1.3. Рецепція мілітарної парадигми в сучасному літературознавстві

Розділ ІІ. Інтелектуально-інтуїтивне осмислення досвіду війни в романі Оксани Забужко «музей покинутих секретів»

Сучасна українська література намагається вибудувати поліфонічну картину минулого, особливо у питанні осмислення мілітарних подій Другої світової війни. Досвід перебування в лавах Червоної чи Української Повстанської армій в умовах світоглядної ідеологізованості українського суспільства не сприймається часто як паралельні, взаємодоповнюючі версії. Текст Оксани Забужко пропонує саме заглиблення у історію боротьби повстанського руху, однак оминаючи суто ідеологічну частину цього питання. Авторка конструює розлогу версію власного інтелектуального занурення у простір антикомуністичного руху опору, наголошуючи на суто загальнолюдському досвіді існування в такій системі координат. Відтак проблема пам’яті постає ключовим елементом цього тексту. Дослідник Ярослав Поліщук наголошує. що саме «проблематична площина роману концептуалізує образ пам’яті /…/, бо дійові особи твору органічно пов’язані з минулим і певною мірою стають його репрезентантами, медіумами, архіваріусами» [поліщук ревызыъ пам, 118].

Воєнні події роману написані на основі архівних джерел, проте головним інформаційним ресурсом стали польові дослідження. Авторка записувала на диктофон десятки годин бесід з учасниками подій. Їздила до Львова та Івано-Франківська, літала до Мюнхена, щоб узяти інтерв’ю у Ірени Коваль (Савицької, підпільне псевдо «Бистра»), військової кур’єрки. Оксана Забужко після розмов із нею зрозуміла, що вся ця підпільна війна – в першу чергу, боротьба розвідок. Інфільтрація агентури була колосальною. Свідки подій розповідали, як в Івано-Франківському музеї Визвольних змагань вояки ховали власні архіви. Вони клали їх у бляшані бідони, заливали сургучем і закопували. Відшукану інформацію сучасники оприлюднювати не поспішають, адже живі ще діти й онуки тих людей, які вірять, що їхні батьки та діди загинули в УПА, тоді як вони співпрацювали з іншими розвідками і були на підозрі УПівської служби безпеки (а вона теж проводила свої розслідування), яка виявила цих агентів, допитала і вони вже підлягали ліквідації. Ми сподіваємося, що коли буде реставровано повну історичну картину, то зможемо проаналізувати, чим було націоналістичне підпілля і скільки поколінь накопичувалася енергія, котра дала такий сильний вибух. Зрозуміло, що це залишилося з Першої світової війни, що це енергія невдоволення поразкою 1918 року й тодішніх визвольних змагань. Учасники тих подій неохоче розповідають про свою діяльність, адже дається взнаки півстолітня звичка до суворої конспірації та цілком підставна недовіра до нинішньої української влади.

В Українській Повстанській Армії панував абсолютний культ безкомпромісності: ті, хто залишився у лісі після 1945-го року, коли армія була розпущена і перейшла в підпілля, розбившись на групи по 4 – 5 чоловік, були схожі на камікадзе. Це були добровольці, переважно молодь. Їх учили героїчно вмирати. Ті, хто вижив і пройшов табори згадують, що їх навіть не вчили, як поводитися на допитах, адже з ворогом нема розмов. Більшість загинули в боях, дострелились останнім набоєм, підірвалися гранатою в бункері. А ті, які потрапили в ГУЛАГ, зробили там революцію. Ініціювали повстання, одне за одним: у 1948-му році – Красноярське, пізніше Норільське, потім Кенгірське. З приходом «ОУНівських етапів» ГУЛАГ влада змушена була розпустити, адже не могла втримати і приборкати повстанців. УПА має не тільки загальноукраїнське значення, а й поза українське.

Події роману охоплюють три покоління, шістдесят років української історії – від осені 1943-го до весни 2004-го. Зображено добу УПА і Сталіна, шестидесятників, період незалежності, патріотичного і антипатріотичного мародерства, мафіозного капіталу. Головна героїня – молода успішна тележурналістка Дарина Гощинська, яка робить програму «Діогенів ліхтарик» про видатних людей. Шукаючи матеріали для майбутніх телепередач, журналістка в одному із київських архівів, переглядаючи фотознімки, звернула увагу на світлину, на якій «серед п’ятьох вояків УПА (… боївка) – другою справа, простоволосою, з закрученим по моді воєнних літ голлівудським валиком, навислим на чоло, стояла й ледь усміхалася молода ясноока жінка – зграбно, ба навіть відзігорно перетята в короткому стані армійським паском». То була Олена Довган. Дарину захопило непереборне бажання відшукати інформацію про дівчину з інтелігентної сім’ї, яка загинула в Карпатських лісах під час боїв МГБ з УПА, і зняти про неї фільм. Виявляється, що Геля – двоюрідна бабця коханого Гощинської, Адріяна.

Ватаманюк Адріян починає бачити сни, детальні до дрібниць. Перший був про Дарину і тьотю Гелю. Він розповів що, спершу вони сиділи вдвох у кав’ярні за столиком. «У літній кав’ярні, під тентом… на Пасаж схоже. В легких суконках обидві, сміялися… Вино пили…». Пізніше – боєць УПА «Звір», хлопець з інтелігентної родини на ім’я Адріан, який «із застиглим під пахвою портфелем щодуху біжить хідником», його внутрішній голос застерігає про небезпеку. Він «відкриває застиглого під пахвою портфеля, всуває туди ще гарячого вальтера – цівка ще куриться після пострілу, ширячи майже-рідний дух пороху й паленого металу», бере портфеля у другу руку й переходить на спокійну ходу службовця, який поспішає на працю. «Звір» оминає військовий патруль, бо «має щастя», після цього свідомо пригадує кулю, щойно випущену ним посеред Сербської у груди комендантові польської поліції, коли тамтой виходив із під’їзду. Адріян «все, що відбувалося хвилину тому, і сам він, «Звір», підчас тої хвилини, воднораз махом зсувається в минуле», для нього це ще одне виконане завдання, ще один атентат на його «Звіревому» рахунку. У нього попереду нова, певна і ясна мета – трамвайний пристанок, де за хвилину його мають перестріти дівчата зв’язкові, щоб забрати знаряддя вбивства. «Йому завжди добре з тим ішло – отак парцелювати свій час, і себе самого в тому часі. Злущувати з себе щойно прожите, як суху шкірку з рани, махом витягати з проминулого всі корінчики чуттів і без останку пересаджувати їх у мить теперішню… Він був Звір і вмів жити самою тільки біжучою хвилиною. Тому й мав щастя». Адріян добре знає своє рідне місто Львів, яке його ніколи не зрадить. Часами він фізично відчував німецьку тут присутність і це відчуття схоже на «корявий наріст на коханому тілі». Вперше воно було збуджене совєтами в 1939 році, їхнім обшарпаними, захарчованими вояками в негнучих чоботях, їхніми дикунськими окриками «давай прахаді!», їхніми червоними матер’яними латками з гаслами й портретами їхніх вождів. Це була татарська орда з дерев’яними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, а потім перед Оперю совєти влаштували «барахолку», здоровенний потворний чиряк, «де їхні жінки на очах у розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси». Відчуття чужості окупантів викликало страх у міщан, якого не знано було перед тим. «Звір» відчув небезпеку в зустрічі кимось, «чия присутність при сьогоднішній акції атентату над комендантом польської поліції була цілковито немислима». Впізнав її, але роками набуті й перевірені підпільницькі інстинкти опиралися. Пригадав, як він, Адріан Ортинський, проводив додому подругу дитинства Гелю, яку таємно кохав. Радість його охопила безмежна, «його розпирає, його достоту підносить над землею, зараз він міг би заввиграшки, як казковий велетень, ухопити обох дівчат, а ногами розкидати навсібіч цю пастку часу, що знову збігся». Його Гельця разом з Нусею, його постійною зв’язковою, борються в українському підпіллі. У трамваї Олена вправно забрала портфель з дорогоцінним вальтером, а разом із ним всю вагу смертельного ризику. Він переживає за неї, адже вона могла бути у безпеці, у Цюриху, куди виїхала на студії перед війною. Він так тоді й не попрощався з нею, адже «бив воші в тюрмі на Лонцького, а потім Польща впала і прийшли совєти». Адріян мусив тікати до Кракова, бо поляки залишили енкаведе списки всіх своїх політв’язнів, серед яких більшість були українці. Сумує за друзями, які загинули. «Ігор, замордований большевиками в дрогобицькій тюрмі так, що тільки сорочку мати впізнала на трупі, і Нестор, який пропав десь ув Аушвіці, арештований у вересні сорок першого, і Льодзьо, який поїхав до Києва, коли підпілля вже впало», його хтось із зрадників відправив прямо в руки гестапо. Доїхавши до зупинки він сходить з трамваю і біжить, помічає, що плаче. Розуміє, що його смерть уже в дорозі, що він, «Адріян Ортинський, псевдо «Звір», легалізований яко студент Fachkursen на Політехніці. Двадцяти трьох літ від роду. Невразливий. Неухвитний. Непереможний. Безсмертний», помре.

У наступному сні він уже після поранення перебуває на лікуванні у криївці УПА. Герой сповідається священику у скоєних гріхах. Марення та реальність переплітаються. Він пригадує, що вбивав людей, ще за німців покинув лічити, скільки впало від його руки. Але він не забув настанову свого тата, який сказав на прощання, «поблагословивши: не осором нас, сину». Адріян був незлим вояком і перед Україною – чистий. У лісному шпиталі було безпечно, герой відчував, що за нього хтось дбав. «Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, він груз у них», він марив, бачив рідних, Гельцю, побратимів. Роздумував над тим, як «гурт порізнених чоловічих «я» схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею», армією свого народу. Проснувшись, пригадав, як він, «Роман», «Стодоля» і ще два охоронця йшли гусаком, втрапили на засідку, хоча розвідка говорила, що облави вже перейшли. Його виніс на собі «Стодоля». Він мав «такого прикметного, витягнутого наперед писка з запалими щоками, як у вовка», що ніс здавався великим. «Звіру» він був не до вподоби. Адріян пригадав, як «Стодоля» розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із сусіднього села, мав вісімнадцять літ. Адріян почував перед ним провину. Адже прості сільські хлопці і дядьки у лихі часи йшли воювали пліч опліч. Вони усвідомлювали, що повстанці – їхнє військо. «Воювали не тільки озброєні люди – воювала земля, запекло й несхитно: кожен кущ і пагорбок, кожна жива істота». У шпиталі його лікував «Ярослав» та медсестра «Рахеля». Він бачив, як люди борються з безнадією. У криївці все стиснуто до межі – всі живуть на очах у інших і помирають так само. «Звір» уже виздоровів і мав покидати криївку. В останню ніч він кохається з «Рахелею», молодою єврейкою, яка отримала завдання від агентів КГБ, але зізналася у вербуванні повстанцям і залишилася в підпіллі. Після зустрічі зі «Стодолею» Адріан дізнався, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом. З ними буде ще секретарка «Дзвіня», наречена «Стодолі», давнє кохання Адріана – Геля. Тої весни підпілля зазнало великої втрати, тому відбулися значні переформування.

У останньому сні Адріана розповідається про зиму 1947 року, де головний герой пересиджує у криївці з Оленою Довган, яка заручена зі «Стодолею», сотником служби безпеки ОУН, практично «над-чоловіком», пильним, сильним, завжди напруженим. Зима, яка тільки розпочалася, була похмура, вітряна, сповнена чужинськими криками й валуванням псів. Вітер приносив «із запахом згарища шум великої маси людей: плач дітей, рев худоби, диркотання моторів – всі неомильні звуки 24-годинної депортації, хоча в дійсності тому минав уже другий місяць». Але через декілька днів «сніг зрадив» їх, перший, нетривкий і облудний листопадовий сніг розтанув, «і над місцем, де була їхня криївка, виразно виступила темна земляна вікнина». Вітер їх розконспірував. Адріяну криївка відразу не сподобалася, адже «неглибоко копана, невигідна (земля сипалася зі стелі й раз у раз шаруділа, напружуючи й без того випряжені нерви!) – й на п’ятеро душ таки фатально затісна». Він мусив іти у місто «й покидати товаришів напризволяще – на ласку південного вітру». Олена знала силу-силенну віршів напам’ять і декламувала їх, хлопці «змушували її читати ще і ще, аби лиш далі тривати зі звуком її голосу, який у темряві ллявся й шелестів, мов шовк, мав враження, наче світиться сріблом». Вони дивувалися, що Тичина замолоду пишучи красиву поезію, тепер проміняв її на гімни, які прославляють Сталіна. Адріану ж ще з гімназійних літ подобалася поезія Ольжича, особливо вірш «Незнайомову воякові», адже «це було про нього: його життя». Він пригадує, що «Ольжича замордовано в німецькому кацеті, і зробив це, казали, не хто, як той самий Віллі Вірзінг, якого він, Адріян, мав зліквідувати ще у Львові в сорок третьому: двічі брався, й оба рази щось ставало на заваді», відтоді герой відчував провину за невиконане завдання. Йдучи до міста роздумував над їхнім становищем і розумів, що облава уже йшла по цілому району вже другий тиждень, і саме через неї вони й мусили спинитися в лісі, у принагідній криївці, не дійшовши до села, в якому мали зазимувати. На той час у селі вже перебував більшовицький гарнізон, «по всіх хатах ішли труси», декілька сімей уже забрали серед ночі. Цього разу вони вже не палили, як це робили по приходу, коли нищили Західні Землі як ворожу територію, коли цілі села вивозили на Сибір, «без суда мордували людей на місці, піднімали на багнети, прив’язували до коней, розпорювали животи вагітним і ґвалтували дівчат перед очима матерів». Тепер цю територію вони вважали своєю, Сталін уже той наказ відкликав, тепер вони вимагали послуху і податків: «по сім центнерів від гектара землі, хоч би та земля була й неорана, по чотириста літрів молока від кожної корови в хліві». Із створення колгоспів люди змушені були працювати за «п’ятдесят грамів» хліба за один трудодень, а все збіжжя, що було зібране, було конфісковане. Повстанці допомагали голодним селянам, даючи збіжжя зі свого стратегічного запасу, яке вони ще в німців відбили. Адріян йшов на зустріч з своїм господарчим референтом, щоб отримати звіт і «побачити картину по цілому терену». Літо 1947 року було літом, коли проти підпільного руху об’єдналися спецслужби СРСР, Польщі й Чехословаччини. «Кий» зі «Стодолею» того літа працювали у парі, «де кожен зі шкури ладен вискочити, аби довести другому, що й він чогось вартий». Адріян пригадав вдалу акцію, коли «вони розформували цілу колону машин, пославши в об’їзд на засідку тих, котрі везли зброю, а потому лоївка СБ дуже вдало обстріляла генеральську чорну «емку», яка петляла між повних люду й товару вантажівок, що вертали з ярмарку». «Стодоля» після вдалої акції «подобрів настільки, що навіть погодився, аби їм під час зустрічі зробили знимку». Його поведінка була дивною, адже він ніколи не порушував правил конспірації. Вони знялися всі п’ятеро: Адріян, «Стодоля», Гельця й двійко охоронців – Адріянів «Ворон» і «Левко» з СБ. Стодоля, зазвичай похмурий і скупий на слово, розповів «Кию» про те, що у гебівській провокативній групі, яку зліквідувала його боївка, виявилося два зрадника, родом із цього-таки терену, яких минулого року гебе узяло живими й завербувало в тюрмі, під час нападів вони говорили по-тутешньому, й застрашені селяни вірили, що то дійсно повстанці лютують, вони не знали що то коїться і від кого чекати оборони. Але вбиваючи вчительську родину, вони не помітили дванадцятилітнього хлопця, який потім розповів правду. Адріана насторожувало те, що «Стодоля» не думав про замордовану провокаторами родину, він тішився самою помстою, Адріян того не вмів. «Кий» роздумував над тим, що, може, таким і має бути правдивий контррозвідник – невразливим на жодні сентименти, таким, як «Стодоля», людиною без слабкостей. Світ, якого не міг контролювати «Стодоля», був для нього ворожою територією, там не було місця для співчуття. Таких людей, як Михайло, на початку війни було більше. Польща ставилася до українців з погордою, з певністю, що «русіні» – то не люди, а «кабанє», вони ж відповідали симетрично – тим самим. Польща впала, впав Гітлерів Райх, «що приходив так само озброєний сліпим до нас презирством як до недолюдків-«унтерменшів», і прийшли москалі, для яких людей не існувало взагалі – своїх вони обертали на порох так само безоглядно, як і чужинців», і крізь упалі кордони в димах згарищ проступала Україна, про яку мріяли батьки і діди. Українці розуміли, що «нема вільної держави без вільної в ній людини, а той, хто неволить інших, є сам собі в’язень». В УПА зосталися самі добровольці смерті, коханці смерті, для яких воля важила більше ніж життя. Коли совєти по приході взялися страчувати воїнів на майдані привселюдно, то ці вбивства додавали сили, і по ночах десятки нових добровольців тікали до лісу, щоб боротися, або здобути смерть вільної людини, загинути, але не програти.

Адріян мав вийти з лісу ще затемна і «пройти по дню через місто в своїй офіцерській шинелі зі споротими нашивками, в яких ходили здемобілізовані червоноармійці». Законспірований герой мав зустрітися посланцем у лігві ворога, щоб отримати інформацію, від якої залежить життя сотень інших людей. Йдучи дорогою, він пригадав свій лихий сон, у якому довірено було гнітючу таємниці, а він її прослухав. Внутрішнє чуття повстанця підказувало, що він щось не зауважив, пропустив. Це відчуття не давало йому спокою, тримало в напрузі. Його відволікав «Стодоля», його присутність затьмарювала думки. Адріянове чуття застерігало його, не давало повірити Михайлу. Інтуїція «Звіра» не підводила, але й не давала побачити цілісну картину. Він пригадав «Левка» і його розповідь про зліквідованого майора емгебе, що півроку прожив із ними в лісі, доки не здав усю, що знав, теренову агентуру. Майор пішов на співпрацю з підпільцями і став своїм серед них, він переродився, адже був українцем із Запорізької області, якого забрали на службу в НКВД ще молодим парубком. Він знав, що до більшовиків не повернеться, бо там його чекає трибунал і розстріл. «Стодоля» зібрав вояків СБ та оголосив про закінчення операції, запитав чи хтось «ручиться на горло, що майора можна залишити у підпіллі». Ніхто не був готовий до такого повороту. «Стодоля» назначив виконавців ліквідації. «То не була ліквідація, то було вбивство». Життя підпілля було підпорядковане чітким законам, правила неухильно виконувалися. Здобуття волі вимагало величезних жертв, власних жертв, самих себе. Закон честі і людяності, власна совість не дали спокою виконавцям вироку «Стодолі», вони самі пішли добровольцями на «мертве діло», таке, з якого не вертаються. «Левко» не винуватив командира, він не сумнівався у його діях. Хлопець звинувачував себе, що у вирішальну хвилину йому забракло мужності сказати, що він ручається за майора. Адріян уже не був собою, а демобілізованим капітаном совєтської армії Антоном Івановичем Злобіним, який відповідав за перевірку хлібоздачі районної лінії Заготзерна. Операція розпочалася.

У «Загубленому сні Адріяна» герой роздумує над тим, що місто зберігає пам'ять, а ліс живе бігучою хвилиною, як партизан. Земля вже переповнена кров’ю людською, вона просить перепочинку, зими, бо не може більше крові прийняти. Жінки не покинуть родити. Ці слова стають пророчими для Дарини й Адріана сучасних. Минулий особистий досвід родини через сни-спогади впливає на майбутнє і породжує життя, відновлює втрачену надію на продовження українського роду. У якому люди будуть продовжувати любити, будуть чесними із собою, будуть боротися за правду і при цьому лишатимуться чесними перед собою, а по відношенню до інших – гуманними. Місто не змінилося, адже ті, хто порядкував у ньому вміли тільки ремесла руїни, вони паралізували своєю застрашуючою присутністю тих, хто міг дбати про оселі. Вони вносили тільки дух неосілости, незатишку й злиднів. Совєти – то є кочовики, «Батиєва орда, що насунула плюндрувати наші городи й села, як і тисячу літ тому». Йдучи містом, Адріян зустрів капітана, який повірив конспіратору. Продовжуючи свій шлях, його ніяк не полишало внутрішнє передчуття тривоги. Дійшов до підїзду, а на зустріч «таки суне просто на нього, мовчки, як сновида, цілим корпусом» міліціант, який повідомляє, що «там капкан… Их ночью арестовали…». Адріан тікає. Дівчат у такий спосіб часом рятували москалі, попереджаючи, а от хлопа?! Адріян прокручує можливі версій подій. Роздумує чи був там зрадник, і якщо так, то хто. Чи встиг зв’язковий застрілитись, чи живого забрали. Рій думок не дає спокою «Кию». Він молиться, щоб не докопалися есесівці до таємниці, щоб вона згинула і пропала навіки з тими, хто її зберіг, щоб не стала їхньою загрозою. «Кий» мав дізнатися про зрадника і вбити його. Натомість він навіть імені його не взнав. Слідом за Адріяном хтось йшов, то був учитель, який бачив весною Адріяна у селі на весіллі. Він повідомив, що біля відділу міліції вивішене фото повстанця із надписом: «Поможіть знайти бандита». Потім розповів про бій поблизу території «гайового», де шпитальна, і про двох наших ранених, із лісу, чоловіка й жінку. Мужчина помер дорогою, а жінка була ще жива, вона вагітна, подібна на жидівку. Адріян отримав благу вість – на Різдво у нього мав уродитися син. Він відчував, що тільки-но він вистромить носа з криївки, то за ним почнеться облава. Найстрашніші здогадки виявилися правдою, але було вже надто пізно, щоб це змінити. Зник «Стодоля», він «вийшов удосвіта, невдовзі по Адріяновім відході, з криївки в село по харчі», і ще не повернувся. Адріян бачив «Гельціні очі – страшні, розширені в чоловічках до суцільної чорноти, із наллятими кров’ю кутиками». Харчі вони ще мали і могли пересидіти декілька днів. Усіх мучили важкі здогадки про «Стодолину» зраду, людину, яка завжди найнещадніше дбала про конспірацію. Він за найменше порушення віддавав людей на військово-польовий суд. Його гаслом було – «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить». Адріян думав, що, можливо, «Стодоля» збожеволів, не витримали нерви, щось йому помішалось. Є багато випадків, коли дуріли більшовики, стріляли в своїх, викидалися з вікон їхні очільники. Усі звірства гарнізонників, їхнє непросипуще чорне пияцтво, їхні дикі вибухи ірраціональної люті походили не тільки з почуття безкарності, «а й із того, що на клекочучій партизанкою чужій землі ці люди, перетворені на гвинтиків, – як гвинтики ж і ламалися, не видержавши натиску», адже їм міг стріляти у спину свій же майор, тому – ще вищий, і так аж до самого Сталіна. Та влада прагнула зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Якщо так жити і у всьому вбачати ворожий підступ, то можна й збожеволіти. Провідник Адріяна казав: «Навіть якщо зраджу я, то ти не зрадиш ніколи.». В листопаді 1939-го в Кракові, на спільній раді гестапо й НКВД, совєти передали німцям списки всіх політичних справ, які дістались їм від поляків. Гестапівці розстрілювали членів ОУН на вулицях, пізнаючи їх серед перехожих. Адріян хотів одного – знати правду, прокинутися з «семимісячного сну, крізь який він сліпо йшов із розплющеними очима. Йшов тому, що кохав цю жінку». Він намагався примирити своє кохання з повагою. З криївки треба було тікати, адже вона від початку «тхнула йому могилою». Геля розповіла Адріяну, що то вона винна, бо вагітна, а Михайло пішов по молоко, хоча вона й відмовляла. Раптом пригадав, що його фото вивішене коло міліції, знімок мусив бути недавнім, а значить – це та гуртова світлина, яку зробив «Стодоля», інших у гебе не було. Роздумував ще над тим, хто виказав у жовтні криївку «Стодолі». Зв’язкова того не зробила, «за те гебісти прибили їй язика цвяхом до дошки», бо тоді мордувати жертву до смерті, не боячись почути передсмертного «Слава Україні!». Геля розповіла, що Михайло вміє все те саме, що й більшовики, тільки ліпше, тому завжди їх перемагає, сам їй розказував. Про себе й Адріана вона казала, що «ми всі голодні лиш на те, аби за Україну вмирати. А він із тої породи людей, що колись її будуватимуть, як ми її здобудем». Потім з упевненістю додала, що большевики його не вбють, адже пропонували йому до їхньої розвід школи вступити, а тоді агентом до Югославії. І навіть матеріалу на повстанців не хтіли – аби лиш він на них працював. Все сходилося до одного: зникнення, знімок, пдіння «Стодолиної» криївки, його арешт у минулому. Адріян вирішив, що мусив написати звіт Проводу, написати все, як є. Олена розповіла, що Ліна , її сестра, уже третій рік мама. Під час свого останнього побачення з сестрою Геля передала їй, що Адріян, якому Ліна симпатизувала, живий. Вони пробиралися вузьку крізь криївку, а знадвору на них вже чекали. Валували собаки, гупали чоботи і лунали крики «Бандеры, сдавайся! Выходи! Выходи, «Кий», ми знаєм, что ты здесь!..». Обличчя чотирьох людей у криївці зробилися земляними. «Стодоля» їх привів, підло зрадив. Він озвався до них зі словами: «Відпустіть її, випустіть «Дзвіню», друже командир, хай «Дзвіня» вийде…» обернувшись, Адріян побачив, що Олена, яка перед тим сиділа навпочіпки, вкидаючи документи у вогонь, лежала поперек криївки. Вони перебували у пеклі, в омерзінні, з якого нема виходу. У криївці допалювали усі документи, тому що «має лишитися попіл. Тільки попіл, все має згоріти дощенту. Жодного імені, жодного знаку, нічого про нас. Тільки кров наша за тебе, Україно», з таким думками з’являлося збудження для їхньої останньої боротьби. Операцією керував капітан Бухалов. Друзі радилися, як діяти. Вирішили, що «не годиться спішитися на той світ, не прихопивши з собою скілька большевицьких душ». Опритомніла Гельця і попросила пробачення в Адріяна, на що він відповів: «Хай Бог простить. І ви мене простіть, Гелю. І ви простіть, хлопці», вони відповіли тим же. Большевики підганяли. Хлопці вирішили Гелю залишити у криївці поки не мине небезпека. Вона ж, тримаючи пістолета у руці, попросила застрелити її, бо не хоче жити, не хоче «носити його кров». Не могли її переконати. Вона мала дві гранати, Геля не хотіла здаватися. Потім подіставала подарунки, приготовані на Різдво, Адріану дала сліпучо-білу сорочку від Ліни. Хлопці мали оголосити, що здаються і вийти до них, прикривши сорочкою гранати. Геля була проти, адже знала, що «Стодоля» хитрий і вислизне. Тим паче, що «за два тижні буде крайова нарада провідників СБ. І він на неї приїде, вже з новими облавниками», щоб остаточно знищити підпілля. Вона вирішила, що має вийти першою, разом із ними. «Стодоля» прийшов за нею. Вони згодилися. Гельця перехрестила Адріяна, «він хотів усміхнутися до своєї смертної нареченої», але не зміг. «Кий» зібрав їх усіх за плечі докупи, наче збирався танцювати «аркана – древнього танцю, танцю воїнів, де єдине багатоголове тіло мчить замкненим колом, і ноги з одностайною силою вдаряються в землю, руки на плечах, плече до плеча, вічний чоловічий танець українського народу». Танець смерті у тексті має символічне значення, адже він є і танцем життя, колом, яке рвуть загарбники, але не дивлячись на муки й кров, народ його знову відновлює. Для Адріана і Олени цей танець є їхнім весільним танцем смерті. Головне те, що вони не зрадили України, а об’єдналися, що вони знову разом, що мусять доборотися з ворогом, аби врятувати віру у світле і вільне майбутнє. Їхні тіла і свідомість розділилися, тіло точно за планом виконувало всі дії поетапно, а свідомість спостерігала за чіткими рухами. Промовили востаннє «Слава Україні!» і розняли зціплені круг чеки пальці. Було чутно вибухи, але їх уже не існувало.

Сни стають спільним секретом Дарини та Адріана, які їх об’єднують. Чужа уява сниться героям, вона не виглядає як сновидіння, а як спогад, живий і яскравий, навіть на запах. Усі сни є тривожними не за настроєм, а за змістом. Фрагменти часто повторюються. У снах немає ніяких почуттів: «ні радості, ні страху, ні тривоги, ні еротичного збудження – нічого такого, самі лише змисли: барви, запахи, звуки, фактура». Ці чужі сни є уривками пам’яті мертвих членів їхньої родини, про яких вони навіть не знають. У такий спосіб до сучасності достукується минуле і секрети випливають на поверхню, щоб змінити сьогодення.

Роман Оксани Забужко демонструє нетипову як для українського письменства версію осмислення мілітарного досвіду. Авторка через призму рефлексивно-інтуїтивно художнього мислення вибудовує інтелектуальний проект пам’яті, у котрій приватний досвід набуває домінантного значення.

Розділ ІІІ. Війна як приватний досвід: версії сучасного українського письменства