Татаринова Олена Вікторівна

ад’юнкт ад’юнктури Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Бурдін Володимир Миколайович

Судова практика як засіб обмеження суддівського розсуду при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання

Проведення в Україні сучасної ефективної кримінально-правової політики включає не тільки удосконалення законодавства, а й чіткого його застосування. У зв’язку з чим особливого значення набуває проблема правозастосовного розсуду. Найбільш яскраво у кримінальному праві правозастосовний розсуд виражається у застосуванні заохочувальних кримінально-правових норм. Розглядаючи проблеми правозастосовного розсуду при застосуванні заохочувальних кримінально-правових норм, слід зауважити, що мова йде, про такий його вид залежно від суб’єкта, якому він делегується, як суддівський розсуд, оскільки згідно із положеннями кримінального закону застосування заохочувальних кримінально-правових норм здійснюється виключно судом.

Одним із заохочувальних заходів кримінально-правового впливу, де суддівський розсуд має занадто великі межі, є умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Законодавчими джерелами суддівського розсуду при застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, на наш погляд, виступають: 1) засіб законодавчої техніки, згідно з яким норма кримінального закону, яка регламентує застосування умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України) є управомочною;

2) наявність оціночних понять: «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці», які виступають критеріями виправлення засудженого як матеріальної підстави застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання; 3) порушення правила законодавчої техніки, згідно з яким норма кримінального закону повинна викладися повно та чітко.

Зупинимося на оціночних поняттях «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці» як на одному із законодавчих джерел суддівського розсуду при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та засобах його обмеження.

Оціночними виступають поняття, зміст яких не конкретизований законодавцем та уточнюється в процесі застосування кримінального закону правозастосовувачем за допомогою використання за своїм розсудом прийомів та засобів тлумачення [1, с. 156].

При застосування кримінально-правових норм з оціночними поняттями суддівський розсуд необґрунтовано велик за обсягом. Але, на наш погляд, відмовлятися від суддівського розсуду неможливо та непотрібно, а доцільно обмежити певними рамками за допомогою розробки гарантій правильного застосування, тобто відносно стійких в часі та просторі критеріїв, згідно з якими уточнюється їх зміст в тому сенсі та значенні, який мав на увазі законодавець. У зв’язку з цим виникає питання: у яких межах повинен діяти суддя, наповнюючи оціночні поняття змістом?

У науковій літературі існує думка, що суддя в процесі надання змісту оціночному поняттю формує його виходячи із меж, які знайшли своє відображення в правових дефініціях та правових позиціях судів [2, с. 57].

Правові дефініції понять «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці» у КК України та КВК України не знаходимо. Тоді виникає питання щодо необхідності звернення до судової практики для встановлення змісту вищезазначених оціночних понять та встановлення впливу правоположень судової практики на формування суддівського розсуду.

Вихідним положенням у вивченні ряду питань, пов’язаних із впливом судової практики на здійснення правосуддя в цілому, та на формування суддівського розсуду, зокрема є з’ясування об’єму самого поняття «судова практика», тобто з чим співвідносити судову практику: з діяльністю по розгляду справ в цілому або з висновками по цим справам. Тому поняття «судова практика» набуває два значення: як синонім судової діяльності (широке значення), та як правові положення, які мають певну міру узагальнення (вузьке значення). На наш погляд, те що стало правилом у судовій діяльності, набуває характеру судової практики. Л.М. Берг класифікуючи судову практику на одиничну, періодичну та усталену, вважає, що саме усталена судова практика є реальним засобом самообмеження судової системи від суддівського розсуду при винесенні рішень з аналогічним складом юридичних фактів судовими інстанціями [3, с. 22].

Судовою практикою яка має ознаки узагальнення та усталеності є Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду по розгляду цивільних і кримінальних справ, а до прийняття Закону України «Про судоустрій та статус суддів» № 2456-VI від 8 липня 2010 року – Постанови Пленуму Верховного Суду України.

Щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання серед судових актів узагальненого характеру особливе місце займає Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.04.2002 року «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким». Ця постанова ПВСУ відповідно до встановленого законодавства має рекомендаційний характер для суддів. Але оцінувати норми, які містяться в постановах ПВСУ необхідно з двох позицій: з урахуванням статусу, який їм надається законодавством та дійсного статусу, який породжується судовою діяльністю. Можна стверджувати, що постанови ПВСУ носять обов’язковий характер для суддів, який зумовлений тим, що у разі ігнорування постанови ПВСУ, рішення суду може бути скасоване вищою судовою інстанцією, а також тим, що правоположення постанов ПВСУ крім аутентичного тлумачення являють собою єдиний спосіб офіційного коментування кримінального закону. У зв’язку з чим, на нашу думку, судова практика виступає засобом обмеження суддівського розсуду.

Щодо тлумачення матеріальної підстави застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, яка закріплена у ч. 2 ст. 81 КК України як: «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосовано, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення» у ППВСУ «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» зазначається:

1. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання можливо лише після повного та всебічного вивчення даних про особу засудженого. При цьому головною умовою прийняття такого рішення є доведеність того, що засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (зі змісту п.2 постанови);

2. При умовно-достроковому звільненні від відбування покарання слід ретельно з’ясовувати ставлення засудженого до вчиненого злочину, праці та навчання, додержання ним вимог режиму, участь у самодільних організаціях, також його наміри щодо прилучення до суспільно корисної праці та потребу в наданні допомоги при обранні місця проживання і працевлаштування (зі змісту п. 17 постанови).

У ППВСУ «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» оціночні поняття «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці» не тільки не роз’яснюються, а навіть не наводяться їх критерії. Але із вищезазначеного можна прийти до висновку, що такими виступають: ставлення засудженого до вчиненого злочину, праці та навчання; додержання ним вимог режиму; участь у самодільних організаціях; наміри щодо прилучення до суспільно корисної праці.

Системний аналіз судової практики дозволяє визнати межі судового розсуду при застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання як не зовсім досконалі. Із аналізу змісту ухвал про відмову у задоволенні подання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання вбачається, що судді відмовляють у застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, посилаючись здебільшого на невизнання вини, тяжкість злочину, невідшкодування цивільного позову, наявність попередніх судимостей, наявність стягнень та відсутність заохочень.

Але яким чином вищезазначені обставини повинні враховуватися суддею при прийнятті рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у постанові ПВСУ «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» не знаходимо. На нашу думку, невизнання вини не може слугувати підставою для відмови у застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, оскільки враховуються при проголошенні вироку. Щодо тяжкості злочину, то вона враховується при визначенні формальної підстави застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, яка регламентована ч. 3 ст. 81 КК України, де залежно від тяжкості злочину диференційований строк фактичного відбуття частини покарання, після якого можливо застосовувати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Деякі судді, відмовляючи у застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, вдаються до формулювання «до кінця призначеного строку покарання залишився великий термін», при тому, що необхідна частина строку покарання, зазначена у ч. 3 ст. 81 КК України, фактично відбута [4]. Виникає питання: чи доцільне таке обґрунтування відмови у застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, та чи є така відмова законною?

Відносно ж урахування відшкодування матеріальних та моральних збитків при застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, то треба враховувати можливість працевлаштування із-за обмеженої кількості робітничих місць в місцях позбавлення волі, інвалідність, пенсійних вік, наявність захворювань, які перешкоджають працевлаштуванню та випадки умисного ухилення від відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Також потребує визначення повинні або ні враховуватися стягнення, накладені на засудженого за час відбуття покарання (у тому числі погашені та ті, які накладені у період розгляду подання про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання) та застосовані заохочення.

На нашу думку з метою правильного застосування судами умовно-дострокового звільнення від відбування покарання до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.04.2002 року «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» треба внести зміни з метою детального та системного регламентування критеріїв таких оціночних понять, як «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці», що виключило би можливість зловживання правом, сприяло би досягненню розумового балансу між свободою судді і формальністю кримінального закону, оптимізації меж судового розсуду, а також виключенню корупційної складової інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Грачева Ю.В. Судейское усмотрение в применении уголовно-правовых норм: проблемы и пути решения / Ю.В. Грачева.; отв.ред. А.И. Чучаев – М.: Проспект, 2011. – 373 с.

2. Ермакова К.П. Правовые пределы судебного усмотрения / К.П. Ермакова // Журнал российского права. – 2010. – № 8. – С. 50 – 58.

3. Берг Л.Н. Судебное усмотрение и его пределы (общетеоретический аспект): автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид.наук: спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / Л.Н. Берг. – Екатеринбург, 2008. – 26 с.

4. Архів Білозерского районного суду Херсонської області. – Справа № 2102/5228/2012.