Яремчук Мар'яна Михайлівна

студентка 4-го курсу Львівського державного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: Пришляк Світлана Орестівна

Способи обчислення часу і форми прояву у кримінальному процесі: теоретично-правовий аспект

Дотримання матеріально-правових та процесуальних часових параметрів, установлених законом, є обов’язком особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді одночасно важливим чинником, що гарантує охорону інтересів держави прав і законних інтересів осіб, залучених до сфери кримінального судочинства. Сьогодні в юридичній науці час посідає важливе місце серед обставин, що впливають на правовідносини, які складаються в суспільстві. Значення часу для правового життя полягає також і в тому, що часто у фактичному складі, з яким право пов’язує ті або інші змінив існуючих правовідносинах, одним з елементів є «час».

Сучасна юриспруденція вживає для вирішення різноманітних теоретичних і прикладних завдань декілька взаємодоповнюючих способів сприйняття часу. Дослідження останніх диктується необхідністю більш глибокого осмислення правової дійсності, підвищення ефективності здійснення права, але різноманіття способів сприйняття часу пов’язане із ставленням до часу у рамках тієї або іншої культури і не може бути вивченим без попереднього знайомства з варіантами сприйняття часу.

Питання дослідження способів сприйняття часу порушувалися у працях вітчизняних і зарубіжних авторів – істориків, філософів, культурологів, правознавців. Серед них окремо слід назвати Л. М. Гумільова, А.Я. Гуревича,

В. П. Грибанова, О. Р. Михайленко ,В.В.Сорокіна, І. Г. Оборотов.

У роботі «Етногенез і біосфера Землі» Л. М. Гумільов для підтвердження гіпотези про чотиричленну конструкцію етнічного становлення розглядає «чотири відчуття часу», спираючись при цьому на свою більш ранню статтю «Етнос і категорія часу», в якій було описано сім різних способів відліку часу. Учений зазначав, що для цілей його дослідження «важлива не та або інша система відліку, а відмінність у поняттях минулого, теперішнього і майбутнього» [1, с. 104]; у цьому ж випадку предметом дослідження, навпаки, є саме системи відліку часу, які розкриваються через вивчення різних сприйнять (відчуттів) часу.

Існування декількох форм сприйняття часу пов’язане із змінами етнопсихології нарізних етапах етногенезу: період пасіонарного підйому, акматична фаза, фази надлому, інерції й обскурації, меморіальна й гомеостатична фази характеризуються різним ставленням до часу. Таких відчуттів Л. М. Гумільов нараховує чотири: пасеїзм, актуалізм, футуризм і байдуже відношення до часу [2,с.190].

У найбільш загальних рисах пасеїзм, актуалізм і футуризм – відчуття часу, при яких як єдина об’єктивна реальність сприймається, відповідно, минуле, сьогодення і майбутнє. Якщо три ці відчуття властиві часу становлення етносу і відображають стадії етнічної динаміки, то період статичного стану етносу характеризується власним відчуттям часу, а саме - ігноруванням його як такого. У фазі обскурації люди втрачають залишки пасіонарності і перетворюються на обивателів, яких часом не цікавить, «тому що вони не витягують з часу ніякої користі для тієї діяльності, яка їх годує»[2,с.109]. Залишається лише спробувати відповісти на питання: чому суб’єктивні сприйняття часу такі різноманітні?

Для відповіді на дане питання, необхідно врахувати точки зору Л. М. Гумільова і А. Я. Гуревича. Згідно з першою, відчуття часу людиною залежить від його психологічних (точніше – етнопсихологічних) характеристик і як правило, не вибирається і не змінюється протягом всього його життя; панівне відчуття часу за певних обставин визначається переважанням людей з тим чи іншим ступенем пасіонарності. Інша позиція ґрунтується на тому, що людина не народжується з «почуттям часу», його часові та просторові поняття завжди визначені тією культурою, до якої він належить [3,с.27].

У свідомості переважної більшості людей є характерною наявність декількох «пластів» відношення до часу – релігійного, астрономічного, біологічного, соціального та ін. Загалом, мова йде про час, який переживається, і час, який мислиться: якщо перший є властивим будь-якій людині на будь-якій стадії розвитку, то другий є результатом інтелектуальної діяльності по збагненню темпоральності.

Поряд із питанням про сприйняття часу існує й інше, пов’язане з обчисленням часу. Обчислення часу стає можливим тільки після «відкриття» часу, коли людина вже непросто живе у часовому середовищі, але й знає про це і намагається його осягнути. Для повсякденних потреб винаходять різні способи обчислення часу, причому вони можуть використовуватися паралельно. Необхідно підкреслити, що використання кожного із цих способів пов’язане саме із його практичною зручністю, але ніяк не з невмінням обчислювати час інакше.

Для розгляду способів обчислення часу знову необхідно звернутися до праць Л. М. Гумільова. Вчений налічує сім таких способів: 1) відсутність усякого обчислення; 2) фенологічний календар; 3) циклічний календар; 4) «жива хронологія»; 5) лінійний відлік; 6) квантування часу; 7) релятивної час [2,с.153]. Ми розглянемо тільки ті способи обчислення часу, в яких присутня форма прояву в юриспруденції.

Юридичне значення «живій хронології» полягало в двох аспектах: по-перше, з її допомогою встановлювався рік прийняття нормативного акту, по-друге, фіксувалися в часі юридичні факти. Необхідно зауважити, що в Україні і тепер номер закону містить вказівку на скликання Верховної Ради, хоча й не вказується рік її легіслатури.

За допомогою лінійної системи встановлюються точні датування таких юридичних фактів, як укладання договору, народження людини і тощо. Лінійний час вимірюється двома основними способами: хронологічним та хронометричним. З точки зору хронології часу – послідовність певних точок («моментів часу»), а з позиції хронометрії воно виступає в якості деякої тривалості.

Значення релятивного часу перш за все виявляється при дослідженні правової свідомості, в яких важливо визначення ставлення особистості і суспільства до часу ( а саме – відчуття темпу часу). Остання обставина є однією з найважливіших детермінантів правової поведінки: на вибір людиною варіанта поведінки в конкретній ситуації може вплинути його суб’єктивне сприйняття поточного моменту часу.

Виходячи із способів обчисленням часу, перейдемо до форм проявлення часу в кримінальному процесі. По-перше це дія кримінально-процесуального закону в часі; по-друге, часова характеристика фактів, що підлягають доказуванню по кримінальній справі (наприклад, час вчинення злочину, вік особи тощо).

Фактор часу має також кримінально-правове значення, а саме Кримінальний кодекс України встановлює строки давності притягнення до кримінальної відповідальності і строки давності виконання обвинувального вироку . Час вчинення злочину може впливати на кваліфікацію злочину, на визнання його як тяжкого, враховується при пошуку доказів і визначенні кола підозрюваних [4].

В.П. Грибанов стверджує, що юридичні строки в системі юридичних фактів займають самостійне місце поряд із юридичними подіями та юридичними діями і за своїм характером являють щось середнє між ними [5,с.10]. Таким чином ми бачимо що відзначається двоїстий характер більшості строків: будучи вольовими за походженням, вони пов’язані з об’єктивним процесом плину часу, а, отже, не можуть бути віднесені ні до подій, ні до дій. Вольовий характер, наприклад, проявляється у встановленні й визначенні тривалості строків (законом, підзаконним актом, угодою або судовим рішенням), їхньому зупиненні або відновленні.

Однак у ряді випадків, коли строки визначаються вказівкою на подію, яка має неминуче наступити (смерть людини, відкриття навігації), вони без сумніву можуть бути віднесені до подій.

Таким чином, строки поєднують у собі два фактори – об’єктивний і суб’єктивний. Початок перебігу строку може наступати залежно від бажання суб’єктів або в супереч їхньому бажанню, але сплив строку включає й об’єктивний, і суб’єктивний фактори одночасно, тобто такий юридичний факт не можна віднести ні до абсолютних, ні до відносних подій.

До тримання матеріально – правових та процесуальних часових параметрів, установлених законом, є обов’язком дізнавача, слідчого, прокурора, судді й одночасно важливим фактором, що гарантує охорону інтересів держави, праві законних інтересів осіб, залучених до сфери кримінального судочинства. Невчасність проведення слідчих дій веде до втрати доказів, утруднює встановлення істини в справі, негативно впливає на вирішення завдань кримінального судочинства.

Кримінальний процес як соціальне явище, що протікає в часі, у цілому являє собою циклічний тип розвитку. Повний цикл кримінально-процесуальна діяльність проходить від порушення кримінальної справи до виконання вироку суду. При чому провадження у кожній новій кримінальній справі для особи, що веде дізнання, слідчого, прокурора і судді завжди становить якісно новий виток продуктивної діяльності, заснований на їхній теоретичній підготовці та нагромадженому життєвому і фаховому досвіді. У теорії й у правозастосовній практиці є чимало проблем при вимірі реального часу, набагато з яких вперше звернув увагу своїх роботах О. Р. Михайленко [6,с.35].

Але на практиці такий підхід, на наш погляд, на вряд чи виявиться прийнятним. Вік людини необхідно визначати з наступної доби після дня народження за місцевим часом, тому що при зміні часового поясу психологічний ритм життя адаптується до нього. Російський вчений В. В. Сорокін стверджує, що в період корінних соціальних перетворень «хід правового часу різко прискорюється і правові процеси починають розвиватися в незвичному для спостерігача темпі» [7,с.190], засвідчуючи тим самим різнотемповність часу.

Очевидно, що зміна характеру відліку часу (точніше – винахід нових способів) прямо пов’язане з науково-технічним прогресом і змінами в життєвому укладі. Проте окрім способів відліку часу змінюються також і еталони й ваговимірювання: мова в даному випадку йде про вимір порівняно невеликих часових проміжків.

В міру посилення центральної державної влади відбувалася правова уніфікація, одним з інструментів якої стала стандартизація часу, інакше кажучи – вироблення єдиносталої шкали часу для всієї країни чи великих її регіонів. Як казав А. Я. Гуревич, «з переходом контролю над часом до державної влади вона стала видавати свої годинники за єдиновірні і нав’язувати їх усім підданим. Виникає єдине темпоральне мислення» [3,с.138].

У кінці ХІХ ст. єдина шкала і еталон часу закріплюються вже у всесвітньому масштабі: що відкрилася 1 жовтня 1884 у Вашингтоні Міжнародна меридіана конференція встановила єдиний нульовий меридіан і поняття «всесвітні добу» (Резолюція V). Результатом конференції стало введення системи поясного часу, заснованого на Грінвічському меридіані; з1928 р. ця шкала отримала назву «шкала всесвітнього часу» (UT – Universal Time).

Отже, час виступає в якості одного з найважливіших атрибутів свідомості особистості: виходячи з глибин людської психіки і формуючись під впливом зовнішніх обставин (духовне виховання і світську освіту, трудова діяльність та суспільну свідомість) категорія часу знаходить неповторні для кожної людини характеристики.

Проте вході теоретичних узагальнень можна виділити чотири основні способи сприйняття часу: пасеїзм, актуалізм, футуризмі байдужість. Сприйняття часу, панівні за конкретних умов, практична необхідність і рівень науково-технічного розвитку служать факторами, що обумовлюють винахід і використання нових способів обчислення часу, а також його еталон [8,с.95].

Без сумнівно величезне значення часу як одного з вимірів правової дійсності: у часі розгортається процес правового розвитку; часом обмежується дію правових актів; тоді як термін виступає в якості найважливішого «мірила»; еталонірування часу є ефективним інструментом централізації державної влади і уніфікації права. Однак і цим значення часу не вичерпується. Потрібно звернути увагу на необхідність розробки проблеми індивідуального часу в правовому контексті, що дозволить поглибити розуміння процесів, що відбуваються в правосвідомості і, найголовніше, максимально наблизити оцінки, що даються в ході юридичної кваліфікації до дійсності. Строки можуть бути лише елементами фактичного складу, але несамостійними юридичними фактами, оскільки сам по собі, поза зв’язком із ситуацією, іншими юридичними фактами, строк немає ніякого сенсу: він значимий тільки як строк чого-небудь.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Гумилев Л. Н. – СПб. : Кристалл, 2002. – Ст.104.

2. Гумилев Л. Н. Этногенезибиосфера Земли / Гумилев Л. Н. СПб.: Кристалл,2002. – С.190.

3. ГуревичА.Я.Категориисредневековойкультуры. –М.: Искусство, 1972.– С.27.

4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. –2001. – №25 – 26. – Ст.131, із змінами, внесеними Законами України від 17 січня 2002 року // Офіційний вісник України. — 2002. — №7.–Ст.276, від 7 березня 2002 року // Офіційний вісник України. – 2002. – №14. – Ст.700.

5. Грибанов В. П. Сроки в гражданском праве / Грибанов В. П. –М. : Знание, 1967. – С.10.

6. Михайленко О. Р. Строки та інші часові параметри в кримінальному процесі України: Навч. посібник. – К., 2000.– С.35.

7. Сорокин В. В. Право и время: правовая система в переходное время // Правоведение. –2002. –№1.– С.190.

8. Оборотов І. Г. Способи сприйняття і обчислення часу як проблема юридичної методології // Актуальні проблеми держави і права. – Вип.36. –О.: Юрид. л-ра, 2007. – С.95.