Поляков Станіслав Ігорович

слухач магістратури факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Байлов Антон Володимирович

Характеристика об’єкта злочину, передбаченого статтею 321-1 кримінального кодексу україни

Одним з найважливіших елементів злочину і ознак складу злочину є об’єкт злочину. Питання визначення поняття об’єкту злочину традиційно є одним з дискусійніших у кримінально-правовій науці. Теза про те, що об’єкт злочину – це те, на що посягає злочинне діяння, чому воно завдає або може завдати шкоду ні в кого з дослідників не викликає сумніву. Питання ж про те, чому саме воно завдає або може завдати шкоди, є одним з самих спірних.

Зазначаємо, що результативність використання інформації щодо визначення об’єкту злочину в процесі кваліфікації злочину юристом практиком напряму залежить від наявних та належних теоретичних рекомендацій. Окрім того, правильне встановлення об’єкта злочинного посягання має велике теоретичне та практичне значення, оскільки саме це сприяє з’ясуванню соціально-політичної суті злочину, зокрема характеру та ступеня його суспільної небезпечності.

В кримінально-правовій науці існує дві діаметрально протилежні концепції стосовно об’єкта злочину, а саме: концепція, відповідно до якої об’єктом злочинів є сукупність суспільних відносин, і концепція, яка заперечує першу, стверджуючи, що суспільні відносини, будучи за своєю суттю абстрактною категорією, не можуть виступати в якості реальних об’єктів конкретних злочинів.

Концепція, відповідно до якої об’єктом злочинів є сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин була безроздільно пануючою в радянський період та продовжує залишатися такою і на сьогоднішній день. Під суспільними відносинами розумілися відносини, які склалися між людьми та їх організаціями у процесі життєдіяльності. Згідно з даною теорією не можуть визнаватися об’єктом злочину ні предмети, як речі матеріального світу, ні норми, ані людина, як носій цих відносин. Дана концепція має достатньо прибічників серед визнаних теоретиків кримінального права: В.Я. Тацій, В.В. Сташис, [1, с. 100], Я.Ю. Кондратьєв [2, с. 93], Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М. В. Володько [3, с. 88] та ін.

Прибічники другої концепції, будучи одностайними в тому, що суспільні відносини не можуть бути об’єктом злочинів, розходяться у поглядах стосовно того, що ж саме є об’єктом злочину. Вивчення позицій цих учених дозволяє дійти висновку, що прибічників цієї концепції можна поділити на три наукових напрямки.

Представники першого напрямку вважають, що об’єктом злочинів є блага й цінності, що охороняються кримінальним правом. Найбільш видатним представником цього напрямку є С.Б. Гавриш, який вперше в українській науці піддав різкій критиці концепцію визнання у якості об’єкту злочину суспільних відносин. На його думку, з позиції теорії об’єкта як суспільних відносин виходить, що кримінальне право нібито охороняє не матеріальні цінності й блага, життя, здоров'я, природне середовище тощо, а, навпаки, певну форму їх прояву, ті чи інші зв’язки між суб’єктами відносин, тоді як в дійсності таким охоронюваним об’єктом є «правове благо» як «визначена цінність» [4, с. 64-65].

Другий напрямок найбільш чітко і послідовно представлене у працях Г.П. Новосьолова. Критикуючи концепцію об’єкту як суспільних відносин і ґрунтуючись на тому, що від злочину завжди страждають люди, він робить висновок, що об’єктом кожного злочину є люди – індивіди або їх малі чи великі групи (об’єднання) або в цілому суспільство (соціум) [5, с.53.].

Ми вважаємо, що позиція визнання об’єктом кожного злочину людини не достатньо обґрунтована, тому що вона не враховує категорію потерпілого від злочину, вносить дисбаланс у поняття об’єкт і предмет злочину, не дає можливості чітко розмежовувати об’єкти різних складів злочинів, адже не будь-який злочин посягає безпосередньо на людину, впливаючи на його умови діяльності, безпеки, життя, він може завдати йому шкоди опосередковано.

Третій напрямок відображений у роботах В.П. Ємельянова, який вважає, що об’єктом злочину є сфера життєдіяльності людей, які охороняються кримінальним правом. Вчений робить висновок, що вчиняючи злочин, винна особа безпосередньо посягає не тільки на людей, але і на ті або інші аспекти, прояви життя, діяльності людини, колективів, суспільства, їх безпеку, умови існування та функціонування, тобто на конкретні сфери життєдіяльності людей, які охороняються кримінальним законом, які і виступають у якості безпосередніх об’єктів злочинів як реальних явищ дійсності. Об’єктами злочинного посягання можуть бути життя, здоров’я, гідність особистості, природне середовище, суспільні та державні установи, їх діяльність, умови функціонування і т. д., взагалі, те, що існує у реальній дійсності та чому може бути заподіяної шкоди, яка піддається достовірному визначенню та оцінці, взяте під охорону кримінального закону незалежно від того, яке до нього відношення тих або інших прошарків населення [6, с.177-178].

Підтримуємо ту позицію, згідно з якою об’єктом злочину є суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які перебувають під охороною кримінального закону, а тому при дослідженні об’єкта злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України, будемо притримуватися саме її.

Об’єктом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК, є здоров’я населення, оскільки виготовлення, придбання, перевозка, пересилка, зберігання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів, а також виробництво фальсифікованих лікарських засобів заподіює значну шкоду як безпосередньо особі, яка вживає підроблені лікарські засоби, так і суспільству.

У науці кримінального права найбільш поширеною є триступенева класифікація об’єктів «по вертикалі»: а) загальний; б) родовий; в) безпосередній. У свою чергу, безпосередній об’єкт злочину класифікується по «горизонталі». Сутність цієї класифікації виявляється у тому, що на рівні безпосереднього об’єкта виділяються основний і додатковий об’єкти. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той самий злочин одночасно заподіює шкоду декільком суспільним відносинам.

Так, безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого частиною першою ст. 321-1 КК України, є суспільні відносини, що забезпечуються встановленим законом порядком у сфері охорони здоров’я населення при виготовленні і розповсюдженні лікарських засобів. Досліджуючи безпосередній об’єкт складу злочину, передбаченого частиною другою ст. 321-1 КК України, стає очевидно, що даний злочин посягає одночасно на декілька безпосередніх об’єктів, при цьому один з них є основним, а другий – додатковим. Зазначаємо, що основним безпосереднім об’єктом є встановлений законом порядок у сфері охорони здоров’я населення при здійсненні виготовлення і розповсюдження лікарських засобів, а додатковим безпосереднім об’єктом є здоров’я особи, яка використала фальсифікований лікарський засіб. Важливою ознакою додаткового безпосереднього об’єкту досліджуваного складу злочину є те, що він є обов’язковим, оскільки в кожному випадку посягання на основний безпосередній об’єкт складу злочину, обов’язковою умовою настання кримінальної відповідальності є спричинення шкоди здоров’ю особи, яка використала фальсифікований лікарський засіб, у вигляді настання тривалого розладу здоров’я.

При аналізі безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого частиною третьою ст. 321-1 КК України, вбачаємо, що даний злочин також одночасно посягає на декілька безпосередніх об’єктів, при цьому один з них є основним, а другий – додатковим. Зазначаємо, що додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину є життя особи, яка використала фальсифікований лікарський засіб, а у випадку настання інших тяжких наслідків - життя або здоров’я декількох осіб. Причому додатковий безпосередній об’єкт у будь-якому випадку є обов’язковим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.

2. Кримінальне право України: Загальна частина/ відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв.- К.: Правові джерела, 2002. – 432.

3. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько, О. О. Дудоров та ін.; За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. - 5-те вид., переробл. та допов. - К.: Атіка, 2009. – 408 с.

4. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства / С.Б. Гавриш. – Х.: Основа, 1994. - 640 с.

5. Новосёлов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты / Г.П. Новоселов. - М.: Норма, 2001. - 208 c.

6. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В.П. Емельянов. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. - 291 с.