«Юр'яна і Довгопол»

У оповіданні «Юр’яна і Довгопол» письменниця зображує глибокі душевні переживання, вона досліджує людську психіку у надзвичайних умовах. Головна героїня Юр’яна постає перед нами забобонною жінкою, яка знає багато народних премудростей і вірить у них. Вона розуміє, що одні несуть зло, а інші – добро. І ні тих, ні інших не можна змінити. Фатум долі у цьому оповіданні є одним із вирішальних, як і в творчості Марії Матіос загалом. Майбутнього не можна оминути чи змінити, про нього можна дізнатися. Навколишній світ дає багато знаків, які пророкують завтрашній день. Люди навчилися їх розрізняти. Юр’яна знала, «що випране вбрання треба вішати, як і носити, по-людськи: грудьми до схід сонця, а штанинами до землі. А тут на тобі: повісила Юрчикові штаненята й сорочечки стрімголов, так — щоби все в голові переверталося й ішло догори ногами. Та що вже тепер говорити: йде біда — відкривай ворота». Вона була із тих жінок, які усе життя важко працюють. На її долю випало багато випробувань. Одним із найбільших було її діти, яких вона втрачала до і після народження. Юр’яна вагітніла кожного року і нічого не могла із цим удіяти. Можна було поїхати у лікарню, «але за Румунії задля цеї маленької дурнички треба було спродати маєток, а тепер — за совітів — уже й остерігатися треба, аби не затруїли кров». Споконвічні українські жителі Закарпаття у ХХ столітті перебували під окупацією Румунії, але це було не довго – прийшли нові завойовники зі сходу. Совєти принесли із собою нові порядки і страх. Юр’яна була рада хоча би тому, що їх не вивезли у світ (до Сибіру). Біда трапилася, віщування були правдивими, під ранок вона втратила дитину. На другий день Юр’на мусила йти на роботу, бо мала страх перед новим окупантом. Уповноважений МГБ Довгопол «зазирав мало не під коров'ячі хвости, шукаючи схованок для лісових, а вже як котра молодиця припізнювалася, то часом огрівав її такими словами, що ліпше би огрів батогом». Він шукав підозрілих людей, повстанців, які ховалися по лісах. Хоча ще нікого під суд і під екзекуцію не віддав. Матіос показує Довгопола очима Юр’яни як людину, для якої інші люди не мають значення, а їхнє життя нічого не варте. Він викликав страх у простих жителів, адже «його великі, трохи розкосі очі ковзали по людях якось гейби ліниво, гейби знехотя. Та коли Довгопол раптово скидав їх догори, дивлячись майже незрушно, тобі в момент ломилася воля й гаряча млість діставала кінців пальців». З’явився він у їхні краях на Різдвяні свята і перервав колядку, усі затихли, окрім Грицька Граба, якого МГБ забирало до Вижниці. «Вже рахували там йому ребра, й може, лише через це він мав тепер страху менше, ніж ті, в чиєму горлі застряла Різдвяна Коляда» - пише Марія Матіос. Жителі були налаштовані вороже до окупантів, називали їх між собою заготівельниками людських душ. Селяни знали, що то «був емґебіст, і не треба було довго думати: інші чужі люди не могли перебити Святої Коляди». Людина, яка не мала віри у серці, знала, що безкарна, тому не поважала звичаїв інших. Непроханий гість приставився газдам, а Грицько Граб зухвало запитав, де його довгі поли. Налякані селяни застережливо просили Грицька припинити розмову, на що він сказав, що «не може бути все зразу: й довгі поли, й довгі руки», а потім побажав доброго здоров’я і гарну любку. На що Довгопол відповів, що скоро буде. Господарі дому боялися великої біди, що може розгорітися у їхньому домі. «А найгірше — аби не прийшли колядники з лісу. Святого Василія є святого Василія. Хто в Боже свято візьметься за ґвери? Але час такий, що зброя не зважає на свята» – виникали неспокійні думки у Юр’яни. Вона не хотіла, щоб лісові захисники потрапили у пастку, але розуміла, що влада не зважає на свята, а шукає непокірних, щоб знищити. Довгопол поклав на скрипку Грицька Граба великі гроші і сказав: «Чоловіки! Не сьогодні і не тут нам політикувати про довгі руки й довгі поли. Ви колядуйте краще моєму покійному татові. Він у мене був побожний… І мені, як можете… Бо завтра мені, може, церковні дзвони будуть тут колядувати…». Довгопол зі ідейними переконаннями схожий із Дідушенком, але власне людські якості його зближують із жителями села Нижньої Товарниці. Він хоч і перебив колядку, але за неї щиро грошима подякував, ще й батька свого побожного пригадав, якого поважав. Коли Уласія забрали МГБісти, то Юр’яна пішла сільраду білити, а при нагоді попросити Довгопола за чоловіка. Він допоміг цій жінці, відзначивши її мудрість, казав, що вона панську голову має, таку, як у Соломона. Варто зазначити, що Довгопол добре знайомий із Біблією. Матіос наділяє його співчутливістю до інших.

Важливим у тексті є те, як Юр’яна сприймає радянську владу. Ставлення її різко негативне. Совєти принесли розруху у їхній усталений гармонійний світ. «А ці карають просто за те, що ти є на цьому світі, за те, що не злидень — що маєш ґрунт, господарку, фамілію, що не цураєшся й не віднікуєшся від свого» – роздумує жінка. Для посилення ефекту відчуженості авторка використовує й тексті займенники «вони», тобто чужі, окупанти, і «ми». Юр’яна лишається мудрою жінкою, яка прагне щастя своїм дітям. Тому однією із перших усі свої надбання віддає колгоспу, сама там працює, бо добре знає, що у Сибір забирають. Вона найстаршу доньку видала за сорокарічного багатого ґазду, а він до лісу втік. Сім’я Штефуряка не прийняла дівчини. Вернулася Павлінка з дитиною на руках до батьків, чоловік у криївці іншу жінку завів. Жінка знає, що «чужі» виловлюють хлопців по лісах і всіх, хто з ними підтримує зв’язки знищує, невинних людей у тюрмах катують. Варто відзначити, що Матіос торкається проблеми зради. Свої омовлюють своїх. Гуцульська жінка Юр’яна розуміє, що чужинці ввірвалися у їхні гори, але не розуміє тих, з яким жили споконвіку у мирі, з якими Богу молилися, яких одна матір родила, не розуміє того, як вони йдуть на свою кров, як брат на брата йде. «Світ перевернувся догори ногами» – констатує жінка.

М. Матіос окреслила мотиви вчинків головного начальника-«емґебіста» Дідушенка, тобто зобразила його не просто машиною для вбивств та жорстоким звіром, як це було у «Солодкій Дарусі», але і здатною до переживань за фронтового товариша людиною, цілком зрозумілий поштовх якої – помста – далі призводить до невиправних наслідків як у долі самого Дідушенка, так і в долі підкорених місцевих мешканців. «Брате! Не вмирай! Я ж їх усіх перестріляю!!!» [3:35] Як уже зазначалося, образ Дідушенка є збірним, до того ж, інтертекстуальним, адже письменниця на прикладі цього персонажа прагне прояснити психологічні особливості окупантів.

У Юр’яни після зірваної вагітності не припинялася кровотеча. Фельдшерка Дуся сказала, що врятувати можна її тільки у лікарні. Вона віддано просила Дідушенка забрати Уласіху (він саме віз на машині раненого хлопцями із лісуДовгопола). Варто відзначити, як авторка зображує Дусю. Вона також є чужинкою, фронтовою медсестрою. Гірські люди принесли їй також горе. Але коханий її Олексій також був із цих гір, любив її, «жив із нею як із жінкою. Розписуватися мали. А його ж відмовляли. Переказували стерегтися маскальки. Через неї і в землю пішов». Його вбили свої, бо не прийняли Дусі. Не розуміли кохання з чужинкою. Вона ж хотіла їм допомогти, порятувати. Тому й за Уласіху просила. Матіос піднімає питання людини, яка затиснута у системі. Таких довгополів і дусь було багато, вони своїй державі були не потрібні, але лишалися живими, то й мусили жити, мусили коритися владі, брати гріхи на душу. Але вони не втрачали людських якостей. Були й інші – ті, хто ставали звірами системи, тими, хто безкарно вбивав інших, нищив людей, бо втратили віру у Бора. Були і хлопці з лісу, які хоті оборонити свій світ, які боролися з окупантами, а їх нищили, убивали, виловлювали. Були і прості люди, які страждали від власної безпорадності, яких зраджували, обмовлювали, мучили, а вони продовжували жити і надіятися на щастя. Такий неоднозначний світ постає у творах Марії Матіос. Провідною ідеєю у оповіданні «Юр’яна і Довгопол» звучить думка фельдшерки: «У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе…».