховали діда. Він вважав, що це має там і залишитися, у землі, у іншому вирірі. Батько не хотів, щоб ця історія нашкодила родині. Марта вирішила піти усім наперекір і дізнатися правду, тому буде шукати, досліджувати, збирати усю можливу інформацію. І розповіла свій план дій. Спочатку вона піде до тітки Ельзе забрати листи діда до бабусі, потім зустрінеться із пані Тотер з Міністерства юстицій, Артуром, який має зв’язки в Україні, з кількома журналістами, психологами, щоб показати дідові нотатки та малюнки.

Зустріч із Дорою Тотер не дала результатів. Марта не дізналася нічого нового, Міністерство юстицій не знало від чого збожеволів Отто, були стандартні відписки: реакція на стресову ситуацію, при чому ніхто не знає, що саме то був за стрес. Певно страшніший за саму війну. Єдине відомо, що поки він міг пересуватися, то збирав речі про єврейську культуру. Малював власні портрети в реалістичній манері. Роздивляючись матеріали, Марта звернула увагу на фотокартку молодого ще діда із приятелем, обидва були у військовій формі. Дора пояснила, що то його друг барон Ганс Ленц. Він воював на території Великобританії, досі перебуває в міжнародному розшуку, хоча двічі інсценував свою смерть.

Наташа Ченські подзвонила до Марти і повідомила, що знайшла людину, яка зможе зробити запрошення до України і допоможе з усіма запитами. Потім Марта поїхала на зустріч з медсестрою, та показала їй малюнки діда, на яких було зображено худе обличчя з виразними вилицями.ю синцями під очима і сережками у вигляді кілець у вухах. Марту зацікавила картинка, яка нагадувала пустелю, на ній було кілька рисочок, незрозумілі позначки, кілька крапок, і дуже виразний хрест. Значення цієї картини Марта не могла пояснити.

Кокотюха

Книга Андрія Кокотюхи «Червоний» – історичний роман, який присвячений подіям повоєнного часу на Волині. Книга про український спротив, опір та визвольну боротьбу проти радянських окупантів, про табори та бандерівців у них, про повстанця Данила Червоного, який десять років боровся проти окупантів, залишаючись невловимим. А коли чекісти таки переграли упівця та відправили до виправного табору на Воркуту, той не падає духом, а піднімає бунт, ведучи братів по зброї до свободи.

Від початку роману письменник працює на правдоподібність тексту через потрійну імітацію документальності. Оповідач твору журналіст Клим Рогозний упорядковує три зошити записок свого дядька Григорія Титаренка, який збирав спогади про повстанця Червоного.

Похвала від ворога – найкраща похвала, тому для підкреслення сили головного героя автор розповідає про нього від імені супротивників. Перший оповідач – міліціонер Михайло Середа, на прізвище Сорока, який ловив упівця на Волині у 1947. Доля звела Сороку з командиром повстанців у ході кривавих зіткнень, де Михайло втратив кохану, але зберіг честь солдата і чоловіка. Зошит розпочинається із фрази міліціонера: «Досі не готовий сказати, чим для мене є та історія». Неоднозначне ставлення Михайла Середи до минулого зацікавлює сучасників і змушує переосмислити власне розуміння історії ХХ століття. Міліціонер розповідає про часи після Другої світової війни. Майже усі чоловіки у селах і містах носили із собою зброю, «просто так, для самозахисту». Часи були непевні, по лісах тривали бої, по закінченню яких можна було знайти трофеї – пістолети, кулемети. «Особливо щастило тому, хто знає, де шукати військові склади. Партизани часто робили такі, а коли відступали — бувало, лишали зброю та боєприпаси просто в підземних арсеналах». Варто зазначити, що герой не надає перевагу певній політичній позиції, навпаки, він подає минуле так, як його бачив і сприймав. Він не обирає якусь сторону. Тогочасне становище змусило його бути совєцьким прибічником, а він і не сперечався. Знав правду, усі злодіяння своїх колег, та й власні не забував. Розумів противників, не осуджував їх, але й не допомагав, можна сказати, що він захоплювався Червоним. Чому ж Михайло Середа був таким? Він родом із Чернігова. На початку війни проходив строкову службу під Курськом, перед якою цікавився технікою, машинами. Його відправили в Ріпки на МТС, там пішов на фронт у складі автомобільного батальйону. З війни повернувся офіцером, молодшим лейтенантом. Його сім'я постраждала від німецької пропозиції, сестру Михайла забрали на роботу до Німеччини, а матір застрелили, бо боронила доньку. Батько заморив себе голодом, не міг пережити втрати сім’ї. Залишившись сиротою, Середа пішов на службу в міліцію шофером, возив начальника відділу боротьби з бандитизмом, який запропонував йому перейти у відділ на оперативну роботу. Адже катастрофічно не вистачало кадрів. Улітку сорок сьомого його розшукав колишній командир полку Дмитро Калязін, розповів, що працює начальником міліції у містечку Олика, недалечко від Луцька. Він викликав Михайла на Волинь, пояснивши, що становище у регіоні дуже складне, тому там потрібні надійні люди. На новому місці роботи він був у розпорядженні управління міліції луцького районного відділу МВС. Влада називала Західну Україну звільненою територією, на якій є націоналістичні банди. Подібне явище спостерігалося на території Прибалтики і частини Білорусії. Ці банди заважали остаточному утвердженню влади на місцях. Частину радянських людей влада зазомбувала настільки, що вони не бачили цілісної картини світу, вони вірили у викривлені брехливі картини. Керівництво кожного дня крутило по радіо, писало у газетах про те, що бандерівські групи «залишили після відступу німці, аби в такий спосіб у безсилій люті максимально шкодити переможцям, сіяти паніку серед місцевого населення, з останніх сил боротися з завоюваннями Леніна—Сталіна». Влада викривила і перекрутила справжні факти. З Української Повстанської Армії зробила не борців за Україну проти всіх окупантів, а німецьких посіпак, які вбивають просте населення. Для підтвердження власної вигадки енкаведисти створювали спеціальні загони, які маскувалися під бандерівців і знущалися над неповинними людьми. Частина народу бачила істинну суть речей, люди знали своїх героїв, допомагали їм прохарчуватися по лісах, а повстанці, у свою чергу, обороняли їх від совєцької влади. УПівці винищували загони енкаведистів, а ті виловлювали їх. Тривала неоголошена війна після війни. На теренах Східної України повстанський рух у сорокових роках ХХ ст. енкаведисти вважали, що придушили швидше, адже їхня влада укрінилася там ще з поч. 20-их років, вони вже встигли провести колективізацію, запровадити колгоспи, виморити людей голодом у тридцятих роках, винищити по концтаборах. Не всі бачили справжнє обличчя влади. Живучи у постійному терорі, страху, частина людей втратила відчуття непокори. Вони неусвідомлено корилися владі, вірили їй. І підтримували її методи, адже можна було робити різні звірства безкарно. Атеїзм провокував раніше богобоязких людей на жахливі вчинки: мучити інших, грабувати, обвинувачувати, вбивати. Багато таких садистів з’явилося на українських землях, а контролював їх страх перед ще гіршими садистами, вони усвідомлювали, що їх можуть так само знищити. Життя втратили найменшу цінність.

Середа був людиною, яка вірила у правильність дій влади. Він мав воєнний досвід, бачив злодіяння німецьких нацистів, а УПА сприймав як німецьких посіпак, за банду, яка несе небезпеку. Михайло вважав своїм завданням викоренити «ту нечисть». Адже повстанці заважають мирно жити таким захисникам закону, як Середа, а він не хоче залишати сиріт і вдів, тому що ще після війни не оговталися від великих втрат. «Релігія – опіум для народу» – вважав командир. Калязін при зустрічі розповів, як став начальником, зізнався, що сам погодився ним стати, адже попереднього розстріляли серед білого дня на роботі. Потім вів додав, що на Волині повстанці лютують найбільше, хоча їх вистачає і на Львівщині, і на Тернопільщині, і на Станіславщині, сам знає,бо кругом встиг послужити. Середа запитав у нього: «Чого їм треба?». Калязін відповів: «Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі... Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали... Тільки про це я тобі не говорив! Дивись, бо офіційно бандерівці — союзники Гітлера. Насправді вони в сорок першому несли німчурі хліб-сіль як визволителям, а в сорок другому — півроку тільки пройшло — у цих самих визволителів стріляли. Хрін їх розбере, цих хохлів...». Він знав, ким є бандерівці, але вибрав позицію влади, яку підтримувати йому було зручно. Калязін був підлабузником, який виконував накази без обдумувань, хотів вислужитися перед совєтами. Пояснив, що Середа – правильний хохол, бо за радянську владу, ті – проти. «Хто відкрито, той по лісах ховається», а хто приховує – по вулицях ходить і вітається до окупантів. Потім пригадав, що у тридцять дев’ятому совєтів також зустрічали з хлібом-сіллю, за те що вибили поляків. А Сталін оголосив про історичне об’єднання українських земель. Калязін не розумів, якої шкоди завдає влада народу. Він бачив тільки те, що йому втовкмачували радянські пропагандисти, або не хотів помічати правди. Говорив про те, що пишуть газети, про позитивну політику уряду, яка спрямована на розвиток селянства. Людей забезпечують патефонами,радіоприймачами, велосипедами. Вони мають змогу виписувати газети, читати художню літературу, насолоджуватися кіномистецтвом. Вчителі приїжджають грамоти навчати. Калязін дивувався непокорі людей. Він вважав, що влада дає їм так багато благ. А вони бандитів підтримують, харчі їм постачають, переховують. Калязін розумів, що підкоряється чекістам, що мусить вірно їм служити і виконувати різні накази. Знав, що «один миршавий лейтенантик із НКВД міг поламати життя бойовому офіцерові, старшому за званням, не кажучи вже про рядових бійців-окопників». Тому Калязін мусить боротися із бандерівцями, а надійних людей йому не вистачає, тому визвав Середу. Правда, є ще «стибки», так звані помічники міліції, загони самооборони. Але від них більше шкоди, ніж користі, ходять односельчан трусять. Потім дістав листівку, у якій було звернення УПА до українців, розповідалося про боротьбу повстанців з совєтською армією, пропагандою та поліційно-державним апаратом протягом 1943 – 1947 років. Нагадується про зустріч Молотова й Рібентропа у Сталіна та Гітлера, спільні наради, спільні розбійницькі плани загарбників. Говорилося про те, що люди пам’ятають, як у бідних колгоспників забирали зерно більшовицькі комісари на допомогу Гітлеру, як віддавали усю нафту і бензин. Совєти даремно пробують закидати іншим співпрацю з німцями, адже саме вони – перші коляборанти і союзники Гітлера. Тому повстанці закликають народ не вірити брехливій радянській пропаганді, бо спільники нацистів не можуть звільнити народи. УПА вважає москалів, які визнають основи національного права українців, своїми братами, а тих, хто є шовіністами та імперіалістами, сприймають як своїх найбільших ворогів, що відібрали їхню волю і хочуть перетворити на своїх рабів. Калязін сказав, що ті бандити не знають, що совєцька влада людей не дурить. Тому їхнє завдання як представників органів правопорядку виявити хто розповсюджує ці листівки в окрузі. Вони походять від Червого. Данило народився на Волині у листопаді 1917 року. До ОУН вступив у віці вісімнадцяти років. «Відразу став бойовиком, чинив теракти проти польської влади протягом тридцять шостого — тридцять сьомого років. Оголошений у розшук як особливо небезпечний терорист-націоналіст». У тридцять сьомому його зловили, просидів півроку у «Бригідках» (Львівській тюрмі), втік під час слідчого експерименту. До осені 1939 року переховувався в Чехії, Німеччині, у родичів під Вінницею (радянська територія). Данила Червоного звинувачували у підпільній підривній діяльності, антирадянській агітації та пропаганді. Також підозрюють у підготовці вторгнення німців, бо зустрічали їх з хлібом-сіллю. Середа сказав, що наводив довідки: на Чернігівщині деякі села виносили німецьким солдатам хліб та сіль на рушниках. На що той відповів, що у радянської влади ворогів вистачає. І додав, що на Чернігівщині нема бандерівців, просто декого влада розкуркулила, інші мають родичів – ворогів народу, а це поодинокі випадки. Калязін заперечував факт існування УПА на теренах Східної України.

У 1941 році Червоний перебував у Львові та разом із побратимами пробував проголосити свою державу, але завадили німці. Націоналісти чинили опір солдатам Гітлера і радянським партизанам, які підпорядковувалися чекістам, окрім цього мали збройні конфлікти з поляками. Вони воювали на три фронти,тобто проти всіх. «З осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА — так званої Української повстанської армії. Влітку сорок третього для ліквідації банди Червоного відрядили спеціальний каральний полк СС. Командир, тоді він проходив під псевдо Дужий, втратив майже всіх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило і не встиг застрелитись, як у них там заведено. Німці відправили його в концтабір, але дорогою Червоний втік.» – розповідав Калязін. З осені 1943 року боївка Остапа контролює територію, прилеглу до Олики, Ківерець, Луцька. Сам він не місцевий, але тутешнє населення сприймає його як героя, живу легенду. Оперативник детально розповів Середі про Червоного. Бандерівці і зокрема Остап чинять збройний опір становленню радянської влади на Волині. Сутички відбуваються переважно між УПівцями та частинами НКВД, армійськими підрозділами, місцевими групами самооборони. А завдання міліціонерів – виявляти можливі контакти місцевого населення з бандерівця. Тому що проводиться потужна агітаційна робота з населенням. Калязін пояснив: «Залякують тих, хто хоче вступати до колгоспів, тероризують керівництво сільських та селищних рад, фактично забороняють місцевим їхати працювати на Донбас, а там тепер дуже потрібні робочі руки, бо промисловість відбудовується. Погрожують спеціалістам, котрих переводять на роботу сюди. Особливо страждають агітатори, але це зрозуміло. І ще вчителі». Радянська влада хотіла показати, що не хлопці з лісів керують, а совєти.

Середа їздив по селах і розпитував про листівки, якось увечері, коли пізно було вертатися додому, він разом із Калязіним заночував у вдови Килини, яку підозрювали у співпраці з УПА. Серед ночі його розбудив начальник і наказав пробиратися до копиці сіна і ховатися під дерев’яним дашком. Калязін пояснив, що всі знають, де вони ночують. «Хочеш жити — ніколи не спи в тутешніх хатах, особливо якщо господаря не знаєш», – додав він. Під ранок біля хати Килини з’явилися двоє чоловіків. Бандерівці шукали москалів, але не знайшовши сховку, повернулися до лісу. Михайло Середа після того інциденту зрозумів, що місцеве населення ненавидить владу чорною і лютою ненавистю.

Вранці за начальниками приїхав Пилипчук, забрав їх до подвір’я Васі Задури, дільничого. Там кричала розпатлана у порваній сорочці жінка Василя, вона сиділа на земці біля криниці й обіймала руками дерев’яний криничний зруб. Недалеко лежала собача голова у калюжі крові. З криниці витягнули мертвого дільничого. Жінка, прийшовши до тями, розповіла, що уночі прийшло троє бандерівців, саме тоді, коли дощ розпочався, вони жорстоко побили Василя, а потім разом із жінкою витягнули на вулицю. Надворі вже стояв гурт озброєних лісовиків. Жінка знала, що ті, з лісу, пощади не знають до тих, хто служить совєтам. Вона попросила, щоб дітей пожаліли, а той, кого називали Остапом, сказав: «Як повиростають та служитимуть москалям — тоді не пожаліємо. А тепер хай знають, за що їхньому батькові винесли вирок». Тоді наказали їй зібрати харчі. Двоє прикрутиля Василя за шию до журавля і втопили, а жінці скрутили руки, запхали кляп до рота і зґвалтували. Калязін пояснив Середі, що така показова акція як убивство дільничого – основний метод ворога, спрямований на залякування населення. Михайлові не давав спокій дощ, який ішов уночі. Адже не сходилися усі факти. Середа не розумів, як могла пройти повз Калязіна така велика група людей. А двоє бандерівці, які розшукували міліціонерів у хаті вдови верталися до лісу, в напрямку, протилежному центральній частині села, де стояли хати селищного голови Пилипчука та дільничного Заруби. Виходить, що Калязін спав на посту і не почув шуму від такої групи людей, але ж він сам подбав про їхню безпеку. Або Червоний ішов з одного боку Ямок, а вийшов з другого. Крім цього послав двох своїх вояків до вдови. Усе це нагадувало метушливу біганину, а не організоване та узгоджене пересування добре вишколеної групи повстанців. Червоний уже десять років воює проти всіх зі зброєю в руках, та ще й двічі тікав із полону. Підозра Середи не цікавила Калязіна, адже він знав, що то були не повстанці, а спеціальний загін емгебістів, який маскувався під бандерівців і робив шкоду простому населенню. Такі дії негативно налаштовували населення до повстанців, провокували його на недовіру і страх.

Середа пригадує відкриту сутичку бійців МВД із бандерівцями під Манівцями. Рота супроводжувала до Луцька вантажівки з місцевими жителями, котрих організовано везли на вокзал, щоб відправити на нове місце проживання: промисловий Донбас поставав із руїн і робочих рук катастрофічно не вистачало. А бандерівці закликали тутешніх селян та городян бойкотувати переселення, називаючи їх примусовими.

Середа заприятелював із вчителькою російської мови та літератури з Москви Лізою Вороновою. Якось уночі він почув вистріли, поїхав на шум. Горіла хата старих Ставнюків, а з криниці «яструбки» дістали тіло молодої дівчини Лізи. Потім розповіли, що прийшли хлопці з лісу, витягнули її з хати, а Остап сказав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» — і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. — «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» — крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти. Дівчині прострелили живіт і кинули у колодязь.

Михайлу тієї ж ночі хтось кинув у вікно камінь із запискою, у якій повідомлялося: «В Онищуків криївка під бульбою. Там поранений є». Він вирішив брати повстанця особисто, незважаючи на те, що була третя година ночі. Взяв голову і Ружицького та поїхав, Онищук не зізнавався, що переховує бандерівця, але «яструбок» показав, де у хрещеного картопля, на що той сказав: «А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав. Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти — тут і ляжу, у своєму дворі». Онищук відкрито показав свою позицію до дій влади і осудив дії «яструбка», хлопчини, який став посіпакою совєтів, зрадивши свій народ. Під картоплею, у маленькій криївці Середа знайшов повстанця, той опирався, витратив усі кулі, відстрілюючись, а останню вистрелив собі у голову. У Михайла не було відчуття перемоги ні від проведеної операції, ні від того, що Миколу Онищука побили до крові і забрали в район. Там він завзято мовчав. Жінка його була у безпеці, адже коли він уночі зустрічав Середу, то вона тим часом забрала дітей і втекла через вікно. Половина місцевого населення негативно ставилася до радянської влади і приховано допомагала повстанцям. Начальник МГБ Собінов вважав, що потрібно знищити усіх непокірних. По-іншому спротив до влади не викорінити. Карати треба усіх: і жінок, і дітей, не тільки чоловіків. Він називав ці події війною, у якій совєти мають перемогти. Шукаючи селян, які допомагають бандерівцям, енкаведисти і «стрибки» перетрусили Ямки вздовж і поперек. У двох хатах виявили порожні криївки, хазяїв заарештували, прихопили ще кілька підозрілих.

Розділ V. Досвід війни як простір Bloodlands у романі Юрія Винничука «Танго смерті»

Сучасний американський дослідник проблем тоталітаризму Тімоті Снайдер у праці «Криваві землі: Європа поміж Гітлером і Сталіном» наголошує на тому, що в середині ХХ століття території сучасної України. Польщі та Білорусі німецьким та совєтським тоталітарними режимами були перетворені на суцільну територію смерті. Вчений для позначення цього простору пам’яті вживає поняття Вloodlаnds, котре увиразнює трагедію як окремої людини, так і цілих націй, що стали жертвами тоталітаризму та світової війни.

Роман Юрія Винничука «Танго смерті» один із перших в сучасній українській літературі у контексті теми війни повертає читацьку увагу до проблеми тотального знищення єврейського населення нацистами. Водночас автор не обмежується констатуванням лише злочинів одного тоталітарного режиму. Війна у тексті Юрія Винничука перетворюється на конфлікт двох тоталітарних режимів, у котрому людина приречена на знищення. І лише магічно-сакральним ритуал танга смерті дозволяє розірвати це коло тотального знищення.

«Танго смерті» – це роман, який складається з двох часових зрізів. Один – це події, які відбуваються у Львові перед війною і під час війни. Це долі чотирьох друзів – українця, поляка, єврея і німця, які переживають різні – веселі й сумні – пригоди. Другий часовий зріз – це наш час. Професор Ярош розшифровує таємницю "танго смерті", займаючись древніми літературами, написаними мертвими мовами, зокрема, арканумською. І яким чином все це зводиться докупи, яким чином об’єднуються герої, стає відомо в кінці книжки.

Загалом "Танго смерті" - це танго, яке виконували в Янівському концтаборі на території Львова. Під час виконання цього танго людей розстрілювали. Але є певна таємниця, яка пов’язана з цим танго.

Головні герої – чотири львівські хлопці – українець Орест Барбарика, жид Йосько Мількер, поляк Ясь Білєвіч і німець Вольф Єґер. Вони дружили з дитинства. Їхні батьки загинули під Базаром 22 листопада 1921 року. «Перебувши безліч боїв, довоювавши в Січових стрільцях, в армії ОНУ, під Крутами і Мотовилівкою», їх розстріляли бійці Котовського «у числі 360 непокірних вояків». Юнаки не могли змиритися з загибеллю батьків. Тому їхня смерть оповита легендарною героїчністю. Автор роману ставить риторичне запитання: «Усі вони загинули за Україну, але чим для них була Україна?» Відповіді не знайшли ні батьки, ні діти. І ми не знаходимо. До кінця не усвідомлюємо, що таке свобода, як її здобути і втримати ще й сьогодні. Єдине, що вміємо – гинути за Україну. Це робили й герої роману Юрія Винничука «Танґо смерті». Автор акцентує увагу на тому, що за спільну ідею воювали люди різних національностей: «українці, поляки, два десятки росіян, жиди Яків Крутокоп, Йосип Єндрик, Захар Атнабунт, німець Йосиф Кранц, білорус Михайло Малевич, ба навіть китаєць Мон За Літ», батьки хлопців. І, дивлячись ув очі смерті, вони хором співали «Ще не вмерла України!». Важко уявити такий Львів 20–30-х років ХХ століття з різними народностями, які жили у злагоді й любові, які боролися за вільне життя в Україні, а єдиною їхньою бідою були більшовики.

Юрій Винничук у своєму романі вибудовує ідеалізовану картину міжнаціального порозуміння у передвоєнному Львові. Друзі занурені в середовище української визвольної справи, адже досвід їхніх батьків вводить їх у світ української національної боротьби. Їхнє дитинство наповнене цими подіями: «Трагедія під Базаром була описана в багатьох галицьких часописах, вона увійшла в шкільні читанки, де розстріл нескорених козаків було ще й проілюстровано», вони пам’ятали усі деталі, але не могли змиритися, що «батьки не вдалися до підступу, аби врятувати своє життя, не погодилися перейти на бік червоних, хоч і не насправжки, лише тимчасово, щоб за першої нагоди втекти й приєднатись до повстанців Холодного Яру, і мстити за поразку, а потім вернутися зі славою додому, адже кордону тоді ще не оберігалися так пильно».

Орест Барбарика не раз ставив собі запитання: «Якщо мій тато загинув з Україну, то за що загинули батьки Яся, Вольфа, Йоська?». Чим для них була Україна? Відповідь дуже проста і природна: Україна була їхньою домівкою, їхньою Батьківщиною. Патріотизм і любов до землі, на якій ти виріс, створив сім’ю, вигодував дітей, є тією рушійною силою, яка змушує оберігати рідний край, своє місто Львів, місто, яке споконвіку прагло єднання з іншими українськими містами у спільну єдину державу, де пануватиме демократія і повага. Жителями таких українських міст є не тільки представники української нації, а й інші національні меншини (німці, євреї поляки, угорці, росіяни, татари та інші). Їх єднає спільне бажання – жити мирно на українській землі. І це прагнення переливається у спільну боротьбу проти загарбників, проти тих хто руйнує їхні надії і сподівання, хто зазіхає на їхні права. У 1939 – 1945 роки вони воювали проти всіх.

Важливим моментом у тексті є розповідь про вуйця Ореста Льодзьо, «котрий був членом ОУН і в глибокому підпіллі мужньо боровся з польською окупацією Галичини». Одного разу він викликав Ореста на розмову і нагадав, що «кожен свідомий українець мусить за своє життя посадити дерево, народити п’ятеро дітей і убити ворога», розповів що, політичний атент – то є дуже поважна справа, над якою завжди працює велика група людей. Орест отримав завдання: увечері «прийти на вулицю Фіялкову, дім № 5 і постукати, а як відчинять, запитати: «Труїти щурів викликали?» Відповідь: «І мишей також»». Прийшов, отримав псевдо Гарбуз, і разом з двома десятками хлопців і дівчат слухав накреслений план атенту. Кожен мав свою роль, роль Ореста полягала у тому, що він мав засигналити появу приреченого на смерть. Хлопець помітив, що жодного разу не було названо імені, кого планувалося вбити. Ці факти свідчать про те, що організаційна діяльність ОУН була на високому рівні і відзначалася чіткою структурованість усіх підрозділів, імена учасників приховані під псевдами, а дії є відпрацьованими і контролюються на кожному етапі. Вуйцьо розказав Оресту про справжню діяльність польських інспекторів і поліцаїв: «Пан інспектор поліції Лукомський – жахливий садист, який особисто бере участь у допитах. Колись він навіть навчався медицини, отже орієнтується в анатомії, психології, знає, де шукати найболючіші місця. Його колега комісар Міхал Кайдан – значно тупіший і прямолінійні ший. Той просто хапає в руки ослінчика чи палицю і лупить по чому бачить, а в особливі години натхнення б’є гумовою палицею по п’ятах, запихає голки під нігті, помпує воду в ніс.» Саме Міхал Кайдан, українець за походженням, який відрікся своєї віри, у 1924-му році замордував до смерті Ольгу Басараб. Вуйцьо чув, що Лукомський студіював трактати інквізиції про різні методи тортур, його називають Сатаною, адже одним із найулюбленіших його методів є електричний струм або кинути дівчині живого щура за пазуху, передтим, як прив’язати її до стільця. Але у товаристві урядовців чи шляхти це дуже милий, ввічливий чоловік, який любить розказувати веселі історії, дружина і троє дітей його обожнюють. Тобто ОУН воює проти лютих звірів у людській подобі. План був наступний: «Наші люди будуть стоять на всьому відтинку дороги від Баторія до Стрийської. Кожен, зустрічаючи того пана, буде робити якийсь рух: Фіялка поправить панчоху, Бульба зав’яже шнурівки, Камелія скине хустку, Мальва запалить цигарку, а якась парочка зачне собі цілуватися… Атент плануємо завтра, 13 серпня.», також усі вмовилися, що ні за жодну ціну при можливому арешті не відповідати польською мовою, тільки по-українському.

Молода дівчина Волошка запросила Ореста до себе додому після вечірнього зібрання і пригощала його різними домашніми винами, молоді люди сп’яніли і зайнялися любощами. Пізніше вона зізналася, що то саме вона має стріляти. Волошка пояснила хлопцю, що вона у Пласті з дитинства і стріляла з лука, самостріла, а потім з револьвера. Але головне те, що вона вже двічі виконала вирок. Для неї важко стріляти в людину, «яка собі йде, ні про що погане не думаючи», на фронті, можливо, не так. І вийти з стану жахливих переживань допомагають дівчині любощі і вино. Засинаючи, дівчина назвала своє ім’я Люція. Це свідчить про те, що вона ніби прощається із життям. Орест подумав, що вони з нею, «як гладіатори перед виходом на арену». Українське підпілля складалося з самовідданих людей, які заради боротьби з ворогом свідомо йшли на смерть. Вони були самовбивцями, камікадзе, для яких найвищим ідеалом була воля, якщо ж її не було, то вибирали смерть.

Хлопця здивувала поведінка пані Конопельки, яка звернула увагу на те, що день особливий: «Хоча я вас розумію… у вашому віці… та ще й у такий день…», надвечір вона подивилася на нього уважно і сказала: «Вам, здається, пора, чи не так? Ідіть. І не забудьте про кашкета.». Орест відчув тривогу від слів пані Конопельки, кашкета він не мав, але за мить вона приголомшила його ще дужче, діставши з шухляди полотняного картатого кашкета і простягши мені, усміхаючись.

Будучи на Стрийській, хлопець помітив, що усе йде за планом, побачив, «як Люція ставить склянку з недопитою водою на прилавок, потім спокійно виймає револьвера з торбинки і трьома пострілами кладе поліцая на землю, він ще пробує добути свою зброю, але вже не має сил і завмирає». Наступного ранку Ореста забрали в Бригідки на Казимирівській у кімнату для допитів, де його чекав комісар Кайдан. Хлопця побили і пробували випитати усе про стрілянину. Орест говорив українською, казав, що нічого не знає, що працює у бібліотеці і був там до восьмої вечора. Його слова підтвердила пані Конопелька, яка сказала, що «надійшла пака книжок і часописів з Праги», через це вони затрималися у бібліотеці. Ще одна колега Міля підтвердила цей факт і сказала, що вони разом виходили з бібліотеки. Хлопця звільнили. Прощаючись із ним пані Конопелька сказала, що вони знають де він був і що робив і додала: «Труїти щурів викликали?», а Міля промовила, що і мишей також, і назвала його псевдо. У романі Винничук змальовує ідеальне підпілля, у якому взаємодіють майже усі свідомі жителі, вони завжди готові прийти на допомогу і порятувати побратимів.

Ореста хотіли забрати до війська, але хитрощами він цього уникнув, але не врятувався Львів від війни. 1 вересня 1939 року чулися вибухи, які не вщухали, а «насували з заходу і скидалися на громи, а потім ті громи перейшли у гуркіт, і в небі з’явилися німецькі літаки, вибухи бомб стрясли місто, спалахували пожежі, гуділи сирени». Так почалася війна у Львові. Розмовляючи з Лією Орест сказав, що боронитиме місто разом з поляками, бо це і його місто також. Другого вересня друзі зголосилися до війська. Яська забрали на фронт напередодні, бо він встиг раніше пройти військовий вишкіл, до Вольфа поставилися з недовірою, однак записали і приділили усіх до загону ополченців. Цілими днями їх муштрували і вчили стріляти. Щоденні газети створювали ілюзію нормального життя. Розвідувальні літаки кружляли над містом на високій висоті. Диміли руїни у всіх кінцях міста. Німці атакували район шпиталів, двірці, промислові об’єкти, каварні. Гине багато жінок і дітей, спалахують пожежі. Десятого вересня повідомили про капітуляцію Вестерплятте. Польська газета пише, що «ця війна – боротьба за дві зовсім різні концепції Європи, демократичну та імперіалістичну, котру породив тоталітаризм. Пліч-о-пліч з жовніром-поляком стоїть жовнір-єврей, а поруч нього жовнір-українець. Усіх їх єднає одна й та сама думка і те саме почуття: перемогти спільного ворога». Німці могли опинитися під Львовом, який треба було боронити, «і боронити його мали командири, які потрапили сюди випадково, резервісти, поліція і ми, ополченці». Полковник Болеслав Фіялковський отримав під своє командування два маршові батальйони піхоти, летунську вартівнику команду і батарею з 15 протитанкових гармат. З усім цим і місцевими людьми командир мав збудувати барикади і протитанкові шанці. Місто було поділене на сектори, кожен сектор отримав каперську дружину і спорядження. Настрій панував гнітючий, одинадцятого вересня вмовкло львівське радіо. Мами героїв приносили їм їжу, міщани, які зголосилися будувати барикади, утекли, «зате не зрадили батями», вони демонстрували чудеса винахідливості у добуванні різних оборонних приладів. Того ж дня з’явився Ясь і прилучився до них, його полк був розбитий. Він розповів, що вони не перемогли не через те, що вони не сміливі, а через те, що їхня зброя і техніка застаріла. Іти в атаку на конях є безглуздям і героїзмом водночас. Це безглуздя тих, хто дав такий наказ. Ясь розказав про справи на фронті, що «армія генерала Шиллінга з-під Кракова відступила на північний схід, групи генерала Соснковського вже не існує», оборона над Дністром зліквідована. Львів зостався сам на сам з ворогом. Гуркіт наростав, а з ним і тривога, наближаються німці на мотоциклах, танках і б’ють з важкої зброї по гарматах львів’ян. «Поручник Панек своїми двома гарматами посилає стрільно за стрільном, але ось падає один канонір, другий, за годину більшість гарматної обслуги вибита до ноги, гармати вмовкають, талише на хвилю, бо на місце загиблих стають інші, ми з Йоськом кидаємося підносити стрільна, Вольф і Ясь стріляють із карабінів, припавши до вузенької щілини в барикаді, звідки їм добре видно нападників, але самі вони невразливі». Хлопці на Городоцькій рогатці стояли на смерть, хоч і підкріплень не було, та німці не змогли проламати цю тоненьку лінію оборони. Опір був шаленим, тому німці змушені були розпочати облогу. Надвечір прибула підмога: відділи резерву Державної поліції і загони польської піхоти. Німці відступили. Тринадцятого вересня ворог вдарив з новою силою – вулиці 29 Листопада і від Стрийської, завзяті бої поточилися за Кортумову гору на північному заході міста, того ранку німці гору здобули. Львів’яни кинулися барикадувати місто, вони волочили все можливе приладдя. При цьому місто було постійно бомбардоване з повітря і артилерією, було пошкоджено водо тяги й електрівню. Шістнадцятого вересня вояків готових боронити Львів було багато, але не вистачало амуніції. Сімнадцятого вересня на східні терени Польщі вступили совєтські війська. Генерал Лянгнер отримав наказ Головнокомандувача воювати лише з німцями. Червона армія ж підбурює українців воювати проти поляків. «Уночі з 18 на 19 вересня передові частини совєтських моторизованих військ і танків вийшли на Личаківську рогатку з боку Винників, Львів готовий розпочати війну на обидва фронти». Пізнього вечора совєтські танки розбили барикади на Личаківській. Двадцять першого вересня у четвер на переговорах з більшовиками, поляки відмовляються від запропонованих умов (підписати капітуляцію, після чого військо має виходити зі зброєю і кидати її в означеному місці), вони погодилися на те, що військо вийде без зброї, але перед цим розділиться: старші офіцери виїдуть автами, молодші підуть Личаківською, а рядові – іншою дорогою. Двадцять другого вересня почався чорний день для Львова. Більшовики вступили до міста, а за регулярними військами увійшли й браві хлопці з НКВД. Колону офіцерів на Личаківській рогатці оточили НКВД-исти і супроводжують як полонених, не дозволяючи завернути в напрямку Румунії, як було домовлено. Хлопці рятують Яська, несучи цивільний одяг, щоб переодягнутися. Змальовано хаос і варварську поведінку руських солдатів, які є грубими, неприязними, злими, ненависними, приземленими і дурними, які нищать культурні пам’ятки Львова, бо не вміють і не знають як це цінувати і шанувати прекрасне. «у ту першу ніч совєтської окупації з 22-го на 23-тє вересня Львів не спав, лунали постріли, крики … тепер то вже було місто переможене, впокорене і полонене, місто-невільник, смуток і зневіра з’явилися на обличчі львів’ян».

Оборона Львова від німецьких військ була героїчною, адже німці так і не зуміли його захопити. Якщо подумати, то десять днів оборони Львова не так уже й багато, але цього терміну цілком достатньо, аби попадали цілі держави. «За 5 днів німці захопили Голландію, а ще за 5 – Бельгію і Францію, за 7 днів було зламано опір Югославії, за 4 дні німці сягнули польсько-совєтського кордону на півночі Польщі, за 10 днів улітку 1941 р. вони зайняли всю Західну Україну, а ще за 10 – вийшли на береги Дніпра». Львова ж вони за десять днів так і не змогли захопити. Місто боронилося б і далі, проте на поміч німцям підійшла зі сходу Червона армія.

Винничук влучно показав ментальність російських воїнів за допомогою епізоду, коли вони рятували спиртні напої з горілчаної фабрики. Автор пише: «Чинили вони це воістину героїчно, бо фабрика не просто горіла, а ще й вибухала і стріляла полум’ям у небеса, а ноги слизькали на горілчаних струмках, і струмки ті теж спалахували синім вогником та часом радісно лизькали чоботи. Та на відміну від львів’ян, які відразу ж із тим порятованим скарбом зникали, утікаючи по хатах, бійці легендарної армії не мали куди горілку нести і складали її побіля вартового з амуніцією, поки схопилися, що врятували її цілком достатньо, аби їм цей подвиг зарахували і тут, і на родінє, та й сіли біля ящиків пити, пили з горла, закрутивши пляшку гвинтом так, аби горілка, вливаючись у горлянку, теж крутилася без булькання й вихлюпування, однак цілюща рідина таки вихлюпувалася й текла їм по бородах, по грудях, по штанах, у чоботи, але вони не зважали, а пили так, мовби то був останній день у їхньому житті». Понапивавшись, вони так сп’яніли, що не тямили, що роблять. Їх позбирав на возик Зельман Мількер, «який хоч і був комуністом та членом КПЗУ, але при своєму розумі», і відвіз до хати «разом із їхніми гвинтівками і врятованою для народу горілкою». А сам пішов у садок і понаривав різноманітних квітів, які тихенько заніс до вітальні, бо хотів зробити для них щось надзвичайне. На другий день воїни не прокинулися, адже «задихнулися найпрекраснішими ароматами осені». Зельман зрозумів, що його сім’ї тепер «гаплик», але хитрістю і мудрістю своєю вони виплуталися з халепи.

Львівські міщани від визволителів зазнали великої шкоди. Із магазинів забирали цінні товари, з будинків виселяли і відправляли товарними потягами на Сибір чи в Казахстан. Ресторани і кнайпи перетворили на «закусочні» і «чайні». Місто було переповнене втікачами з Польщі й колонізаторами із Союзу. Вояки сприймали простих робітників за інженерів, судячи за одягом і зовнішнім виглядом людей. Вони дивувалися тому, що у місті є багато різноманітних товарів, які можна купляти. Адже у Союзі був страшенний дефіцит на всі товари.

Одного пізнього вечора пані Конопелька повідомила хлопцям, що вони перебувають у списках на арешт, бо Ореста вже затримувала польська поліції за підозрою в замаху, Ясь був підофіцером, а Вольфа тільки через те, що він був німцем. Вона порадила зникнути і сказала, що на станції в Зимній Воді на них буде чекати провідник. Хлопці переправилися на другий бік Сяну і на потязі доїхали до Кракова. У місті налагодили контакти із краківським гетто і переправляли туди харчі. Взимку 1941-го їх зловила поліція, але Орест із Яськом встигли втекти. Вольфа впіймали, але дізнавшись, що він чистокровний німець, відправили до війська. Хлопці уже вдвох продовжували «свою шляхетну справу порятунку жидів від голодної смерті. У травні 1941-го героя випала нагода переправити партію гумових чоботів на совєцьку зону. Хлопців підставили контрабандисти і здали поліції. У тюрмі спочатку їх вважали звичайними кримінальниками, але дізнавшись про арешт Ореста поляками, він став політичним. Його перевели «в камеру, набиту людьми так, що люди мусили увесь день лише стояти, уночі при яскравому світлі вони сідали, розкинувши ноги, а між ногами сідав другий, у того між ногами третій і так від стіни до стіни. Немилосердно діймали воші». Найбільше було українців, простих селян, священиків, учителів, кілька польських поліцаїв. Вирок у всіх був спільний – смерть, «і всім їм дали папір та олівець, аби писали прохання про помилування на ім’я Сталіна, вони справно писали, вірячи, що то щось поможе, але усіх їх по черзі розстріляли під гуркіт моторів». Енкаведист, який допитував Ореста Барбарику, цікавився його дядьком, Люцією. Розказав, що Лія визнала приналежність усіх друзів до злочинної сіонської організації. Ореста жорстоко били після нічних допитів. Орест побачив Лію серед ув’язнених жінок, які прогулювалися перед вікном їхньої камери. Вона, почувши його крики, притулила долоню до вуст. Орест не знав, що означає цей її жест.

У неділю 22 червня 1941 року ув’язнені з самого ранку чули вибухи бомб. Пополудні енкаведисти стали виводити по кілька в’язнів на подвір’я і там серед гуркоту моторів вантажівок розстрілювати. З камери Ореста викликали спочатку усіх польських офіцерів, тоді студентів духовної семінарії. Ті, що залишилися у камері, перебували у якомусь отупінні, між собою не розмовляли. Орест склав перелік своїх гріхів, і зрозумів, що найбільший його гріх ще не стався, він не здав свого вуйка і Люцію. Коли убивці оголосили імена наступних жертв, а серед них і Ореста, він промовчав. Потім чув звуки мелодії, яку грав Йосько, то було танго смерті. Наступного дня в’язні, почувши незвичну тишу, повиббивали двері з камер і вибралися на волю. Орест, Ясь і Лія знайшли один одного і тікали містом разом.

Винничук вдало зобразив окупацію Львова совєтами, і їхню втечу після нападу Німеччини. Енкаведисти порозстрілювали перед відходом майже усіх в’язнів, порозграбовували будинки і крамниці. Вони не усвідомлювали, що своїми діями нищать культурні здобутки давньої львівської культури. Причиною цього є те, що вони самі не мали власної культури, поводили себе, як звірі, нищили, ламали, убивали, грабували, не бачили цінних речей, вважали, що це сміття.

Йосько 22 червня 1941 року перебував у місті і бачив напад німців, їхні літаки, бомби, які знищили Скнилівський аеродром, пасаж Міколяша з глядачами, церкву Святого Духа біля пошти і ще три сотні будинків. Фронт ще не наблизився до міста, «а висока еліта визволителів кинулася тікати, пакуючи на вантажівки награбоване добро». Йосько покинув сховок 29 червня. Війна тривала другий тиждень. Большевицьке військо тяглося назад, воїни були втомлені і похмурі, в очах читався страх і нерішучість. 30 червня, у понеділок німці вже вступили до Львова. Люди зустрічали їх із квітами, адже думали, що їх визволили від большевицької напасті. За передніми відділами німецьких вояків промаршував український відділ з бадьорою піснею на устах, він складався із молодих юнаків, які втекли до Галичини перед приходом Червоної армії. Люди раптом ожили, повбирали святковий одяг, багато хто почепив синьо-жовті стрічки, уже ніхто не мусив вдавати з себе пролетаря, всюди чути «Слава Україні!». Біля червиних прапорів із свастикою розвиваються з’являються українські прапори. Чутка про помордованих в’язнів у львівських тюрмах розлітається миттєво. Орест з матір’ю і вуйною Оленою побігли на Лоноцького шукати вуйка Льодзьо, якого арештували за кілька днів до початку війни. Перед брамою стояла українська міліція, ближче до тюрми чувся трупний запах, люди розповідали страхіття. Німці не боронили заходити на терен тюрми й дивитися на звірства недавніх визволителів. Винничук пише: «Гори замордованих в’язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю зґвалтовані,деякі розіп’яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхв стирчать пляшки, залізяки, патики. Один львівський священник лежить з виколотими очима, другий – прибитий цвяхами до стіни, з розпоротого живота вивалилися і звисають червоні нутрощі». Наш герой упізнав замордованого вуйця отця Мирослава, якого перевели з Бригідок на Лоноцького. Люди не можуть витримати важкий сопух, прибувають із возами, упізнавши когось із рідні, виносять і кладуть на воза, чоловіки роблять це мовчки й похмуро, а жінки кричать в істериці, кленуть убивця.

Німці пригнали жидів виносити трупи з тюрми, серд них був Йосько. Орест випросив австрійця відпустити друга, аргументуючи тим фактом, що він талановитий музикант і композитор. Євреї повиносили усі трупи на вулицю, люди ходили від одного до іншого, намагаючись упізнати звінечені і помордовані тіла. На подвір’ї відшукали яму, повну трупів, присипану землею, але то вже були не трупи, а саме людське м'ясо в лахмітті й голе, руки у всіх скручені колючим дротом за спиною. Вуйка Льодзя впізнали завдяки светрові, який колись належав татові Ореста, а мама власноруч нашила йому шкіряні латки на ліктях. Двох синів утратила бабуся Барбарики, фахова жалібниця, вона плакала мовчки, ковтаючи сльози. Поховавши дядьків, Орест йшов містом і побачив сецену, яка його потрясла. Якийсь чоловік упізнав біля церкви більшовицького сексота і, як розлючений звір, кинувся на нього й почав його бити. Люди, які йшли обабіч дороги, не відважувалися боронити. Саме тоді Орест відчув, як і у ньому пробуджується звір, який прагне крові, прагне помсти, щоб зігнати на комусь свою кров і розпуку.

З початком війни до жидів дійшла чутка, що їх будуть грабувати, вони почали зносити свої речі до українців, серед них була й мама Ореста. Але сталося ще гірше – погром. Лупцювали жидів усі – і українці, й поляки. Автор це пояснює тим, що вони «мусили вилити свою лють до більшовиків, відплатити комусь за свої страждання, за свої муки, за смерть своїх рідних, а що преса за німецькою вказівкою підказала, хто саме винен у всіх більшовицьких злочинах, то тепер це скидалося ледь не на святий обов’язок». Тобто німці спровокували погром, звинувативши немісцевих жидів, які приїхали разом із більшовиками і отримали помешкання у центрі Львова. Під час погрому «вулицями літали розпатлані жінки, з якх поздирали одяг, дерли на них усе, навіть майтки здирали і змушували бігти голими, німці сміялися і знімкували». Саме тоді Орест запропонував Лії побратися, вона погодилася вихреститися на час війни. Герої пошлюбилися у церкві святої Параскеви якраз перед тим, коли німецька влада почала вводити порядки, які утискали права євреїв. Десятого липня, у четвер, комендатура міста повідомила, що продуктові крамниці повинні бути відчинені з 7 до 19 без перерви, а для жидів від 14 до 16, робити запаси забороняється. Дванадцятого липня зявилося оголошення: усі жиди від 14 років мусять носити на грудях з правого боку голубу зірку Давида. Жидом вважається кожен від третього покоління, а також ті, чиїми предками були двоє жидів і одружені з жидами чи жидівками. Так і Орест Барбарика, син петлюрівського вояка, став жидом. З сімнадцятого липня усі жиди али отримувати на тиждень лише кілограм хліба, для них були відкриті окремі крамниці і їдальні. Уночі з двадцять п’ятого на двадцять шосте липня дві тисячі жидів вивезли на Лонцького. Про їхню подальшу долю ніхто нічого не знав. Девятого серпня, в суботу розпочався великий Ісход – переселення жидів у гетто. У гетто панувала страшна біднота, люди спродували останнє, щоб прохарчуватися. Якось Лія, повернувшись із синагоги, збуджено розповіла про те, що оголосили збір охочих їхати до Палестини, і що жиди кинулися записуватися, і записалася вже вся її родина, Йосько, ще вагається. Дівчина радила і їм їхати, і згада про жидів, яких вивезли на Лонцького, що вони всу у Палестині. Рабин і голова юденрату показували вірянам поштівки від них з краєвидами. Листи були радісними, а на фотографіях стояли усміхнені люди із валізами перед вантажівками. Ореста це насторожило, він не повірив у те, що євреям так пощастило. Він пішов до Яся розповісти про свої підозри і потягнув його у гетто. Люди там влаштували переповнений різним мотлохом ринок. Вони прагли хоч якось прохарчуватися, щоб вижити. Німці влаштовували ладанки, забирали усіх, хто немав документів, і відвозили на примусові роботи, або у концтабір. Йосько розповів розпорядження райхсмюзикфюрера, що стосувалося танцювальної музики. Заборонялися композиції в мінорнй тональності, натомість надавалася перевага мінорній музиці. Адже музика варварських рас прокидає темні інсктинки, чужі для німецького народу. Тому рекомендується усім оркестрам обмежити використання саксофонів, замінивши їх віолончелями, скрипками та іншими народними інструментами. Йосько також показав розпорядження совєтського міністерства культури, яке вийшло на початку 1941 року, у ньому джаз було названо ворожою провокацією. Герої помітили, що між Сталіном і гітлером дуже багато спільного, а їхня політика спрямована на знищення невинних людей.

Друзі обговорювали лис Фейги, спочатку він не викликав жодних підозр, адже писаний її рукою з притаманним їй багатослів’ям. Тітка вибрала саме цю місцевість, бо вже була колись там на відпочинку. Орест попросив перечитати лист уголос. Він був написаний польською мовою. Розповідалося, що будиночок, у якому вони поселилися, був на березі озера якраз неподалік того місця, де впадає ріка Йордан, з вікон видно місто Тиверію. Мама Йоська роздивлялася у «Жидівській енциклопедії» ту місцину, де вони мали жити. Орест помітив на карті, що Йордан не впадає у озеро з півдня, а витікає з нього. А з вікон будиночка на південному узбережжі неможливо побачити місто Тиверію. Мудра тітка Фейга у такий спосіб попередила родину про небезпеку. Йосько увечері пішов повідомити рідним про брехню, не всі повірили йому. Хлопці розуміли, що біда єврейського народу в тому, що вони завжди були добре організовані і законопокірні, вони завжди слухали своїх рабинів і не дозволяли собі сумніватися. Тобу було так багато євреїв, які погодилися на поїздку у невідомість. Хлопці шукали спосіб довідатися про долю вивезених жидів. У одному з шинків вони знайшли Руффера, якого напоїли і розговорили. Він розповів, що тим двом тисячам жидів 26 липня дали обід, потім кожній родині вручили видрукуване на мешинці посвідчення з печаткою, на якому вказано їхню нову адресу, площу помешкання, кількість покоїв. Потім порадили написати листи, що нібито вони уже у Палестині, адже звідти вони йдуть довго. Після цього їх посадили у вантажівки і повезли кудись. Вантажівки повернулися увечері заболочені і з повними валізами. Згодом люди дізналися, що жидів, яких мали забрати до Палестини, вивезли в Лисинецький ліс і там розстріляли.

У спогадах ще живого Мількера ми дізнаємося про подальшу долю героїв. Йосько жив у гетто, але мав перепустку і, поки грав у «Брістолі», міг бачитися і з Орком, і з Яськом. Він розповів: «У березні 1942–го з’явився в Янівському концтаборі унтерштурмфюрер Рокіта, мав трохи за п’ятдесят, з його круглої червоної мармизи ніколи не зникав улесливий усміх. Коли до табору потрапив талановитий студент консерваторії Максиміліан Штрікс, його батько Леон, який грав разом з Рокітою у кнайпах, намагався вирятувати сина, але Рокіта сказав, що коли він хоче бачити сина частіше, нехай зорганізує в таборі оркестру. Штрікс швидко зібрав оркестру частково з в’язнів, а частково з тих музикантів, що були на волі. Так ото і я потрапив туди». Йосип партитуру до «Танга смерті» написав з професором консерватор Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом, вставивши ноти з манускрипта Калькбреннера. Мількер відзначає особливу жорстокість Рокіта у ставлені до в’язнів, безперервно знущався, відносився до них, як до худоби. Музикантам було заборонено з волі повертатися додому, унтерштурмфюрер дбав про те, щоб вони були пристойно вбрані. Оркестра грала в’язням, коли вони вирушали на працю і коли поверталися, під час селекці (огляд і відбирання немічних непридатних до праці), під час розстрілів у Долині Сметрі. Окрім цього, двічі на тиждень музиканти давали концерт для есесівців та їх родин, а також на забавах, які влаштовували комендант табору оберштурмфюрер СС Вільгауз і Рокіта. У жіночому таборі були Лія і Рут, від них Йосип дізнався, що його родина вже мертва, маму, дідуся, стрийка Зельмана із стрийною розстріляли у той час, коли оркестр грав «Танго смерті». За місяць у гетто опинилися Ясько із Орком. Йосип хотів їх порятувати. Саме тоді Вільгауз вирішив, що в’язнів, непридатних до праці, треба переселити за межі табору – у цвинтарну залу на жидівському цвинтарі. Рідні мали змогу передавати туди їжу. Йосип бачив, що друзі скоро помруть, тому домовився із доктором Рапапортом, «який не раз записував збігів у своїх звітах мертвими, аби він Яська й Орка визнав нездатними до праці і відправив поза табір». Хлопці на цвинтарів набралися сил і втекли якраз перед вивезенням у Лисинецький ліс. Дівчат порятувати у такий спосіб він не міг, бо молоді жінки працювали в швацькій майстерні і так сильно не виснажувалися, аби їх можна було відправити поза табір.

На початку 1943 року протягом тижня звозили жидів і заганяли в Долину Смерті, де тримали без води і їжі. Йосько не знав звідки привезли близько восьми тисяч євреїв. Восьмого травня їм усім наказали роздягнутися догола, загнали в провалля під горою і там усіх розстріляли. Серед загиблих була кохана Йосипа – Рут. Вони загинули піз звуки мелодії танго. У першій половині листопада в таборі залишилося п’ять тисяч в’язнів. Полонені розуміли, що їх чекає смерть, тому вирішили тікати. Вони домовилися з охоронцями. Охорону табору складали українці, які походили з Совєтської України, а потім потрапили у полон. Про їхній план дізналися німці, які вісімнадцятого листопада спробували ткачів захопити, але ті почали захищатися й убили двох німців, тоді командири вирішили зліквідувати увесь табір. Охоронці відмовилися виконувати наказ і допомогли частині жидів утекти. Тоді німці роззброїли решту охоронців (близько сотні), посадили на потяг на Клепарові і відправили до Любліна. Смерть Лії і мужню оборону жидів ми дізнаємося зі спогадів Мількера: «Жиди завзято оборонялися, забарикадувавшись у майстернях і бараках, кидалися на німців з ножами і бритвами, із загостреними палицями і металевими прутами, різали їм горло і розбивали голови. У цей час Лія, бідна моя сестра, заволоділа автоматичним карабіном і почала стріляти по німцях, аж доки кулі не закінчилися, а відтак її саму кулі прошили». Боротьба тривала три дні, убито було сорок німців, загинули майже всі євреї, їхні трупи спалювали в Лисинецькому лісі. Потім розстріляли половину оркестру. Два десятки музикантів та кільканадцять мулярів, які не брали участі у повстанні, вивезли у новий барак, який охороняли вже німці. Потім прибув до Львова Вольф, який умовив воних охоронців відпустити невільників і утекти разом із ними. Усього утекло сто шістдесят жидів, вони переховувалися у каналізації біля головного русла Полтви. Утікачі прожили там вісім місяців, поки німці не покинули Львів, аж до 27 липня 1944-го. Львівяни приносили їм їжу. Вийшовши із темних смердючих підземель, діти підняли страшний крик, адже їх вразив галас вулиці і сліпуче сонячне світло. Люди, які вижили, були морально травмовані, вони довго відходили від пережитих жахіть.

Вольф, перебувши трохи часу у канавах, попросив у когось цивільний одяг і пішов провідати маму Ореста. Від неї він дізнався, що Ясь перебуває в Армії Крайовій, а Орест – в УПА. Уночі вони рушили до Винниківського лісу, їх зустріла Люція і завела до партизанського табору. Хлопців прийняли у загін УПА. Командир здивувався, що німець іде в партизани, але йому розповіли, ким був батько Вольфа. Пригадуючи партизанське життя, Мількер розповів Ярошу, що підпільці мали декілька сутичок з німцями, бої з енкаведистами. Бійці Армії Крайової підняли повстання проти німців перед вступом большевиків до Львова і «вибили їх з багатьох дільниць», серед них був Ясько, його загін розбили совєти. Ті, що лишилися живі відступили до лісу. Усі четверо друзів зустрілися і разом воювали проти загарбників. У 1947-му УПівці вирішили пробиватися через Карпати на Захід, але наближалася зима, повстанці розбилися на окремі групи і залягли в криївках. Четверо друзів опинилися в одному схроні, весни вони так і не дочекалися. Наближеня власної смерті вони передчували, хлопці знали, що помруть, їх або вб’ють, або вони самі себе вб’ють, щоб не датися в руки большевиків. Їх здав місцевий лісник. Енкаведисти оточили криївку і вимагали здатися. Вони привели із собою мам Орка і Яська, аби ті вмовили повстанців. Большевики обіцяли амністію, але хлопці знали, що то не правда, що їх або засудять до розстрілу, або дадут двадцять п’ять років таборів. Мількер пригадав слова Орка у ту хвилину: «Ми так довго не могли змиритися з вчинком наших батьків, які вибрали смерть замість зради, а самі теж опинилися перед вибором: смерть або неволя». Хлопці на цю тему навіть не дискутували, адже знали, що у них один вибір. Орест, Вольф і Ясь загинули відразу під час вибуху, а Йосип, зігравши «Танго смерті», знепритомнів і чудом вижив. Він бачив обох матерів, які лежали з простеленими головами. Мількуру дали двадцять п’ят літ таборві, з яких він відбув десять і ще п’ять років чекав дозволу повернутися до Львона.

УПА стала для друзів спільною завершальною справою, яка об’єднала їх у боротьбі проти загарбників рідної землі. Для них не поставало питання міжнаціональної боротьби чи ненависті. Для них важливим було життя у мирі на волі. УПА – продовження боротьби батьків за майбутнє дітей, хлопці перейняли естафету і зробили усе, що могли. Батьківщиною для німця Вольфа, поляка Яська, єврея Йоська і українця Ореста була Україна і їхнє рідне місто Львів, у якому пройшли найщасливіші роки їхнього життя.