ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ І. Художня реалізація мілітарної теми в українській літературі..

1.1. Війна в інтерпретації вітчизняного письменства ХХ століття

1.2. Репрезентація мілітарної тематики в текстах сучасної української літератури

1.3. Рецепція мілітарної парадигми в сучасному літературознавстві

Розділ ІІ. Інтелектуально-інтуїтивне осмислення досвіду війни в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів»…………………………….

Розділ ІІІ. Війна як приватний досвід: версії сучасного українського письменства…………………………………………………………………….

3.1. Чоловічий та жіночий варіанти пам’яті про війну у текстах Володимира Лиса …………………………………………………….

3.2. Матіос

3.3 Проекція Іншого в українському мілітарному досвіді (роман Лариси Денисенко «Відлуння»)

Розділ ІV. Глорифікаційні моделі інтерпретації війни в текстах Андрія Кокотюхи та Василя Шкляра

4.1. Кокотюха

4.2. Шкляр

Розділ V. Досвід війни як простір Bloodlands у романі Юрія Винничука «Танго смерті»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ Розділ і. Художня реалізація мілітарної теми в українській літературі

У ХХ столітті на долю людства випали неабиякі випробування та драми. Трагедії двох світових війн повністю змінили світосприйняття сучасної цивілізації, повернувши увагу до гуманістичних цінностей та людської індивідуальності. У цьому контексті саме література стала в авангарді переосмислення страждань як окремих особистостей, так і цілих націй в умовах воєнної руїни.

Україна ж опинилася саме у центрі двох глобальних мілітарних конфліктів, постраждавши найбільше із європейських країн. Відтак війна постає невід’ємною темою в українському письменстві ХХ віку, незважаючи на певні ідеологічні та естетичні орієнтації авторів. Крім того, воєнні протистояння для більшості письменників являються частиною їхнього власного життєвого досвіду, що накладає особливий відбиток на сприйняття мілітарних конфліктів.

1.1. Війна в інтерпретації вітчизняного письменства хх століття

Для українського письменства тема війни не була типовою у літературі ХІХ віку. У цей період українські літератори зосереджували увагу на проблемах, що були пов’язані із проблемами існування української людини в умовах патріархального світу. Мілітарна складова у таких текстах проявлялася лише у формі служби селян у війську, під впливом якої перетворювалися на здеморалізованих особистостей (Максим Гудзь з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Роман Сиваш з повісті Бориса Грінченка «Серед темної ночі»). Власне мілітарний аспект в в українських творах ХІХ віку представлено лише в історичній прозі, де відбувається героїзація козацької мілітарної потуги як своєрідної моделі для конкретизації національної ідентичності. Подібна стратегія проявляється і в польській літературі, де в історичній белетристиці глорифікуються воєнні звитяги шляхти в минулому. Однак в російській літературі цього періоду тема війни є ключовим фактором розбудови імперського дискурсу, що проявляється у виразному наголошенні на військовій могутності Росії як в минулому, так і на сучасному етапі.

Поява мілітарної теми в українській літературі пов’язана із першою реакцією літераторів на страшні події Першої світової війни, що безпосередньо розгорнулася у 1914-1981 роках на землях Західної України. Що на той час входили до складу двох воюючих імперій: Австро-Угорської та Російської. Однак кожне наступне літературне покоління мало свій власний мілітарний досвід, формуючи власні письменницькі моделі пам’яті. Відтак, на нашу думку, в українській літературі минулого століття чітко прослідковуються кілька стратегій осмислення теми війни, що подекуди адсорбують особистий досвід, традиції та естетично-ідеологічних уподобання літературних генерації:

1. осмислення руйнівної природи світової війни у текстах авторів раннього модернізму (Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Осип Турянський);

2. війна як суспільно-ідеологічний конфлікт у текстах письменників 1920-х років (Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка та ін.);

3. інтерпретація мілітарного досвіду в текстах українських авторів «радянської» (Олександр Довженко, Олесь Гончар) та діаспорної (Улас Самчук, Юрій Горліс-Горський та ін.) літератур;

4. війна як частина приватного досвіду у творах українських письменників 1960-80-х років (Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник).

У літературі Заходу тема війни пов’язана із драмами двох світових воєн. В українській ситуації мілітарний досвід набуває дещо іншого інтерпретування через масштаб трагедії, яка випала на його долю українців. У текстах представників раннього українського модернізму (Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Осипа Турянського, Осип Маковея та ін.) увага акцентується на деструктивному вимірі Першої світової війни, котра повністю знищує пересічну людину. Як правило, ці митці відображали власне бачення воєнного лихоліття, що спіткало Західну Україну в 1914-1917 роках. Автори не індивідуалізують сторони конфлікту, не розділяють їх за біполярним принципом: «свої-чужі». Концептуальною домінантою їх інтерпретаційних моделей воєнної теми є трагедія «малої» людини, що найбільше страждає під час воєнних дій. Таким типом персонажа у текстах вітчизняних авторів постає у переважній більшості селянин, який гине на фронтах чи у поруйнованих господарствах.

Ольга Кобилянська у антивоєнних текстах («Юда», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки») зобразила трагічну долю селянської родини, а також порушує тему зради, вбивства, голоду, хвороб, які спровоковані воєнними кампаніями 1914-1918 років. Загалом у творах авторки, присвячених війні, головними героями є не жінки-інтелігентки, а чоловіки-селяни. Самі такі герої здатні якнайширше передати трагедію простої людини у вирі світової війни.

Інтерпретація Ольгою Кобилянською мілітарної теми є унікальною для українського письменства, і доробку самої авторки. Письменниця зображає антигуманний бік війни, що приносить тотальну руїну в людське життя. Але показовим є той факт, що головними героями постають чоловіки, а не жінки. Ольга Кобилянська у центр своїх творів ставить вихідців із патріархального світу – селян, які найбільше страждали від військових дій. Загибель чоловіка приносить страждання та небуття і жінці, на межі знищення опиняється уся людська спільнота.

У тексті Осип Турянський «Поза межами болю. Картина з безодні» намагався зобразити руйнівний характер війни, яка приносить смерть та страждання усьому світові і показати, що її наслідки важко викорінити та відновити людську свідомість, довіру. Твір письменника за своєю природою є філософсько-психологічно-історичною повістю, оскільки автор переніс нас, читачів, на поле болю та бою, де страждали герої. Загалом в текстах авторів раннього модернізму наголошується на травматичному досвіді війни крізь призму драми окремої особистості.

У текстах «Розстріляного відродження» мілітарний аспект війни набуває дещо іншого трактування. По-перше, такому розумінню сприяли події, що привели до встановлення нового радянського політичного ладу в Україні. А відтак воєнні лихоліття сприймаються крізь призму революційних протистояннь громадянської війни. По-друге, більшість авторів (Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Юрій Яновський, Валер’ян Підмогильний та ін.), які розглядали тему війни в період 1920-х років, були вихідцями були із Східної України, що не постраждала безпосередньо від подій світової війни. На цій території війна маркується виключно у контексті внутрішньосуспільного протистояння. У такій ситуації змінюються акценти у трактуванні війни. Головна увага зосереджується на конфлікті між «своїми» та «чужими», а доля пересічної людини витісняється революційним типом a la «товариш Жучок». Ідеологічне протистояння абсолютизується в рамках літературного воєнного дискурсу.

Український літературний процес 1920-х років був глибоко пронизаний переосмисленням мілітарного досвіду воєнних конфліктів 1914-1921 років. Проте моделі трансформації теми війни у цей період значно відрізняються від стратегій авторів раннього українського модернізму, хоча почасти тексти письменників цих двох літературних епох постали у доволі близькі хронологічні періоди. Більшість авторів, що складали письменницький пантеон 1920-х років безпосередньо самі брали участі у воєнних кампаніях, а не були простими мимовільними спостерігачами. Це зближує літературне покоління 1920-х років з досвідом європейського та американського «втраченого покоління» (Е.М.Ремарк, Е.Хемінгвей), але водночас і оприявлює чіткі тенденції неспівпадіння в інтерпретуванні теми війни. По-перше, для європейських літературних моделей війна асоціюється із подіями 1914-1918 років. Літератори «розстріляного відродження» мілітарний досвід пов’язують виключно із громадянською війною 1917-1921 років. У контексті літературного процесу 1920-х років це привносить певну ідеологічну складову в осмислення теми війни, оскільки для більшості авторів (М.Хвильовий) це протистояння пов’язано у першу чергу із ідеологічним протистоянням ворогу. По-друге, для текстів Е.М.Ремарка та Е.Хемінгуея характерною є стратегія певного абсурдування людського буття та гуманістичних цінностей, а сама війна втрачає будь-який логічний та раціональний підтекст. В українській ситуації домінуючим лишається саме ідеологічне протистояння різних груп.

Загалом мілітарний досвід громадянської війни постає своєрідним естетичним елементом для усього українського літературного процесу 1920-х років. Прикметно, що романтизація воєнного минулого спостерігається не лише у творчості авторів «розстріляного відродження» (М.Хвильовий, Г.Косинка, В.Підмогильний, Ю.Яновський та ін.), але і у творчості галицьких письменників (Р.Купчинський, В.Бобинський), проте з певним відмінним ідеологічним підтекстом. Проте у нашому дослідженні ми звертаємо у першу чергу увагу на тексти представників Наддніпрянської України.

Однак приклад з певним світоглядним романтизування революції та війни загалом підхоплюється літературою соціалістичного реалізму, що прийшла на зміну «розстріляному відродженню». Війна постає як важливий елемент ідеологічної машини тоталітарного радянського режиму, що втілювався у конкретних літературних образах. Зрештою у повоєнний період створюється ряд творів (Олесь Гончар «Прапороносці»), що оприявлюють ідеологічні очікування політичної системи, у яких трагізм людської долі затінюється ідеологічними кліше.

Втім інша версію війни вибудовується і в текстах українських письменників, що опинилися після Другої світової війни в еміграції, але котрі прийшли усіма її колами пекла. Однак на відміну від радянської стратегії, діаспорна позначена більшою поліфонічністю. Важливого значення у таких творах набуває особистий досвід авторів, котрі виступали свідком чи учасником подій мілітарного протистояння. Докія Гуменна у романі «Хрещатий яр» передає власні спостереження сталінського та нацистського режимів у передвоєнний та воєнний час. Втім у текстах Івана Багряного основний момент в осмисленні мілітарного чинника зводиться до протистояння людини тоталітарній системі. Автор наголошує на втраті людиною віри в загальнолюдські цінності, бо тоталітаризм. Котрий і розпочав війну, повністю знеособлює індивідуальність, програмуючи її тільки на знищення. Однак важливою тенденцією еміграційної літератури є інтерпретування мілітарного досвіду Української повстанської армії. Котра в силовому полі радянської системи маркувалася в ідеологічно негативних тонах. Улас Самчук у романі «Чого не гоїть огонь?» намагається окреслити партизанську боротьбу українську боротьбу.

Важливого значення набуває і стратегія осмислення війни і в текстах покоління шістдесятників, дитинство котрих було позначене жахіттями війни, а відтак і провокувало репрезентування у їх творах травматичного досвіду. Водночас часткова лібералізація суспільного життя дозволила оминути ідеологічний струмінь надмірної глорифікації, а зосередитися на маргіналізованих почуваннях окремих індивідів.